Партнерський проєкт
Звук, який рухає. Як не тільки почути, а й зрозуміти кобзу – інструмент, що зберігає пам’ять поколінь
Струни кобзи – струни української душі.
Ми знаємо про кобзу із самого дитинства. Це слово – із шкільних підручників, народних пісень, назв музичних гуртів і фестивалів. Кобза давно стала одним із символів української культури. Її голос упевнено звучить крізь століття та зберігає у собі відлуння історичних подій. Колись кобзарі використовували її, щоб передати пам’ять з уст в уста, а потім і від покоління до покоління І саме цим шляхом вона дійшла до сьогодення.
Щоб почути її звучання, ми вирушаємо у другу подорож у межах проєкту «Звук, який рухає».
Цього разу – дорогами Полтавської області, за кермом Mitsubishi Outlander. Полтавщина – це регіон найвідоміших кобзарів, тож де, якщо не тут, шукати голос інструмента, який значить для нас так багато?
Сьогодні ми не самі на цьому маршруті. Наш провідник – кобзар і бандурист Назар Божинський, який грає на кобзі та досліджує не тільки її звук, а й місце серед інших інструментів та роль, яку вона відіграє сьогодні. Він допомагає не тільки почути інструмент, а й зрозуміти його, а в цьому випадку це справді необхідно.
Історія кобзи оповита таємницями. Перші згадки про неї датовані 13 століттям, проте ніхто не знає, як саме вона з’явилася: хто зробив перший інструмент, як, із якого матеріалу та для чого.
Там, де історія залишає стільки запитань, з’являються легенди. Одна з них про те, що першу кобзу створив Бог.
Від першої згадки інструмент постійно присутній в українській музичній традиції. Особливо популярним він був серед козаків. Фактично, вони зробили цей голос упізнаваним, тож тепер він так чи інакше часто асоціюється саме з цими вільними воїнами.
Історія кобзи схожа на заплутаний маршрут, де неможливо наперед дізнатися, куди веде наступний поворот. Конструкція інструмента іноді змінювалася з роками, і кожна наступна трохи відрізнялася від попередньої. Сьогодні складно однозначно говорити, яким був зовнішній вигляд інструмента 500 років тому, та й відтворити його за одним універсальним кресленням майже неможливо.
У світі не існує двох таких інструментів, які звучали б однаково. На голос кожного впливають порода й щільність деревини, спосіб її сушіння, товщина деки, натяг струн і десятки рішень, які майстер ухвалює вже під час роботи.
Кобзу ніколи не виготовляють на фабриках. Її завжди створюють вручну, адже вона потребує особливої уваги та дбайливості.
Тож історія кобзи – це не тільки про сам інструмент. За нею стоять люди, які грали на ньому, навчалися цього мистецтва й передають його далі.
Не тільки кобза встигла обрости міфами та легендами, а й ті, хто на ній грав. Кобзарів часто уявляють самотніми незрячими мандрівниками, які співали про події минулого у кожному місці, де зупинялися.
Насправді це було окреме професійне середовище, де завжди були свої закони, правила, ієрархія та мовчазна угода про відповідальність перед слухачами. Ця спільнота формувалася роками і могла мати власну управу, касу, печатку і навіть внутрішній суд. Обов’язки між членами братства розподіляли, а очолював його цехмайстер.
Утім, долучитися до цієї спільноти було зовсім непросто. Майбутній кобзар спершу мав пройти тривале навчання у досвідченого майстра. Йому потрібно було опанувати інструмент, вивчити думи, псалми, історичні, духовні та жартівливі пісні, а також засвоїти правила поведінки братства.
Сформувати репертуар для кобзаря було окремим викликом, адже для цього потрібна була неабияка пам’ять. У ті часи все передавали усно: учень слухав твір, повторював його за вчителем і запам’ятовував слова, мелодію та манеру виконання, однак імпровізаційно міг додавати щось від себе.
Виконання могли відрізнятися. Кобзарські думи ніколи не виконували по фіксованих нотах, тож кожен майстер міг дещо змінювати виконання, коригувати його під своє бачення й інструмент. Важливим було зберегти сюжет, інтонацію і традиційну форму.
Для того, аби стати самостійним кобзарем, мало було просто пройти навчання. Потрібно було отримати визнання громади і право на самостійне кобзарювання. Людина відповідала не лише за те, чи правильно тримає інструмент, а й за те, що і де вона виконує.
Імена тих, хто пройшов цей шлях і залишив по собі помітний слід, сьогодні допомагають відновити історію кобзарства. Серед них – Остап Вересай, один із найвідоміших кобзарів Полтавщини.
Вересай пройшов навчання у майстра, а згодом став виконавцем, завдяки якому українські думи вийшли далеко за меж традиційного кобзарського середовища і привернули увагу дослідників й етнографів до кобзарства як до складного мистецтва. Репертуар цього кобзаря ще за життя митця досліджував Микола Лисенко.
Інший відомий полтавський кобзар – Михайло Кравченко з Великих Сорочинців. Він показав, що роль цих музикантів може бути значно ширшою, ніж передача пам’яті: вони могли реагувати на сучасність, фіксувати події, свідками яких ставали.
Майстер створив дві власні думи про селянське повстання 1905 року в Сорочинцях. Записи його творів робили Філарет Колесса й інші дослідники. Завдяки цьому ми сьогодні можемо уявити живу традицію виконання. Записи свого часу дали змогу зафіксувати звучання кобзи, а потім і відтворити його.
На нашому маршруті нам у цьому допомагає сучасна акустична система Yamaha в Mitsubishi Outlander. Автомобіль обладнано вісьмома або дванадцятьма динаміками, які наповнюють салон об’ємним звучанням і створюють ефект занурення в музику. Звук рівномірно поширюється салоном, даючи змогу почути мелодію цілісно та виразно. Важлива не гучність звуку, а те, наскільки сучасна акустична система може зберегти його характер, загартований часом.
Кобза не потребує штучної ефектності. Її звук живе в деталях – у тембрі, нюансах, історії самого інструмента. Тут важливо не додавати нічого зайвого, а просто дати їй прозвучати.
Подорож Полтавщиною добігає кінця, проте сам шлях триває. Тут ми відкрили для себе історію кобзи, почули її звучання та познайомилися з людьми, які допомагають зберігати цей інструмент сьогодні.
Ми рушаємо далі автомобілем Mitsubishi Outlander – назустріч новим місцям, історіям і звукам України. А голос кобзи відтепер – частина цієї подорожі.
Відправляємось в першу експедицію вулицями Києва, щоб почути справжнє звучання інструмента, який пережив не одне століття, а сьогодні вільно звучить у ритмі сучасного міста.
Переглянути експедицію
