X
Партнерський проєкт
Як добре ми знаємо Україну? Із початком повномасштабного вторгнення деякі назви міст, містечок і селищ селищ Донеччини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини, Запоріжжя буквально в’їлися в нашу пам’ять. Усі разом ми оплакуємо руйнування і втрати та радіємо звільненим від ворога землям. Колись вони знову стануть українськими та розквітнуть.
Пізнавати її можна по-різному: через архітектуру, визначні пам’ятки та історії про різні міста від тих, хто там виріс. А ще – Україну можна вивчати через смаки. Чи не кожен регіон має свої гастрономічні особливості, які можуть розповісти про нього так само багато, як довідка в туристичному путівнику.
У кожної області є свої страви-візитівки, але є й те, що їх об’єднує. Продукти для них часто потрапляють до домівок завдяки мережі супермаркетів АТБ, незалежно від регіону. Цей ритейлер представлений по всій Україні, тож саме з АТБ ми вирішили ще раз вирушити у подорож країною.
35 років Незалежності України нагадують нам, що треба любити і вивчати свою землю. З нагоди свята відомі українці: музиканти, актори, режисери, спортсмени розповіли NV про свої малі батьківщини — за що вони їх люблять, чим пишаються і що радять там відвідати. Давайте знати свою рідну країну, адже вона така улюблена, така велика і така різна!
Kolos, військовослужбовець та лідер гурту Фіолет
Луцьк — це назавжди місто юності. Місто перших кохань, розбитих носів. Місто перших кредитів, бо, коли ти намагаєшся з колегами зробити фестиваль, про який має дізнатися вся країна — мова про рідний Бандерштат — готуйся до різного. Луцьк — це спокій, затишок і Стир. А ще паркові джунглі, які тягнуться вздовж річки від замку ген за Київський майдан. Сьогодні це ще й гостинна пристань для багатьох українців, які були вимушені лишити свої міста, тікаючи від війни, і цим я дуже пишаюся.
Обовʼязково навідайтесь до Будинку Архітектора. Посидьте надвечір біля річки, подумайте. Пообідайте в Кораблику смачною домашньою їжею, сходіть на трушну піцу в Фелічіту і на потужні пончики в Не про хліб. Повештайтесь неспішно старим містом, врешті. Луцьк — то любов. Назавжди.
лідер гурту ТІК, генеральний директор Вінницької обласної філармонії ім. М. Леонтовича
Я живу у місті Вінниця з 1998 року, хоча народився на Вінниччині у селі Соколова, це біля славнозвісного курорту Хмільник. І мені подобається жити у найкомфортнішому місті, яке було визнано вже не один і не два, і не три рази таким в Україні. Тут усе доступно, все поруч, і не витрачається час на якісь пережитки мегаполіса. Водночас близько до Києва.
Найбільше пишаюся, живучи тут, можливістю долучитися до гарних справ, бути частинкою громади, робити якісні зміни, і головне тішитися від результату. Я багато років очолюю благодійний фонд Подільська громада, один із найуспішніших фондів громад в Україні, ми намагаємося робити наше місто більш європейським і комфортним.
Вінниця дуже цікаве в туристичному сенсі місто, проте, на жаль, недостатньо розкручене. До повномасштабного вторгнення окрасою міста був світломузичний фонтан, який збирав тисячі глядачів зі всієї України. Цікава Вінниця і в історичному сенсі. Думаю, для багатьох буде відкриттям, що 100 років тому місто було тимчасовою столицею Української Народної Республіки.
Тут є старовинні вулички і сквери, сповнені легенд, єзуїтські монастирі, ставка Гітлера Вервольф, Музей Миколи Пирогова, відомого хірурга, вчителя. І якщо завітати до нас і копнути глибше в історію — Вінниця відкриє свої найсокровенніші таємниці.
У жарку пору часу я б радив скуштувати вінницький квас, його можна випити на кожному перехресті. Він найсмачніший в Україні. А з’їсти — свіженьке натуральне вінницьке сало, висмалене на соломі. Його можна купити на кожному ринку, де ви отримаєте естетичну та гастрономічну насолоду від спілкування з продавцями.
акторка
Я люблю Кривий Ріг просто тому, що це моє рідне місто. Мені навіть не треба вигадувати для цієї любові якихось особливих причин. Там пройшли моє дитинство і юність, там було все вперше. Взагалі все-все-все вперше.
Коли приїжджаю туди, завжди заїжджаю у старий дворик, де я виросла. Там зі мною трапляється телепорт у дитинство, літо і безтурботність. У Кривому Розі досі живе мій тато, там поховані мої рідні, там безліч місць, які для інших людей нічим не примітні, а для мене мають свою історію. Думаю, рідне місто саме так і влаштоване: ти бачиш не тільки те, що є зараз, а ще кілька шарів свого життя одночасно.
А пишаюся, мабуть, самим характером Кривого Рогу. Це місто без особливого бажання комусь подобатися. Велике, промислове, складне, місцями суворе. І люди там такі ж — з характером.
Я б обов’язково порадила побачити Кривий Ріг з оглядового майданчика кар’єру Південного ГЗК. Саме там дуже добре усвідомлюється масштаб міста і того, на чому воно виросло.
Особливо мене там завжди вражають БелАЗи. Це величезні машини, деякі розміром майже з будинок, але коли дивишся на них згори, на дні кар’єру, вони здаються майже іграшковими. Ось такий масштаб кар’єру. Пейзаж там взагалі якийсь марсіанський. Такого Кривого Рогу точно більше ніде не побачиш.
А щодо випити та поїсти, тут я, мабуть, утримаюся від поради. Не хочу вигадувати якусь спеціальну «криворізьку» страву тільки тому, що треба щось назвати. У місті зараз багато хороших місць, де смачно годують. Тож я б після кар’єру просто пішла туди, куди порадять самі криворіжці. Вони поганого не порадять.
А ви знали, що саме в Кривому Розі розташований Палац-АТБ? Він знаходиться на Гданівці у Будинку культури. Супермаркет займає весь перший поверх будівлі. У мережі його називають “Цар-АТБ” або “АТБище”.
The Maneken, саунд-проюсер гурту ОNUKA
У Донецьку насамперед хотів би потрапити на набережну річки Кальміус, власне там, де я і проживав. Найтепліші спогади з цього місця. На мою думку найцікавішим, звісно, було відкриття стадіону, концерт Бейонсе та чемпіонат Європи 2012 року. Найсмачнішим у Донецьку були пиріжки з горохом у Донецькому національному технічному університеті, а також шаурма біля універмагу Сокол.
Майже 25 років я живу в Києві, тому вважаю це місто своїм. Тут відбулася моя кар’єра як музиканта, тут живе моя родина.
актор і режисер
Одне з моїх найулюбленіших місць у Маріуполі — це кінотеатр Побєда в самому центрі міста, біля драмтеатру. Це був дуже старий кінотеатр, який у дитинстві здавався мені якимось американським. У ньому було три зали: зелений, червоний і синій. Ми з друзями провели там величезну частину дитинства. Я досі пам'ятаю запах теплого карамельного попкорну, який готували просто на місці. Ще одне місце, яке я згадую з особливою теплотою — кінотеатр Комсомолець. Саме біля нього я вперше освідчився дівчині. Це було взаємно. Тоді це здавалося найбільшим кроком у житті.
Також особливим місцем для мене був ринок на вулиці Бахчиванджі. Мама купувала мені там перші комікси про Людину-павука, з них почалася моя любов до історій і кіно.
А якщо говорити про смак Маріуполя, то для мене це насамперед заварні тістечка, які мені завжди купувала бабуся. Я досі переконаний, що таких еклерів, як у Маріуполі, не було більше ніде. У них був якийсь абсолютно неймовірний крем, ніби всередину поклали розтоплений пломбір. А ще був рулет із кремом та арахісом, який я теж пам'ятаю досі.
Сьогодні, мабуть, цих місць уже й не існує. Але в пам'яті вони залишаються такими, якими були тоді: з ароматом теплого попкорну, смаком дитячих тістечок, коміксами під пахвою і відчуттям, що попереду ще ціле життя. І мені дуже хочеться вірити, що одного дня цими вулицями знову можна буде пройтися.
лідер гурту Друга Ріка
Оскільки я артист і все моє життя в дорозі, то подорожую з дитинства. Перші 25 років свого життя — між Любаром і Житомиром. Тому я розкажу не окремо про Любар чи Житомир, а про дорогу між ними, ці міста й місця.
Любар стоїть на річці Случ, і все, що пов’язане зі Случем, — ці місця, мости, Любарська ГЕС — це для мене місце сили, яким я надихаюся, коли приїжджаю додому. Я обов’язково проїжджаю через Случ. Можливо, там нема, чим здивувати, але в дитинстві моїми маленькими очима я все це бачив дуже величним і красивим. І річка була могутньою, потужною в моїх очах. Такою вона й залишилася. Коли я повертаюся, незалежно від того, скільки всього вже побачив, вона все одно для мене велика й красива.
Я любив і саму дорогу з Любара до Житомира, тому що частина її пролягає вздовж Тетерева — через Дениші, Перлявку, до Тетерівки. Це було дивовижно: чим ближче під’їжджаєш до Житомира, тим ширшою стає річка. Мене це завжди приваблювало.
Потім я десять років прожив у Житомирі й так чи інакше постійно повертався додому. Особливо люблю Дениші там, де Тетерів. Це, мабуть, одне з найкращих місць не тільки на Житомирщині, а й в усій Україні. Там дуже красиві скелі над Тетеревом, куди з’їжджалися альпіністи й проводили тренування. Я вважаю, що це місце слід побачити.
Коли заїжджаєш у Житомир із західного боку, праворуч — пішохідний міст, ліворуч — літак, який уже сховався в кущах і якого майже не видно. Це мої асоціації з Житомиром, моє перше знайомство з містом, яке досі перед очима.
І парк Гагаріна, який зараз називається Шодуарівський. Там ми проводили більшість часу з майбутніми учасниками Другої Ріки, уявляли свої перші концерти на літній естраді, плювали з пішохідного моста й мріяли, що рано чи пізно зробимо величезний фестиваль по той бік Тетерева.
Ще є водонапірна вежа неподалік парку й бульвару. Протягом усіх десяти років, поки я жив у Житомирі, я мріяв туди потрапити. І лише нещодавно нарешті зміг її відвідати. Оце ті місця, де слід побувати. Для мене вони ностальгічні, знакові — там минули мої юнацькі роки.
Що з’їсти в Житомирі? Тут мені складніше порадити. У молоді роки ми особливо не ходили ресторанами. Є готель-ресторан Губернія — там доволі смачно. Можливо, є смачніші місця, але я їх не знаю.
Нашим місцем зустрічі був Поліський чай, ми називали його Чайником. Там ми проводили свої зібрання, обговорювали перші фотосесії — ще коли гурту як такого не було. Там збиралася неформальна молодь, певна субкультура, люди, які любили музику. З цього середовища потім виросла Друга Ріка.
Я не знаю, чи існує цей Чайник нині, але неподалік є Шульц. Це звичайний паб у підвальному приміщенні, але для нас він знаковий тим, що саме там відбувся наш перший виступ після початку повномасштабного вторгнення — у квітні 2022 року. І з цього, власне, почався наш воєнний шлях Другої Ріки. Ми відновили концертну діяльність, почали збирати донати і продовжуємо дотепер.
лідер гурту Без Обмежень, Мукачево
Мукачево — невелике, спокійне та затишне місто, проте дуже колоритне. Особливо люблю його навесні, коли цвітуть сакури — тоді місто має особливу атмосферу. Мукачево завжди буде рідним, незалежно від того, де я перебуваю.
Раджу, просто пройтися містом без поспіху. Прогулятися центральною частиною міста, подивитися на старовинну архітектуру. З туристичних місць — Замок Паланок, звідти відкривається дуже красивий краєвид на місто. А ще, у дитинстві я любив ходити на річку та проводити там час із друзями, тому прогулятися набережною вздовж Латориці також рекомендую ;)
У Мукачеві обов’язково треба з’їсти бограч, банош, закарпатські сири. І, звичайно, місцеве вино. Закарпаття має хороші вина.
співачка, композиторка, авторка пісень
Думаю, будь-яка людина любить місце, де вона народжується, тому що там проходить її дитинство. Я своє дитинство провела на природі в зовсім інших іграх ніж зараз. Це було дуже пізнавальне, цікаве і яскраве дитинство. Я жила на краю міста Запоріжжя, біля аеропорту, біля Наталівського кар’єру у військовому містечку. Постійний гул літаків, військові, кар’єр із чистою водою, де ми відпочивали, земля, засіяна різними культурами, гаї. Катакомби, в які ми постійно лазили і вишукували там ще з радянських часів транспаранти, книжки, зошити. Запоріжжя я люблю за своє дитинство і за величну історію козаків та козачок.
Обов’язково треба відвідати Хортицю! Дізнатися більше про козацтво. І взагалі про історію міста Запоріжжя, Запорізьку область: Каховське водосховище з його таємницями, Великий луг. Це такі глибоко історичні, духовні місця, де варто побувати і відчути ту енергію.
Мені запорізькі торти дуже подобаються! (Сміється.) Особливо торт, який називається Іній. Це дуже легкий і смачний тортик, який мені нагадує про моє дитинство. Тож коли я потрапляю до Запоріжжя, обов’язково купую або один, або два, або навіть три. І везу їх додому.
актор Франківського драмтеатру, серіалів ICTV2 Служба 112, Митець і майбутнього медсеріалу Швидкарі
Люблю своє рідне місто передусім за те, що воно зберігає свій неповторний колорит і автентичність. Попри всі випробування та окупації (у ХХ ст. — nv.ua), ми завжди залишаємося проукраїнським, патріотичним містом. Ми вміємо залишати в серцях людей теплі, приємні спогади — усі, хто до нас приїжджають, просто в захваті, і багато хто навіть хоче тут залишитися.
Наше місто славиться неймовірною архітектурою — варто лише підняти голову на дахи будинків, де на тебе дивляться химери! А скільки у нас пабів — і всі різні, зі своїми унікальними фішками, галицькими та прикарпатськими стравами, напоями. Усе це можна зустріти на нашій «стометрівці» — славетній пішохідній зоні, їх там ціла купа. Наш Франківський національний Театр — також в обов’язковій програмі!
А що порадити скуштувати? Деруни — насамеперед, і звісно банош, хоча дехто каже, що по справжній банош треба їхати в гори. І обов’язково варто випити нашого місцевого пива — воно в нас дуже круте. А ще в нас у Десятці є журек, так поляки кажуть, що в нас він кращий ніж їхній польський.
Люблю Івано-Франківськ за те, що ти йдеш містом і просто дихаєш. Ти нікуди не поспішаєш. Навіть коли нібито й кудись поспішаєш — ти знаєш, що все одно встигнеш і все зробиш. Тут можна просто розправити плечі, сісти, випити кави, і при цьому працювати, бути добрим до людей, а люди будуть добрими до тебе.
акторка театру і кіно
Київ — це моє рідне місто. Тут народилася, тут народилися мої бабусі, мої дідусі не з Києва, але стали киянами. Як сильно я люблю це місто я зрозуміла під час повномасштабного вторгнення. Я можу просто годинами говорити про це місто, але я чудово розумію, що Київ для кожного свій. І як будь-яке місто — це насправді місце, де живуть люди, яких ти любиш. І я дуже рада, що саме в моєму місті, Києві, живе дуже багато людей, яких я люблю, ціную, поважаю.
Я народилася на перетині вулиці Франка і Липинського (раніше Чапаєва). Ми жили в комунальній квартирі, це коли в одній квартирі по кімнаті і в кожній кімнаті живуть різні сім’ї. Це мій рідний район, хоча ми поїхали звідти, коли я була в першому класі, але базові спогади у мене пов’язані саме з цим районом, куди я завжди люблю повертатись, гуляти. Одне з моїх найулюбленіших місць — це Київський велотрек. Це для мене місце сили. Там панує особлива атмосфера, наче в середині міста, а там панує атмосфера повного спокою, і можна подивитись, як тренуються велосипедисти. Я дуже люблю вулицю Ярославів Вал і ось цей підйом від Франка на Ярославів вал — ці сходи я пам’ятаю ще з дитинства, а моя бабуля мені розповідала, що колись ця вуличка не була проїжджа і люди взимку там каталися на санчатах.
Ярославів Вал я люблю за те, що там можна зустріти просто всіх моїх знайомих, адже я акторка, а на Ярославому Валу знаходиться театральний інститут. Йдеш по вулиці і зустрічаєш мільйон знайомих: з кимось вітаєшся, а з кимось залишаєшся попити кави.
А прекрасна Рейтарська! Свого часу, коли я ще працювала редакторкою в агентстві Інтерфакс Україна (його офіс і досі знаходиться на цій вулиці), тож я там бувала ще до того, як це стало мейнстримом. Вуличка дуже затишна, а зараз тим більше.
Якщо хочете побувати в якихось супермодних київських місцях, де ви можете зустріти цікавих людей і просто поспостерігати, то заходьте до будь-якої кав’ярні на Рейтарській. А на вулиці Франка ви можете зайти в Китайський привіт, він якраз знаходиться біля будинку, де я колись жила. А біля Велотреку є кафе Тін Тін, в якому подають найсмачнішу піцу в усьому Києві!
Потім на довгий період моїм місцем проживання був Харківський масив, який я теж люблю ніжно. І там досі живуть мої батьки. Мої улюблені місця — між метро Харківська і Позняки, я ходила в школу на Харківському масиві, в якій свого часу навчався наш мер Віталій Кличко. 266 школа — передаю привіт. Вона з французькою мовою навчання, що багато в чому вплинуло на моє життя.
Наступним моїм місцем сили є Поділ. Тому що там знаходиться мій дім. Можу просто ходити його вуличками, там дуже багато маленьких кафешок на два столики, які мені дуже подобаються. З Подолом у мене пов’язані дуже теплі спогади: мій син ходив у садочок на Подолі, який знаходиться прямо внизу Андріївського узвозу навпроти магазину Kachorovska. У нас був класний ритуал. Я відводила сина в садочок, потім зустрічалася з друзями на каву, це колишній Espressoholic, на вулиці Хоревій здається. Це були дуже чудові часи, які я зберігаю в своєму серці. А ввечері, коли я поверталася по синочка, ми довго з ним ішли додому (Сміється.) Тут на вулиці Волоській я особливо люблю місце, де намальований мій найулюбленіший мурал у Києві — чоловік з оленем пливуть по річці, якого у 2015 році намалював австралійський стріт-артист Fintan Magee.
За завжди вважала себе космополітом і думала, що можу жити в будь-якому місті світу. Київ я сприймала як належить — це ж моє місто, тут живуть мої батьки, друзі, і тільки з приходом повномасштабки, коли мені довелося залишити його на довгий час, я зрозуміла, як сильно я його люблю. (Говорить зі сльозами в голосі.) І яким це місто є важливим для мене і для мільйонів людей. І яке, насправді, воно мудре, спокійне, може пригорнути всіх, дуже радіє за всіх і може кожного вислухати і кожного прихистити. І я йому за це дуже вдячна. І насправді зараз вважаю, що найкращого міста просто не існує.
Я ним дуже пишаюся, зважаючи на те, через що воно проходить. Я пишаюся його резильєнтністю, стійкістю, коли попри жахливі обстріли, руйнування, воно кожного дня продовжує жити. І це своєрідний маніфест життю. Десь кілька тижнів після сильного обстрілу зранку я була дуже невиспана та їхала у справах, виходжу на Золотих воротах, і в мене з’явилося таке дивно відчуття: так мені стало приємно бути частинкою маленькою цього міста! Тому що я виходжу, а на вулиці люди розкладають речі для продажу на ярмарку, десь збирається екскурсія, і все це після жахливої ночі. І саме в такі моменти просто хочеться обійняти всіх киян, всіх, для кого Київ став домом, всіх, для кого він став прихистком, і подякувати моєму місту, подякувати людям, які в ньому живуть. Саме завдяки цій стійкості, цій доброті, я думаю, що ми переможемо, виживемо і місто вистоїть і буде жити далі багато-багато років. Тому що в ньому завжди жили і будуть жити чудові люди, добрі і сповнені любові і з жагою до життя.
Щодо порад, куди піти, як акторка, я хотіла б порадити сходити на кілька вистав у Театрі на Подолі, які для українців поставив американський режисер Річард Нельсон. У виставі Як стихне шуру-буря зла він досліджував Леся Курбаса, а інша вистава Більше краси, ніж туги присвячена Лесі Українці. Мені здається, що це дуже цікаво подивитися на себе очима сторонньої людини і водночас людини, яка з такою любов’ю поставилася до нашої історії: він працював в архівах, щоб написати ці вистави. Також я завжди можу порадити людям ходити у Філармонію. Там можна купити абонементи і вибирати, на що ви хочете йти, щоб чудово проводити вечори.
До речі, у Київській області налічується найбільша кількість магазинів мережі АТБ — понад 270. Київщина випередила навіть “рідну” для АТБ Дніпропетровщину. Там їх приблизно 220.
дворазова чемпіонка Європейських ігор з легкої атлетики
Я народилася в Кіровоградській області, у маленькому селищі Олександрівка. Саме там почалася моя історія: там пройшло моє дитинство і там, ще у другому класі, я вперше вийшла на легкоатлетичну доріжку. Тоді я навіть не могла уявити, що цей перший крок одного дня приведе мене до міжнародних стартів, медалей та Олімпійських ігор.
Люблю Олександрівку за її щирість, спокій і людей. У невеликих селищах є особлива атмосфера: тут усі знають одне одного, підтримують і щиро радіють успіхам своїх земляків. Саме тут я навчилася мріяти й повірила, що навіть із маленького селища можна досягати великих цілей. Найбільше пишаюся людьми, які живуть і працюють тут, і тим, що саме в Олександрівці почався мій спортивний шлях.
Тим, хто приїде, я б порадила прогулятися центром селища, побувати на стадіоні, побачити природу нашого краю та просто насолодитися атмосферою Олександрівки.
А з їжі обов’язково скуштувати щось домашнє: січеники із судака, голубці, борщ, вареники, деруни чи свіжу випічку.
Я об’їздила багато країн, бачила неймовірні міста й стадіони, але є одне місце, куди подумки повертаюся завжди. Місце, де маленька дівчинка вперше вийшла на доріжку і побігла назустріч своїй мрії.
драматургиня, сценаристка, письменниця
Моє рідне селище — Станиця Луганська. Це завжди було місцем моїх комплексів. Бо ти не з міста, по перше. А по-друге, навіть серед мешканців районного центру була ієрархія і одні ставилися зверхньо до інших. Коли в університеті в Луганську я казала, що зі Станиці, я відчувала, що брешу. Адже те місце, де я народилась і ходила у школу називалась Нова Кіндрашівка. В нашої школи навіть номера не було. В мене досі, як я заплющу очі, стоїть перед очима оцей підпис на зошитах Кіндрашівської середньої школи. Луганчани і студенти з інших міст, звичайно, в наших ієрархіях розбиратися не хотіли і в свою чергу зневажали тих, хто не з міст, навіть якщо і з самої Станиці.
Коли вийшла моя дебютна книга Мій прапор запісяв котик, попри рекомендації мого психотерапевта не читати відгуки, я їх читала. І в деякі впадала, як в кролячу нору. Все зло і пороки, які можна було уявити в цьому світі, коментатори і коментаторки поміщали в моє рідне селище Станицю Луганську.
Напевне, хай не вперше, але я відчула несправедливість.
Це все масштабувалось, коли книга була визнана Книгою року ВВС.
Ніде на землі, за винятком мабуть Содома і Гомори, люди не жили так гріховно, як у Станиці Луганській — районному центрі на кордоні з тим, з чим вони жити не обирали.
Але тим мені воно і боліло, що десь вглибині я, напевне, була згодна.
Мені важко згадати щось приємне в своєму рідному селищі. Тим більше, що я пригадую його вже ретроспективно через досвід, який наклався після того, як я це селище залишила — спочатку поїхала на навчання до Луганська, а потім вже в Київ.
Тиждень тому ми сиділи після фестивалю у Підпільному Кіндраті у Львові і почали згадувати Луганськ.
— Сумуєш за містом?
Майже в один голос із співрозмовником ми відповіли, що ні. Тобто, «сумуєш» — це не те слово, яке можна використати до наших місцин.
У нас були, в які нас виводили батьки, щоб ми дихали свіжим повітрям. Але через два-три кілометри можна було опинитись на території країни, кордону з якою майже не було.
У нас їли пельмені з оцтом, що зараз жахливий моветон. І лише пізніше я дізналася, що цю харчову звичку принесли китайці, яких багато працювало на заводі Гартмана на початку двадцятого століття.
У нас були покинуті дитячи табори і будинки відпочинку, які були вже занедбані в часи мого дитинства. Альтанки обвивав кислий дикий виноград, від статуй піонерів відвалювались носи, пляжі заносили піски.
Танки Mark V за краєзнавчим музеєм у центрі міста.
Чи є в цьому якась унікальна цінність, яку можна пред’явити ЮНЕСКО і сказати, от наша українська Венеція чи луганський Турин?
Це складне почуття, назву якому обов’язково винайдуть, як японці винайшли своє «вабі-сабі». Ти не дозволяєш собі його, бо час для тебе там застиг з відправленням останнього потяга Луганськ — Київ і твоє сумування одразу стає і сумуванням за часами. Чого, звичайно, сучасна людина дозволити собі не може, адже це миттєво перетворює на щось архаїчне. Витіснене, воно повертається ночами снами, коли не можеш потрапити в кімнату, в яку тобі конче потрібно або не можеш виїхати з міста.
У той час, коли там залишились люди, для яких час залишається не витісненим, не міфічним, а цілком собі часом, в якому треба виживати. Часто це виживання — ціною мовчання і забуття.
Я не знаю, наскільки важать ті танки і архітектурні споруди, чи відгукуються вони іншим, чи назвуть з десяток цікавіших, але найбільше мені важать ці таємниці — які засипало піском і забуттям. Ми не можемо їх втратити знову.
співак, музикант, композитор
Люблю Львів за його натхнення. Ще від студентських часів кожна вуличка старого міста надихала на створення цікавих мелодій та віршів.
У Львові обов’язково варто відвідати театри: Національну оперу, Театр ім. М. Заньковецької, Театр Лесі, Театр Курбаса. Багато людей приїжджають у моє рідне місто за творчим і естетичним натхненням.
Ну і, звісно, отримати гастрономічну насолоду можна у безлічі ресторацій та кавʼярень міста. Легендарна Вірменка, безперечний фаворит смачних сніданків — Ресторація Бачевських, і екстравагантні кавʼярні від мережі Фест!
Пропоную план на день у Львові:
завчасно придбати квитки в Оперу
поснідати в Бачевських
відвідати музей Арсенал та картинну галерею
пообідати у Віденській кавʼярні (тут обовʼязково взяти на десерт фірмовий домашній сирник)
взяти екскурсію по площі Ринок
зайти на оригінальну, вогняну, каву в Копальню кави
взяти квитки в Театр ім. М. Заньковецької на нову виставу
повечеряти в легендарній Криївці з палінкою (настоянкою — nv.ua).
актор театру та кіно
Місто Миколаїв розташовано в мальовничому куточку на півдні України там, де зливаються дві ріки Південний Буг та Інгул. Миколаїв називають містом корабелів і хліборобів. І це дійсно так, бо на території Миколаєва раніше було розташовано шість судноремонтних заводів. Навколо Миколаєва дуже багато полів, де вирощують хліб.
Миколаїв подобається тим, що там дуже широкі вулиці. І вони всі розташовані квадратами. Там не можливо загубитися. Куди б ти не пішов, ти все одно вийдеш до якоїсь центральної вулиці. Всі обожнюють прогулянки по центральній вулиці Соборній, яка від центру міста іде до набережної. Там всі люблять гуляти, тому що це пішохідна зона, де не їздять автівки, дуже багато магазинів і цікавих кафе. І ще в Миколаєві лише один Макдональдс. Він теж розташований на центральній вулиці, і він як музейний експонат.
А на рахунок музеїв, я б радив відвідати музей художній імені Верещагіна. Це видатний художник, який працював, жив в Миколаєві.
Я не знаю, що можна скуштувати зараз в Миколаєві, бо зараз здивувати якимись стравами дуже важко, але пригадую, що в 90-ті роки у місті був потужний пивзавод Янтар. Тоді його очолював Бажов, і на заводі нараховувалось більше 15 сортів пива. І пиво було дуже смачне. До міста приїздили з різних міст України, щоб купити пиво Янтар, пиво Адміральське, Вечірній Миколаїв.
У Миколаєві три театри: Миколаївський академічний художній драматичний театр, Національний академічний театр драми та музичної комедії і Миколаївський театр ляльок. Зараз Миколаїв дуже цікаве і затишне місто. І я завжди туди з задоволенням приїжджаю.
українські фотографи-документалісти
Любимо Одесу за її характер. Він абсолютно особливий і ні на що не схожий. Це місто, яке завжди прийме тебе таким, яким ти є. Тут можна стишити темп, видихнути й просто побути собою. Насправді Одеса наче створена саме для цього. Особливо сильно це відчуваєш, коли вже кілька років живеш у столиці.
А ще пишаємося тим, що Одеса — українська. І завжди такою була, хоч би як комусь хотілося бачити її інакшою.
Якщо говорити про ідеальний день в Одесі — піти на море, звичайно. Бажано на світанку й на сапах: це ні з чим не зрівнянне відчуття. Потім — обов’язково поснідати десь на Ланжероні. Вдень пройтися історичним центром, а Дерибасівську в цьому маршруті можна й скіпнути. А ввечері — у Zelda, пити справжній абсент.
Мабуть, саме за це й любимо Одесу: тут завжди є відчуття, що життя можна трохи сповільнити й нарешті ним насолодитися.
Саме в Одесі за адресою вулиця Академіка Корольова, 15 розташований найбільший магазин АТБ. Його площа становить 1173 квадратних метри. Для порівняння — це приблизно три баскетбольні майданчики.
акторка серіалів Швидкарі, Дільничний з ДВРЗ, Морська поліція. Чорноморськ
Своє рідне місто Болград люблю за його особливий характер: тут дуже органічно поєдналися українська і болгарська культури, різні традиції, мови, кухня. Взагалі Бессарабія — це місце, де століттями поруч жили різні народи, і це відчувається буквально в усьому. Я пишаюся тим, що Болград зміг зберегти свою самобутність. Тут є повага до родини, до старших, до традицій. Є звичка збиратися сімʼями за столом, готувати багато їжі, пригощати гостей і так, щоб ніхто точно не пішов голодним. І ще я люблю своє місто за людей. Там є якась особлива простота у хорошому сенсі слова: люди відкриті, щирі, готові допомогти. Коли довго живеш далеко, починаєш особливо цінувати саме такі речі.
Якщо людина вперше приїде до Болграда, я б радила не намагатися просто поставити галочки навпроти пам’яток, а трохи відчути саме місто. Обов’язково варто побачити Спасо-Преображенський собор — це одна з візитівок Болграда. Пройтися центральною частиною міста, подивитися на стару архітектуру, побачити Болградську гімназію. Це місце з дуже важливою історією для болгарської культури та освіти. А ще я б обов’язково порадила поїхати до озера Ялпуг. Для мене південь Одещини взагалі не можливо уявити без цього простору, степу, води, сонця. Там дуже красиві заходи сонця і зовсім інший ритм життя, ніж у великих містах. І, звичайно, якщо є можливість, варто не обмежуватися самим Болградом, а трохи поїздити Бессарабією. Саме тоді починаєш розуміти цей регіон через маленькі села, виноградники, людей і місцеві традиції.
У Бессарабію точно треба їхати голодним.
Я б почала з міліни — традиційної болгарської випічки з сиром та бринзою. Для мене це один зі смаків дитинства, і цю страву ми досі готуємо вдома. Обов’язково варто спробувати каварму — м’ясну страву, яку в кожній родині можуть готувати трохи по-своєму, домашню бринзу, овочі, перець.
І, звичайно, місцеве вино. Виноробство — велика частина культури Бессарабії. Причому найцікавіше часто не просто випити келих вина, а почути від господаря історію: звідки виноград, як його вирощували, хто в родині робив вино до нього. Мені здається, Болград і Бессарабію взагалі найкраще пізнавати саме так — не поспішати, сісти за великий стіл із місцевими людьми, скуштувати те, що вони приготували, і просто поговорити. Тоді це місце розкривається зовсім по-іншому.
ведучий Сніданок з 1+1, канал 1+1 Україна
Чому я люблю Полтаву? Та просто тому, що я там народився. І цього, чесно кажучи, більш ніж достатньо. Усе моє дитинство жодного разу мене не розчарувало в тому, що я зростав саме там. Полтава здавалася мені найкрасивішою і найзеленішою. Нас так учили — і, мабуть, так воно й було. У будь-яку пору року вона змінювалася: квітла, зеленіла, жовтіла, червоніла, скидала листя. Але той особливий полтавський вайб ніколи її не залишав. Колись навіть у піонертаборі Волошка у Головачі побився з хлопчиком з Харкова, який доводив, що його Харків крутіший за мою Полтаву: ми довго борюкалися на шишках під соснами!
Мені дуже подобається полтавська рельєфність: місто то на горі, то під горою, десь унизу тече Ворскла, куди ходила по воду Наталка Полтавка. Я сам виріс біля річки. Близькість до природи, багато зелені, майже сільська забудова, поєднана з класицистичною архітектурою початку ХІХ століття, — усе це створює неповторний мікс, який ні з чим не сплутаєш.
А пишаюся я передусім людьми, своїми земляками. Полтавці дуже гуморні, веселі, здатні жартувати навіть тоді, коли життя зовсім не спонукає до жартів. Через голодомори, війни, русифікацію, спроби винищити наше національне вони все одно зберігали свій корінь.
Я лише зараз починаю по-справжньому розуміти розмови, які чув у дитинстві від своїх дядьків та їхніх друзів. Вони говорили про козаччину, Богдана Хмельницького, гетьманів. На початку 1970-х я не дуже розумів, про що саме йдеться, але відчував біль і якусь внутрішню фронду. Тепер, через десятиліття, я розшифровую зміст тих розмов. І думаю: це теж була форма збереження пам’яті.
Піти у Полтаві я б передусім радив до краєзнавчого музею. Особливо, якщо вам пощастить потрапити у фондосховище. Там, мені здається, заховано навіть більше цікавого, ніж виставлено в експозиції. Під час війни музей, на жаль, не працює у звичному форматі, але дуже хочеться, щоб після перемоги ми знову побачили його повністю.
Обов’язково підіть до Білої альтанки. Звідти один із найвідоміших полтавських краєвидів.
І неодмінно варто виділити окремий день на меморіальні музеї письменників. Панас Мирний, Іван Котляревський, Володимир Короленко. До Короленка можна ставитися по-різному, зокрема пам’ятаючи про його російське походження, але не можна заперечити, що він любив Полтаву, допомагав простим людям і залишив тут важливий слід.
А ще дуже раджу спілкуватися з працівниками цих музеїв. Варто лише поставити запитання, і вони розкажуть вам стільки цікавого, чого не знайдеш у жодному путівнику.
Останніми роками в Полтаві з гастрономією стало дуже цікаво. Але якщо вже приїхали в Полтаву, то без галушок — ніяк. Можна піти до Галушкової мануфактури. Або я порадив би фастфуд Pro галушки на початку вулиці Соборності — неподалік Білої альтанки. Там галушки готують швидко і дуже смачно, з різними додатками. І мені подобається, що це ветеранський заклад, який хочеться підтримати. Ще закликаю любителів грузинської кухні відвідати відомий ресторан Міміно, яким більше 20 років керує мій друг. Хачапурі і шашлик звідти надовго запамʼятають ваші рецептори!
А що випити? Тут уже, як кажуть, залежить від настрою. Нічого поганого в Полтаві точно не вип’єте. Хіба що вода здивує своїм «миргородським». Вона там дуже м’яка. Можете навіть покупатися — волосся буде пухнастим.
військовослужбовець, художник-карикатурист, лідер гурту Ot Vinta
Люблю Рівне за те, що тут можна творити і витворяти. Тут просто непочатий край роботи для творчої людини — широке поле для ідей, експериментів і власних проєктів. І, що особливо цінно, у місті є багато людей, які так само горять творчістю та готові щось робити, вигадувати й змінювати навколо себе. Рівне, можливо, не є туристичним містом у класичному розумінні цього слова. Але саме в цьому його особливий шарм. Це комфортне місто для тихого, спокійного життя, у якому при цьому постійно щось відбувається.
А ще Рівне дуже зелене. У нас багато парків, є річка, набережна, озера. Тому місто добре пізнавати не лише через архітектуру чи музеї, а й просто гуляючи. Куди порадите піти, що побачити? Я б насамперед порадила побувати в Гідропарку. Це одне з тих місць, які створюють особливу атмосферу Рівного. Тут є озеро, зелені зони, майданчики, а ще цікаві мозаїчні фігури, які можна розглядати як окрему сторінку міського мистецтва.
Обов'язково варто завітати до парку історичної реконструкції Оствиця. Це, мабуть, одне з найцікавіших місць сучасного Рівного. Там постійно відбуваються різноманітні міські події, можна побувати на цікавих екскурсіях, погуляти територією, а ще — вирушити на воду на стародавніх дракарах. Є й дуже сучасні та важливі ініціативи — наприклад, інклюзивні прогулянки на катамаранах для ветеранів війни. А ще в Оствиці бувають музичні світанки — коли місто прокидається разом із музикою. Це дуже особлива атмосфера.
У самому центрі міста окрасою є відновлений пивоварний завод Рівень. Тут працює Музей хмелярства та пивоваріння історичної Волині, де можна дізнатися більше про традиції цього ремесла нашого краю. Рівне має чим пишатися і в театральному житті — це Рівненський драматичний театр та Театр ляльок. Тож якщо хочеться побачити місто не лише вдень, а й відчути його культурне життя, я б радив обов'язково сходити на виставу.
Особисто я ще дуже люблю Рівненський зоопарк. Це чудове місце і для дорослих, і для дітей, а ще хороший варіант для неспішної прогулянки. А якщо хочеться привезти з Рівного не просто сувенір, а щось із характером самого міста, я б порадив завітати до Творчої Оселі. Там можна придбати роботи місцевих творців і навіть буквально «скуштувати Рівне на смак» — у вигляді неймовірних тістечок та тортів.
Звичайно, варто спробувати свіже крафтове пиво місцевого виробництва. Наприклад, у пивній ресторації Кант, що працює на території пивоварні Рівень, можна скуштувати свіже крафтове пиво та страви з мангалу. Але якщо алкоголь — не ваша історія, я б радив обов'язково залишити місце для десерту в Творчій Оселі. Там Рівне справді можна скуштувати — у дуже красивій і смачній формі. Мабуть, саме це я й люблю в Рівному найбільше: воно не намагається бути великим туристичним центром, але якщо придивитися, тут є багато маленьких місць, людей та історій, заради яких місто стає по-справжньому своїм.
поза сценою Анна Карпенко, співачка
Я народилася і виросла в Сумах. Я люблю це місто за його домашній вайб. У яких би містах я не була, повертаючись у Суми, я відчуваю це тепло, і рідний дім. І що найцікавіше, я чую такі відгуки і від людей, які не жили довго в Сумах, а приїжджали на кілька днів чи тижнів. Вони теж говорять про післясмак затишку після відвідування Сум.
Суми місто дуже зелене, а до повномасштабного вторгнення було дуже спокійним. Це компактне місто. Ти можеш пішки дійти в будь-яку точку, в яку тобі потрібно. Не так як в Києві у тебе логістична проблема: за 15 хвилин ти доходиш в центр, за 20 хвилин ще трохи далі. Цей плюс зрозуміють люди, які добираються до роботи по годині. (Сміється).
Дуже люблю місто за людей. Принаймні в мене у Сумах бульбашка свідомих, активних, класних творчих і небайдужих людей. Кожен з них дбає і любить своє місто. Я пишаюсь Сумами і Сумщиною за стійкість. За те, що, не зважаючи на те, наскільки воно близько до кордону, навіть зараз люди живуть з такою силою, яку можливо не зрозуміють люди, які там ніколи не були: ти живеш на повну, намагаєшся кожну хвилину провести максимально із сенсом, тому що постійні обстріли, постійні загрози, весь час тривога, і це дуже важко. Але ці люди тримаються, і в мене купа друзів і близьких, які адаптуються, живуть, відкривають бізнеси.
Я би порадила прогулятися Театральною площею, далі до парку імені Кожедуба, який омиває річка Псел і пройтися набережною. Моє улюблене місце — це озеро Чеха, яке ми між собою називаємо Чешка. Там можна просто класно вийти на пікнік чи прогулятися навколо. Я дуже раджу підписатися на сумське медіа ЦУКР, яке розповідає про життя в Сумах зараз, і яке створило Дворик на Кузнечній, куди варто сходити. Це дуже класний простір, а кожний четвер там проходять соборні вечори і концерти.
Сходити поїсти можна в Натюр, дуже класний заклад, а випити кави в Espresso Room або в Bottle&Cup, там до речі і сніданки. Поїсти і випити смачної кави можна також у кондитерській низькокалорійних десертів Lafit Bakery. Це мої найулюбленіші заклади. Ще хороша кав’ярня Piccolino Coffee, а у закладі Chess готують прикольні нестандартні страви. Ще одне смачне місце — ресторан Шнобель. А по сувеніри із сумськими вайбом треба зайти до ЦУКР-крамниці.
Джеффрі Кенні та Андрій Гуцуляк
Джеффрі:
Я щиро люблю Тернопіль за його особливе тепло й відчуття спокою. Вперше я приїхав сюди, коли вступив до медичного університету, і за ці роки місто стало для мене справді рідним. Це невелике місто, але воно має свій унікальний ритм — тут постійно щось вирує. Мені подобається, наскільки легко тут відчути зв’язок із людьми та бути частиною спільноти. Ну і, звісно, краса Тернопільського озера, затишні парки та можливість просто зупинити час і насолоджуватися життям без поспіху.
Андрій:
Я зростав у селі Вільхівці. І люблю його, перш за все, за свободу. Дитинство там — це абсолютна воля, безмежна природа, річка поруч і найтепліші спогади: як ми годинами ганяли з хлопцями у футбол, їли дикі ягоди та збирали черешні. Ще ми якось з друзями знайшли кістку мамонта. Оце були пригоди.
Джеффрі:
Моя головна гордість — це люди, атмосфера та місцева кухня. У Тернополі надзвичайно сильне відчуття єдності: містяни дуже відкриті, привітні та щирі. А ще я захоплююся тим, як у місті живе українська культура й традиції — це відчувається буквально на кожному кроці.
Андрій:
Найбільша гордість моїх рідних місць — це дивовижна природа Поділля, його багата історія та неймовірно працьовиті люди. Не кожен може сказати, що виріс біля величного Дністровського каньйону — у місці з прадавньою історією, де земля буквально зберігає таємниці віків.
Джеффрі:
Перш за все — прогулянка навколо Тернопільського озера та затишними вуличками центру міста. Особливо магічно тут увечері. Також неодмінно дослідіть історичну частину Тернополя, завітайте до старовинних храмів і відпочиньте в зелених парках. Ну і, звісно, залиште час для місцевих кав'ярень та ресторанів — у нас є чим здивувати.
Андрій:
Якщо завітаєте до моїх країв, обов'язково вирушайте до річки — на Дністровський каньйон. Це місце з неймовірною енергетикою. Варто просто постояти там, подихати цим повітрям і відчути справжню велич нашої природи.
Джеффрі:
З їжі — абсолютна класика: гарячі вареники, деруни, наваристий борщ та голубці. У Тернополі точно варто завітати до традиційного ресторану й спробувати локальні автентичні страви. А серед напоїв мій топ — це духмяний узвар або домашній український компот.
Андрій:
Головний гастрономічний ексклюзив села — це свіжі домашні овочі та ягоди. У нас кожен вирощує все сам: хрумкі огірочки, соковиті помідори, баклажани, перець — усе прямо з грядки. А влітку обов'язково треба куштувати черешні, вишні, полуницю, смородину та агрус прямо з куща. Оце справжній смак, відомий нам з дитинства.
співачка, композиторка, авторка пісень
Харків я люблю, тому що він просто у моїй крові. Я деколи навіть у сні бачу вулиці, якими ходила в школі. Я в Харкові була не так давно, на прем’єрі фільму про 241 бригаду, і звичайно, як завжди, підійшла до своєї школи, пройшлася по центральних вулицях, по своїй вулиці, яка тепер називається Михайля Семенка (раніше Чайковського). У своєму дворі я зустріла сусідів, було таке враження, що я взагалі нікуди не виїжджала, а просто була дома. Рідне місто ти любиш просто тому, що це те повітря, яке ти пам’ятаєш з дитинства, це ті враження від центрального парку Культури і відпочинку, де ти ходила в дитинстві через весь парк в секцію великого тенісу, це твої друзі, з якими ти зустрічалася біля центрального фонтану, пам’ятника Шевченку.
Я дуже пишаюсь рідним містом тому що Харків передовсім то українське місто, місто інтелігенції, місто, де завжди було найбільше вищих навчальних закладів, дуже багато студентства.
Ще в дитинстві мій батько мені розповідав, чим у Харкові ми маємо пишатися. Тим, що в Харкові народжувалася література, тим, що в Харкові була архітектура модерну, урбанізму і кубізму, і славетний харківський Держпром, харківський театр і Лесь Курбас, харківська архітектура козацького модерну. Звичайно, тато мене підводив до будинку Слово, тому історію розстріляної української інтелігенції я теж знала. Дуже багато науковців, вчених, літераторів, які працювали в Харкові.
А сама я виросла у дворі Фізико-технічного інституту, який був заснований у 1928 році, тоді він називався УФТІ — Український Фізико-технічний інститут. І в ньому працювали Йоффе, Ландау. В цьому інституті був уперше розщеплений атом, а фізиків і академіків, які там працювали, в дитинстві я знала, бачила, віталася з ними, і про це теж багато кому розповідаю. Я пишаюся Харковом тепер, як він стоїть, бореться, як люди Харкова і мої однокласники серед них, не їдуть з міста, вони лікарі, вчителі, вони допомагають, захищають, лікують. Харків славний своїми людьми, і я зараз, приїжджаючи до міста, просто неймовірно милуюся ним. І знаєте, напевне, на мене нападає ця ейфорія, тому що навіть при тому, що тривоги практично постійно, все одно це те місце, де мені хочеться бути, хочеться приїжджати, і яке я неймовірно люблю.
У Харкові я б звичайно порадила пройтися по вулиці Сумській — це центральна вулиця. Зайти в Парк Шевченка, побачити пам’ятник Шевченку скульптора Манізера, але зараз він прихований від бомбардувань, проте ви можете завітати до нього і побачити, що він там є. Я зараз не зауважила, чи працює кольоровий фонтан, але я завжди дуже любила там гуляти. Раджу піти в козацьку церкву, Покровську церкву, до Історичного музею, пройтися по вулиці Сковороди, а раніше вона називалась Пушкінська. В кінці цієї вулиці власне недалеко від Палацу студентів, я і жила. І моя четверта школа теж знаходиться там. Вулиця Сковороди — вона теж дуже гарна, там є Будинок творчості, де працював Довженко, а в одну з бічних вулиць можна зайти і завітати до Літературного музею. Такий маршрут мінімальний я би радила здійснити. Ну і звичайно зайти в Центральний парк культури і відпочинку, який просто неймовірний. Він дуже красивий. Не зважаючи на те, що Харків під обстрілами, він надзвичайно заквітчаний, і там справді, в мене стільки спогадів пов’язано з дитинства з цим парком, а він і далі такий красивий. Тому я просто зичу всім, хто приїде в Харків, а я вам бажаю звичайно приїхати туди, ходити вулицями і розуміти, що це неймовірне місто з історією, яке таке красиве, таке молоде навіть зараз.
У Харкові, якщо вас будуть запрошувати і пригощати, звичайно, не відмовлятися. Але є такі заклади, такі речі і смаколики суто харківські. Насамперед, я би радила сходити в кафе Кристал, яке знаходиться біля Оперного театру в парку Шевченка, там недалеко університет, в якому я вчилась, і ми туди бігали. До речі, в перший раз я скуштувала там смачний борщ, коли мені було роки три. І там був чорнослив, і там були оливки. Вже потім я зрозуміла, що то була солянка, але чомусь цей смак я пам’ятаю дотепер. Я там їла дуже-дуже смачне морозиво Білочка. Якщо пройти до пам’ятника Шевченка і перейти вулицю Сумську, то прямо на розі буде Пиріжкова. Вона і зараз там є. Дуже смачні пиріжки з м’ясом і бульйоном.А ще з’їсти харківське печиво. Не знаю, як воно зараз називається, раніше воно було Союзне. Печиво має різні шари і кольори — жовтий і рожевий зі смужечками повидла або шоколаду. І харківський торт Деліз — вафельний із шоколадом. А може для мене це лише смак дитинства.
телевізійний продюсер, ведучий
Херсонщину я люблю насамперед за те, що саме це місце у Всесвіті стало місцем мого народження і пізнання його, Всесвіту. Моя мала Батьківщина — край добрих роботящих обпалених сонцем людей. Я народився і виріс в селі на півночі області, Пригір’я Високопільського (нині — Бериславського) району, а з 4-го класу і до закінчення школи жив у селищі Каланчак. Об’їздив усю Херсонщину (не був буквально в трьох райцентрах, коли ще було 18 районів), тому з упевненістю кажу: в серці Херсонщини немає нічого російського. Ні-чо-го! Все, що ми зараз спостерігаємо — це окупація і геноцид українців. Серце розривається…
І я пишаюсь, як мої земляки виходили на мітинги в Херсоні під дулами російських окупаційних військ і кричали, що Херсонщина — це Україна. Була, є і буде!
Де я б не був на планеті (а побачив я всього багато), моя підсвідомість порівнювала Гранд-Каньон, пустелі Невади, Альпи, тропічні ліси Тайланду чи Австралії , Мілфорд-Саунд та інші красоти Землі з прекрасними херсонськими степами. Це наймиліший моєму оку пейзаж. Я декілька разів працював на збиранні врожаю помічником комбайнера, і ранковий степ на сході сонця — це неперевершена краса, що буде зі мною завжди.
Кінбурнська коса (хоча вона адміністративно належить Миколаївській області, потрапити туди можна лише з Херсонщини), піски та ліси Олешшя, ліс у Раденську, дніпровські плавні (господи, скільки ж років їх будуть після війни розміновувати??? Ненавиджу русню!), пляжі Залізного Порту, Тендрівська коса, правий берег Дніпра (там де він впадає в Чорне море)… Є що подивитись, аби лише кляті окупанти пішли з моєї землі!
Кавуни — це банально, і смачно. Краще херсонських кавунів в Україні годі шукати. Смачнюща соковита городина — помідори, баклажани, перець. Мені дуже смакувала вода в Каланчаці. Бички, виловлені в річці Інгулець. Абрикоси , які ростуть прямо на узбіччі доріг біля Пригір’я… Коньяк Таврія був оригінальним на смак. Але чи є щось від заводу зараз — не знаю…
До слова, брендована вантажівка АТБ стала символом звільнення Херсона 11 листопада 2022 року. Тоді вона з’явилась на вулицях міста трохи більше, ніж через годину після того, як наші Сили оборони зайшли в нього. Місцевий водій вирішив таким чином підтримати містян. Відео із цією вантажівкою тоді розлетілось мережею із шаленою швидкістю.
актор
У моєму місті є чим пишатися: Камʼянецька Фортеця, неймовірної краси каньйон, залізничний вокзал, з якого в 1919 році вирушала українська республіканська капела зі Щедриком, але я люблю своє місто за те, що воно спостерігало моє становлення і дорослішання. За відчуття дому!
Я б порадив загубитися в старому місті. Починаючи з Ратуші в старому місті, піддатись затишному запрошенню старих вулиць. І блукати, роздивлятись, дофантазовувати. Принаймні я так любив робити.
І обовʼязково зʼїжте гречаних голубчиків з печі. Такі дуже смачно готують у Подільській кнайпі. Або традиційні Подільські лежні. Там само.
співачка, авторка пісень, учасниця R'n'B дуету TamerlanAlena
Черкаси для мене — це, насамперед, дім. Саме тут я виросла, тут пройшло моє дитинство, школа, мої перші конкурси і фактично почалося моє музичне життя. Тому, коли я приїжджаю до Черкас, у мене завжди зовсім інший стан — ніби повертаюся до себе.
Я дуже люблю це місто за його спокій, за Дніпро, за природу і за те, що воно не метушливе. І, звичайно, найбільше люблю його за людей і за своїх батьків, які досі там живуть.
А пишаюся тим, що саме з Черкас почався мій шлях у музиці. Я ще дитиною брала участь у конкурсах, виступала, співала — і тоді навіть не уявляла, наскільки далеко це все мене приведе.
У Черкасах зараз дуже багато класних кав’ярень і ресторанів, куди я сама люблю заходити, коли приїжджаю. Там завжди дуже смачно, затишно і, що особливо люблю, — привітні люди. А ще дуже раджу спробувати місцеву випічку — вона неймовірно смачна.
У місті дуже багато зелені й парків. У багатьох із них я сама виступала ще на початку свого музичного шляху, тому для мене це особливі місця — з кожним пов’язані свої спогади.
А ще Черкаси мають дуже красивий пляж на Дніпрі. Його часто називають одним із найкращих міських пляжів України — він навіть входив до всеукраїнських рейтингів. Там дуже гарний білий пісок, багато простору і неймовірне відчуття, ніби ти десь на морі. Я б точно радила провести там хоча б кілька годин.
Ще обов’язково варто прогулятися Долиною троянд, а якщо є час — просто не поспішати й погуляти містом. Черкаси дуже зелені, і мені здається, що їх треба саме відчути, а не просто пробігти всі туристичні локації. І, звичайно, якщо є можливість, варто виїхати за місто — там дуже красива природа. У Черкасах взагалі є ця особлива близькість до природи, якої мені іноді дуже не вистачає в Києві.
А якщо хочеться побачити Черкаси такими, якими я їх пам’ятаю, — просто приїжджайте без великого плану. Погуляйте, зайдіть у затишну кав’ярню, спробуйте щось смачне, сходіть на пляж і просто насолоджуйтеся містом.
Я, напевно, порадила б просто знайти хороше місцеве місце, де можна спокійно посидіти, випити кави і щось смачне поїсти. Я взагалі люблю такі прості моменти — без якихось особливих ресторанів, коли ти просто сидиш із близькими людьми, багато говориш і нікуди не поспішаєш.
А якщо будете в Черкасах у батьків — то взагалі найкраща їжа буде вдома. (Усміхається.) Бо для мене смак рідного міста — це не якась конкретна страва, а саме домашня їжа і відчуття, що ти повернулася додому.
ведуча програми Ранок у великому місті на ICTV2
Мої Чернівці — це місто, яке залишається частиною мене, де б я не жила. Воно має монополію на всі спогади мого дитинства, юності і трохи дорослого життя. Я люблю Чернівці за старі будинки, маленькі вулички, кав’ярні, за відчуття, що тут історія не зберігається десь у музеї — вона просто живе поруч із тобою. Тут насправді дивовижно переплелися різні культури, мови, традиції, і, мені здається, саме це навчило Чернівці бути дуже відкритими й водночас мати абсолютно впізнаваний характер. Буковина, Чернівці завжди народжували дуже багато талановитих, яскравих, освічених людей. І мені приємно, коли десь далеко від дому я кажу, що я з Чернівців, і бачу цю миттєву реакцію: «О, Чернівці! Яке красиве місто. У вас же звідти родом…» — і починають перераховувати знаменитостей.
Я б радила одразу налаштуватися трохи поблукати старим центром. Обов’язково пройтися пішки вулицею Ольги Кобилянської, Театральною та Центральною площами, старими вуличками довкола. Зазирнути в неймовірної краси Органний зал (колишня Вірменьська церква святих апостолів Петра і Павла). Піднімати голову й роздивлятися фасади, двері, балкони — у Чернівцях дуже багато краси саме в деталях.
І, звичайно, Чернівецький університет ім. Юрія Федьковича — колишню Резиденцію буковинських митрополитів. Або як його називають в народі «український Гоґвордс». Це місце, яким можна пишатися без жодних перебільшень. Я двічі вчилася в цьому виші, отримувавши дипломи магістра — політології, а потім психології. Універом можна погуляти самотужки, але краще взяти екскурсовода. І особисто я рекомендую відвідати Чернівці і університет навесні, коли там цвітуть сакури і магнолії. Описати словами все те буйство квітів і кольорів — неможливо.
Ой, тут складно, бо Чернівці для мене — гастрорай! Тут ви знайдете кухні і страви на будь-який смак. Тут таке поєднання і переплетення культур, що ви легко знайдете все — від справжніх румунських мітетеїв, молдавської плацинди, фаршированої риби, хінкалі до качки по-пекінськи і ролів. Моє особисте guilty pleasure, коли приїжджаю в Чернівці, — всім відомий гарячий бутерброд Мальва. Ще зі студентських часів у мене ностальгія, а може й раніше. (Сміється.)
Взагалі, Чернівці — це не тільки те, що треба побачити. Це місто, яке треба відчути. Тому можете просто сісти десь у центрі з кавою чи у парку, їх на щастя у нас багато, і нікуди не поспішати. Дивитися, слухати, спостерігати… як і чим живе це дивовижне місто Че.
Моє місто Че.
Чернівецька область стала останнім регіоном України, де з'явилися супермаркети АТБ. Перший магазин там відкрили 22 листопада 2019 року за адресою вулиця Руська, 219Е. Саме після цього ритейлер офіційно представлений у кожній області нашої держави.
ONUKA
Чернігів не моє рідне місто, але я в ньому виросла і мій рід по маминій лінії походить звідти. Все своє дитинство я провела в Чернігові. Для мене це місто — казка зі сповільненим темпом, з неймовірною старовиною, яка дуже по-сучасному виглядає. Я люблю це місто за казковість, атмосферу древності і камерності.
Але при цьому воно не виглядає, місце з минулого. Воно виглядає, як місце з тяглою історією, але в якому вирує життя. Принаймні після великого вторгнення і деокупації Чернігівщини.
Найбільше я пишаюся у Чернігові людьми, які всупереч живуть, творять, переосмислюють, віднаходять, вивчають, досліджують і транслюють. І їх немало.
Для тих, хто ніколи не був, треба заїхати у місто через центральний в'їзд, в якому одразу зустрічає Катерининська церква, красивезна, Вал та Дитинець. Це Чернігівська історична місцина, де зібрані одразу кілька монументальних пам'яток архітектури Спасо-Преображенський собор, якому виповнилося 1000 років у 2024 році.
І це єдина пам'ятка візантійської архітектури в Україні, яка перейшла до українського патріархату і зараз у ній діє своєрідний осередок української культури, що є великим щастям. Цей собор ніби побратим із Київською Софією, єдиний в Україні такої давнини.
Вал виглядає абсолютно казковим, чистим, неймовірно прекрасним, застиглим у часі, в ньому не відчувається війни, він стоїть всупереч всьому ошатний і нарядний. Далі пройтись на площу. Це дуже прості місця, але якщо ви ніколи не були в Чернігові, то оці перші п'ять хвилин в'їзду закохують назавжди.
У Чернігові є дуже класне місце, що називається Куркулі. Це переосмислення традиційної кухні, але дуже красиве, дуже смачне і недороге, як більшість місць у Чернігові насправді, що дуже різняться від Києва. Моє особисте улюблене місце — це Проект кафе. Воно знаходиться недалеко від валу, дуже нішеве, маленьке. Мені дуже подобається приміщення, в якому воно знаходиться. Знову ж таки, тут дуже низькі ціни, смачні коктейлі, і дуже класні бургери та сніданки.
ведучий програми Миколина погода на ICTV2
Чернігів — це мій дім, вибір серця, місце моєї сили.
У Чернігів я приїхав багато років тому, юним, фактично дитиною, і місто зустріло мене дуже тепло. І якось одразу зайшло мені в душу. Тут минула моя молодість, а потім доля закинула мене до Києва, де я вчився в інституті й прожив чимало років. Але зрештою я знову повернувся до Чернігова.
За що люблю це місто? Насамперед — за неймовірний, затишний спокій, свою особливу атмосферу, справжній природний вайб. У нас на кожному кроці відчуваєш себе частиною природи. Наприклад, я зараз сиджу вдома, а під моїм балконом протікає річка — можна рибалити просто з вікна! До того ж за якихось 800 метрів починається чудовий пляж чистої Десни.
Дивно, але щоп'ятниці всі прагнуть утекти з Києва. Навряд чи це комфортні умови для життя, якщо люди намагаються втекти з власного міста на вихідні… У Чернігові зовсім інакше: навпаки, чернігівці, які живуть в інших містах, завжди їздять сюди до батьків, сімей та друзів.
Усе необхідне — у пішій доступності. Вал, Дитинець, відремонтували, тут дуже затишний красивий парк, не в кожному європейському місті є такий. Коли мене питають, що саме подивитися, я відповідаю: просто сідайте на велосипед і насолоджуйтеся естетикою.
Пообідати тут можна в дуже класному ресторані, який обійдеться вдвічі дешевше, ніж у столиці.
А який у нас хліб! Найсмачніший, такого ніде не знайдете. Усе тому, що в Чернігові менші масштаби — пекарі намагаються робити все на найвищому рівні. Окреме диво — це наша вода. У центральному районі з крана тече справжня артезіанська вода — ну хто ще може таким похвалитися?!
Звісно, сьогодні через війну місто зазнало болючих ударів і руйнувань, але воно відновлюється і залишається прекрасним.
Чернігів — мій дім. Навіть буваючи за кордоном, я завжди розумію: у моєму Чернігові все одно краще. Це моє місце сили, і я щасливий, що вчасно повернувся сюди.
журналіст, продюсер, автор проєкту Реальна історія
Своїм рідним місцем я вважаю Крим. Тут у мене є кілька близьких моєму серцю локацій. Це село, звідки походить мій рід — Біюк-Янкой або, як совєти його назвали, Мраморне. Поруч із ним знаходиться відома на увесь світ Мармурова печера — її я точно рекомендую відвідати! Це унікальна природна пам’ятка, яка входить в ТОП печер світу за своєю красою та за унікальністю.
Якщо говорити про село, де я виріс, то це село Терек-Елі або Трипрудне. Воно надзвичайно красиве і дуже маленьке. Позаду нього є фантастичний невеличкий пагорб. Якщо на нього піднятися, то відкривається чудовий краєвид на всю Сімферопольську долину. Власне, це те місце, яке точно я відвідаю після того, як ми звільнимо Крим.
Третє дуже рідне місто для мене в Криму — це Бахчисарай. Тут кожному я рекомендував би відвідати Ханський палац, звісно, це унікальна пам’ятка кримськотатарської архітектури. А навпроти Ханського палацу, я сподіваюся, ще існує чудове кафе, де продають найсмачніші в світі чебуреки. Це те, що там точно потрібно спробувати. Це кафе розташоване прямо навпроти входу до Ханського палацу.
Також з того, що потрібно відвідати в Криму обов’язково після звільнення, — це Генуезька фортеця. Це давня історія Криму, пам’ятка, яка вражає.
А ще я би рекомендував проїхати по найкрасивішому маршруту в світі, який існує. Я цей маршрут пам’ятаю з самого дитинства, ми дуже часто по ньому їздили. Це стара дорога через Байдарську долину. Дорога, яка з’єднує Бахчисарай і Ялту через гори — це обов’язково потрібно побачити!
Але рідних для мене міст та містечок багато і по Україні. Одне з таких — це Козелець. Тут дуже багато пам’яток, які слід відвідати. Найперше, звісно, потрібно заїхати до козацької садиби Покорщина і подивитися, як жила наша козацька еліта. Це пам’ятка національного значення, яку зараз відновлює мій Фонд збереження національної спадщини Реальна історія. До речі, з 29 серпня ви зможете не тільки побачити саму локацію, а й завітати до нас на виставку про стерту історію козацької еліти. Щовихідних до 31 жовтня ми будемо проводити там безкоштовні екскурсії.
Також у Козельці після цього потрібно заїхати в Собор Різдва Пресвятої Богородиці. Спуститися в його підземелля і подивитися на місце, де спочиває Наталка Розумиха. Власне, матір Олексія Розумовського та Кирила Розумовського, нашого останнього гетьмана Війська Запорозького. Це неймовірний собор у стилі козацького бароко! Визначна пам’ятка України.
Також у Козельці обов’язково до відвідин — це будинок полкової канцелярії, де зараз розташована бібліотека. Такого будинку ви не побачите більше ніде в Україні.
