Радник короля Вільгельма. Як жив й у що вірив англієць Джон Лок, чиї погляди стали основою сучасного демократичного світу

Цей документ став фундаментом парламентської монархії в Англії: він обмежив владу короля, закріпив верховенство парламенту й встановив, що монарх не має права самовільно видавати закони, збирати податки чи тримати армію без згоди парламенту. Білль забезпечив основні права підданих, зокрема свободу виборів та парламентських дебатів. А згодом його положення запозичили інші держави, які боролись за права та свободи, зокрема Сполучені Штати Америки й Франція.

Природний стан миру і закон розуму

Найвідомішими працями Лока є Розвідка про людське розуміння та Два трактати про правління, опубліковані 1690 року — на той час філософ працював на урядовій службі й паралельно займався наукою. У цих працях він писав про те, що не закони, укази й акти, створені урядом, визначають, як людині жити. Бо над ним стоять закон природи й універсальний моральний кодекс, даний Богом. І в справедливому суспільстві саме вони слугують фундаментом для прав людини.

Лок сформулював це так: «Природний стан має закон природи, який є обов’язковим для кожного. Оскільки всі люди рівні й незалежні, ніхто не повинен завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі чи власності іншого».

Він вважав, що з закону природи випливають три невід'ємні права, якими кожна людина наділена від народження: життя — фундаментальне право на самозбереження; свобода — право діяти на власний розсуд, не підкоряючись свавільній волі іншої людини; власність — право людини на власну особистість, свої дії та працю. З останнім поняттям все досить цікаво: на думку Лока, змішуючи свою працю зі спільними ресурсами природи, людина перетворює їх на приватну власність. Таким чином, право на власність є прямим продовженням права на власне життя та свободу.

Це був революційний погляд на той час, бо англійське та європейське інтелектуальне суспільство перебувало під впливом іншого філософа — Томаса Гоббса. Той вважав людину агресивною істотою по своїй суті й твердив, що природний стан — це жорстока війна всіх проти всіх. Супутниками людини загалом, на думку Гоббса, є самотність, бідність і жорстокість до іншого індивіда. А наше коротке життя — ні що інше, як лише відчайдушна боротьба за виживання.

Лок категорично заперечив ці твердження: людина не приходить у цей світ воювати й битися з іншими. Стан миру, доброї волі, взаємодопомоги та збереження спільних цінностей — ось що притаманно їй. Люди — не звірі, вони мають природні права та моральний обов’язок поважати права інших.

Водночас Лок погоджується, що цей стан постійно потерпає від ризиків, які він називає «незручностями»: відсутність встановленого закону, неупередженого судді для вирішення суперечок та виконавчої влади для забезпечення виконання справедливих рішень.

Суспільний договір — правління за згодою

Лок пише, що вільні та раціональні індивіди добровільно погоджуються залишити природний стан не для того, щоб уникнути гоббсівського жаху. Вони хочуть усунути його «незручності» — надійніше захистити свою власність в межах системи відомих законів та неупередженого правосуддя. Це наріжний камінь політичної теорії Лока. Політична влада походить не від Бога, не від завоювання чи спадковості, а виключно зі згоди людей, які її створюють.

В розумінні Лока уряд в державі має бути створений на основі суспільного договору, і він не є всемогутнім Левіафаном. Це так звана довірена особа або траст, яким суспільство делегує конкретні та обмежені повноваження з єдиною метою, а його легітимність залежить від виконання цієї довіри.

«Уряд не має іншої мети, окрім збереження власності, — стверджує Лок. — Це означає, що будь-яка дія уряду, яка не служить захисту життя, свободи та майна людей, за визначенням є перевищенням повноважень і є нелегітимною».

У своїх трактатах філософ постійно наголошує на слові «власність», але пояснює при цьому, що йдеться не лише про матеріальні цінності. Власність у широкому сенсі охоплює життя, свободу та майно — тобто йдеться як про життя людини, так і плоди його праці. А суспільний договір є угодою, за якою люди довіряють уряду владу лише для захисту своєї фундаментальної автономії.

Це, вважає Лок, створює чіткий критерій для оцінки дій уряду. Будь-який закон, податок чи указ має бути виправданий як засіб збереження власності народу. Якщо ж він служить амбіціям, жадібності чи свавіллю правителя, то це є грубим порушенням самого суспільного договору.

Фактично Лок обґрунтував думку про те, що поняття власності є захисним муром проти тиранії. Наприкінці XVIII століття американські революціонери візьмуть її за основу своєї боротьби у Війні за незалежність: посягання на власність — це не прості фінансові суперечки, а фундаментальний замах на саму свободу людини.

Право на революцію

А що таке власне тиранія? Лок стверджує, що вона аж ніяк не пов’язана з певною формою правління, бо навіть монархія може бути законною, а демократія — тиранічною. Все залежить не від назви суспільного устрою, а від дій влади.

«Тиранія починається там, де правитель, чи то король, чи законодавчі збори, підміняє встановлені закони суспільства власною свавільною волею, — зазначає Лок. — Де закінчується закон, там починається тиранія, якщо закон порушується на шкоду іншому!»

Диктатура є повною протилежністю законному правлінню, вважає філософ. Вона виникає тоді, коли уряд порушує суспільний договір і починає діяти проти інтересів народу. Джерелом влади за тиранії є не згода людей, а свавільна воля та сила правителя. Він керує за допомогою особистих указів та примх, а його головною метою стає задоволення власних амбіцій, жадоби чи бажання помсти.

Що найважливіше, тиран сам доводить себе до стану війни зі своїм народом. Філософ пояснює, що коли уряд, який назвався ліберальним, діє тиранічно, то він порушує довіру, надану йому народом — і тим самим він розриває суспільний договір й втрачає власну легітимність.

У цій системі поглядів справжнім бунтівником є не народ, що чинить опір. Війну проти власних громадян розпочав сам тиран, відмовившись від верховенства права. Дії народу в такому випадку є цілком природними — їх не можна назвати заколотом, бо це цілком законна самооборона проти агресора.

Попри такі революційні ідеї, Лок аж ніяк не був прихильником радикалізму. Право на революцію він вважав крайнім засобом, наголошуючи, що люди за своєю природою схильні радше страждати, поки зло є стерпним, аніж бунтувати.

«Право на повстання виправдане лише тоді, коли існує довга низка зловживань, підступності та хитрощів, спрямованих до однієї мети, яка робить тиранічний задум очевидним для більшості, — пояснює філософ. — Це не право для невеликої меншості, яке можна застосувати через примху, а колективне право політичного тіла на самозбереження».

Він каже, що коли уряд стає агресором і на землі не залишається неупередженого судді, до якого можна було б звернутися, народ має право на «звернення до Небес» — це термін Лока щодо права на революцію. В такий спосіб народ повертає собі ту верховну владу, яку він мав у природному стані, щоб самому судити, чи порушив уряд свою довіру. Адже основною ознакою легітимного уряду є те, що його влада походить виключно зі згоди керованих. Такий уряд діє не на основі забаганок правителя, а на основі сталих і відомих усім законів, які є обов’язковими для кожного: люди погоджуються виконувати закони, а влада гарантує їм безпеку та захист їхніх природних прав.

На переконання Лока, якщо держава не тільки не захищає право на життя, але й забирає в людини останнє, вона порушує саму основу свого існування. Така держава діє нелегітимно, оскільки вона не виконує свою частину суспільного договору. Це — оголошення війни власному громадянину. І в такому випадку право на повстання є останнім і найважливішим гарантом того, що влада не буде безкарно пригнічувати людей, карати їх й змушувати віддати свою свободу.