Попередню частину матеріалу читайте тут
«Росія», Російська імперія та Російська Федерація
Перший варіант на псевдореферендумі обіцяв жителям Криму «возз'єднання» півострова з «Росією». Однак, як добре відомо, Крим ніколи не був частиною будь-якої «Росії», яка б була відокремлена від більшості території пострадянської української держави, до складу якої півострів входив з 1991-го року. Велика частина сучасної материкової України, приблизно стільки ж, скільки і Крим, була спочатку частиною царської імперії, а потім – СРСР, тобто, тих держав, які, очевидно, малися на увазі під словом «Росія» в «референдумі» 2014 го року. Своїм вживанням слова «Росія» у кримському «референдумі» – так само, як і в багатьох інших випадках – Кремль грається з поняттями і термінами. Незважаючи на примітивність цих словесних ігор («фашизм», «путч» тощо) така очевидна маніпуляція на багатьох західних оглядачів в тій чи іншій мірі діє.
З 1783-го року до 1991 року Крим належав до Всеросійської імперії, яку іноді називають «Росією». Але ця колишня «Росія», звичайно, не відповідає сьогоднішній російській національній державі. Велика частина всієї території сучасної України, а не тільки Криму, колись належала до складу царської і радянської держав – так само, як і територія майже всієї сьогоднішньої Російської Федерації. Обидві пострадянські республіки, РФ і незалежна Україна, є державами-наступниками тієї «Росії», возз'єднання з якою було обіцяно кримчанам на псевдо-референдумі 2014-го року.
Відносна демографічна «російськість» Криму – досить юний феномен На Заході багато хто досі не розуміє, що кримський півострів ніколи не належав до складу якоїсь міфічної російської держави, яка б існувала окремо від більшості території сьогоднішньої материкової України. Єдиним наземним сполученням між Кримом і територією сучасної РФ в імперські і радянські часи, очевидно, була південно-східна сухопутна частина України, по території якої, власне, і відбулося захоплення Криму Катериною Великою у вісімнадцятому столітті. З цих причин, Крим не міг бути окремо розділений з «Росією» у 1991-му році і, відповідно, не міг бути «возз'єднаний» з РФ в 2014-му. У 1991-му році вся Україна, включно з чорноморським півостровом, який належав до її складу як геологічно, так і історично, відокремилася від «Росії».
Правда, як після приєднання півострова до царської імперії у 1783-му році, так і пізніше, після його включення в радянську імперію, етнічні українці ніколи не були домінуючими серед населення Криму. До кінця XIX століття більшість кримчан становили кримські татари, сьогодні налаштовані в своїй більшості рішуче проукраїнськи. Тільки пізніше, в результаті багаторічного вигнання, гноблення і депортації татар, – більшістю в населенні Криму стали етнічні росіяни. Відносна демографічна «російськість» Криму таким чином – досить юним феноменом, який є у значній мірі результатом застосування Москвою масового насильства проти кримських татар.
Історичний зв'язок Криму з сьогоднішньою Росією, а не уподобаною татарами Україною, і з іншої причини – крихкий. У складі царської імперії після 1802-го року Крим належав Таврійській губернії. Цей великий адміністративний округ охоплював не тільки територію кримського півострова, але і значну частину сучасної південно-східної материкової України, з'єднаної з Кримом Перекопським перешийком.
Сухопутна частина Таврійської губернії була демографічно більше Криму, а її населення переважно складали, по царської термінології, «малороси». За даними перепису населення 1897-го року з 1,4 млн жителів всієї Таврійської губернії (тобто Криму та її материкової частини на північ від нього), близько 0,4 млн були російськомовними, а близько 0,6 млн – україномовними. З 0,55 млн жителів Криму ж, 35,5% тоді були татарами, 33,1% – росіянами, а 11,8% – українцями. Таким чином, більш ніж 100-річний Таврійський-царський період кримського минулого свідчить, скоріше, про адміністративно-історичної пов'язаності півострова з територією сучасної материкової України і з проукраїнськими кримськими татарами, ніж із сучасною Російською Федерацією і російською нацією.
Належності Криму до РРФСР у 1921-1954 роках, на яку часто посилаються російські прихильники і західні апологети анексії, слід протиставити 37-річну належність Криму до УРСР у 1954-1991-х роках. До того ж, на період належності до РРФСР припадає найбільша і найжорстокіша зміна населення півострова. У 1944-му році за наказом Сталіна відбулася звіряча масова депортація кримських татар і кілька інших меншин півострова до Центральної Азії. При і в результаті цієї етнічної чистки загинула велика частина корінного населення Криму.
Історія депортацій, багаторічного вигнання, повернення та реінтеграції кримських татар на їхню батьківщину у складі пізньо- та післярадянської України, а також культ Сталіна в радянській і пострадянській Росії сформували, серед інших чинників, геополітичні переваги кримських татар, які на сьогоднішній день складають близько 12% населення півострова. Історичний досвід пояснює підтримку кримськими татарами та їхніми організаціями суверенності і цілісності пострадянського української держави і їх згоду з поверненням Криму до складу України – і, у значно меншій мірі, з незалежністю Криму. Проукраїнська позиція кримських татар і історія їх депортації були коротко представлені широкій європейській публіці перемогою на конкурсі Євробачення в 2016 році кримськотатарської співачки Джамали, яка представляла Україну з піснею «1944».
Будь-які події радянського періоду, подібно подіям дореволюційного періоду загалом не можна приводити як історичні аргументи на користь російської анексії 2014-го року. Вони мало стосуються суті сьогоднішньої справи, оскільки відносяться до розвитку усередині колишньої імперії. Радянський Союз був тоталітарною державою, в якому економічно мотивована передача Криму від РРФСР в УРСР у 1954-му році мала виключно адміністративне, а не політичне значення.
Навіть більше, таких випадків адміністративного переходу територій усередині СРСР було багато. Скажімо, при зміні адміністративних кордонів республік молодого СРСР у 1925 році УРСР втратила на користь російської та білоруської РСР території, більші за обсягом, ніж територія Криму, який вона отримала у 1954-му році. Однак до анексії 2014 року ніхто з української політичної еліти не висував офіційних територіальних претензій до сусідніх країн, спираючись на ці факти, або на численні карти дореволюційного періоду, на яких територія «Україна» значно перевершує територію сучасної української держави. Такого роду історичні наративи, мегаломанські бачення та ірредентистські плани, як і в більшості країн, в Україні залишалися до російської агресії прерогативою крайніх і маргінальних політичних течій. Тільки після початку російсько-української війни публічна українська риторика, наприклад, щодо Кубані, стала більш провокаційною.
З цих та інших причин пострадянське керівництво Росії, незважаючи на велику кількість суперечок, до 2014-го року ніколи офіційно не ставило під сумнів належність Криму до пострадянської України. Воно затвердило цю належність у багатьох договорах і угодах, незважаючи на численні неофіційні політичні претензії російських політиків і деяких реваншистських декларацій російського парламенту, що були після 1991-го року. Двома юридично найвагомішими документами, що підкреслюють належність Криму до України, є тристороння російсько-українсько-білоруська Біловезька угода про розпуск СРСР 1991 року і двостороння російсько-українська угода про проходження кордону між двома країнами, підписана у 2003-му році. Обидві угоди ратифікували російський і український парламентами згідно з усіма нормами, їх підписали тодішні президенти Росії та України. В офіційній довідці адміністрації Президента РФ щодо підписання Путіним закону про ратифікацію договору про державний кордон між Росією і Україною в 2004-му році повідомлялося: «За основу було взято адміністративний кордон між РРФСР і УРСР, який існував на момент розпаду СРСР, з урахуванням його оформлення відповідними державними правовими актами».
Незрозуміла альтернатива анексії на «референдумі»
Другий запропонований на «референдумі» 16 березня 2014 року вектор розвитку обіцяв кримчанам повернення до «Конституції Республіки Крим 1992 року». Це формулювання ще більше збивало з пантелику, ніж перший варіант про «возз'єднання» півострова з «Росією». Парадокс другого питання «референдуму» до жителів Криму полягав у тому, що протягом 1992-го року на території Криму були прийняті дві відносно різні версії Конституції півострова. Навмисне чи ні, але в 2014-му році виборцям не роз'яснили, який з двох варіантів альтернативи анексії, представлених на «референдумі», власне, буде стосуватися їхній вибір. Їх просто запитали: «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?»
Однак залишилося незрозумілим, про який саме текст конституцї 1992-го року йшлося. Про більш «конфедеративну» версію конституції Криму, ухвалену у травні 1992-го року, або про значно змінений радше «федеративний» варіант конституції, ухваленій у вересні 1992-го року? В обох випадках ці конституції визначають Крим як частину України. У травневому варіанті це зазначено у статті 9 фразою «входить у державу Україна». В істотно модифікованій вересневій версії це додатково зазначено у статті 1 словами «у складі України».
Якби на «референдумі» більшість обрала другий варіант, то створений РФ новий сателітний уряд у Сімферополі міг би сам обирати між двома різними версіями конституції Республіки Крим 1992 року. Ставленики Москви, а не населення Криму, тоді змогли б вирішити, який саме текст основного закону Криму їм більше підходить. Виникає підозра, що це дивне запитання – замість більш звичайної опції в таких голосуваннях про просте збереження статусу-кво – було цілеспрямовано нечітко сформульовано. Можливо, така незрозуміла альтернатива підтримки анексії мала привести до збільшення ймовірності вибору першого більш зрозумілого варіанта – приєднання до РФ. Вибір, який стояв у березні 2014-го року перед жителями Криму, певною мірою був вибором не стільки між Росією та Україною, скільки між зрозумілим і незрозумілим майбутнім.
Наведена в цій колонці інформація не є незвичайною, таємницею або новою. Перелічені факти та низка інших показових аспектів знаменних подій лютого-березня 2014-го року відомі як в Україні, так і серед експертів з питань Східної Європи в європейських університетах і дослідницьких центрах, а також серед відповідних фахівців усередині урядів, політичних і громадських організацій Заходу. Проте багато західних спостерігачів, які не соромляться озвучувати коментар щодо минулого, анексії та майбутнього Криму, не знають, або ж ігнорують більшість наведених фактів. Замість цього, багато хто з них, принаймні, частково, слідують кремлівському апологетичному наративу: можливо, трохи криво ініційований референдум все-таки привів до зміни кордонів, якої (нібито) переважна більшість кримчан пристрасно очікувала, і який виправив якусь (міфічну) історичну несправедливість.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени