Шлях Бубліка. Доброволець Михайло полетів у Маріуполь першим гелікоптером і загинув за два дні до того, як ворог захопив Азовсталь

Авторка: Марія Морозова

Дорослішання Бубліка. З Майдану — в зону АТО

«Михайло рано почав жити окремо — років з 16, усі рішення приймав самостійно. Дуже вільним був», — починає свою розповідь мати воїна Таїсія Ніконець.

У 2014-му її син був на Майдані, брав участь у Революції Гідності.

«Свобода і справедливість — це було головне для нього. А тут раптом це хочуть забрати, і не лише у нього, а у всіх. Михайло відразу вирішив: треба йти на Майдан і боротися за себе і за Україну», — каже Таїсія.

На Майдані Михайло приєднався до Правого сектора. У листопаді 2014 року, коли пішов добровольцем у зону АТО, обрав батальйон Азов. Вважав його найкращим серед українських військових формувань після того, як азовці захистили Маріуполь від росіян. Для Михайла, кажуть рідні, це було характерно: завжди намагатися бути першим і приєднуватися до кращих.

У війську мав позивний Бублік. Це прізвисько — ще з дитинства.

«Років із 12−13, — каже мама. — З цим пов’язана одна історія. Якось він усю ніч просидів у комп’ютерному клубі, грав у „стрілялку“. А на ранок туди прийшов розлючений дорослий чоловік. Побачив перед Мишком пачку бубликів, які він всю ніч їв, і спитав: „Це ти мого танка розбив, Бубліку?“ Після того Михайло почав так в онлайн-іграх підписуватися. Усі знайомі його так називали. Тож і служити пішов Бубліком», — пояснює Таїсія Ніконець.

Своє рішення піти воювати Михайло від матері приховав: намагався всіляко огородити її від турбот і того, що могло завдати болю. Лише сестрі зізнався.

«Ми переписувалися, і він сказав, що зібрався в АТО. Для мене це був шок. Він одразу попередив, що мама не знає і треба, щоб і далі не знала. Я в той час навчалася і жила в Києві. Ми разом ходили у воєнторги, я і мої друзі скинулися, дещо йому купили. Берці пам’ятаю бежеві, спальник він собі обрав і ще щось», — пригадує Ілона Мельничук, троюрідна сестра Михайла.

Лише у березні 2022-го вона зізнається Таїсії, що знала тоді про рішення Бубліка йти на фронт. Перші пів року, коли син був у зоні АТО, мама вважала, що він у Києві, працює та розважається з новими друзями.

«У травні 2015-го я дізналася, що Михайло під Маріуполем. Він не додавав мене в друзі у соцмережах, його фото у формі побачили знайомі, розповіли мені. Кілька днів не могла з ним зв’язатися. Плакала. А коли нарешті поговорили, трохи заспокоїлася. Він почав дзвонити по відеозв'язку, запевняв, що все добре, побратими класні», — пригадує Таїсія.

У 2016-му, в 24 роки, Михайло вважався уже ветераном війни.

«Ми познайомилися у 2014-му, а вже у 2015-му я приєднався до підрозділу Бубліка. Разом пройшли Урзуф, Маріуполь. На полі бою він був безстрашний, наче все життя воює», — пригадує побратим Євген.

Родині подробиць своєї служби Бублік не розкривав. Проте ділився болем від втрати побратимів. Говорив, що страшно та важко забирати їхні тіла з поля бою. Війна змусила його швидко подорослішати, кажуть рідні. Після завершення контракту Михайло повернувся зовсім не тим хлопчиною, яким залишив рідний дім, пригадують близькі.

«Він якимсь великим став за ті два роки, що ми не бачилися. Мужчиною. Війна його змінила, і у кращу сторону. Серйознішим став, відповідальнішим. Влаштувався в Умані на СТО і ще у комп’ютерному клубі працював адміністратором», — каже Таїсія.

Повернувшись до цивільного життя, Михайло почав зустрічатися та жити разом зі своєю давньою знайомою Діаною.

«Він багато разів говорив, що за рік, два чи декілька росіяни підуть повномасштабною війною. І тоді він повернеться на службу», — пригадує Діана Агеєва, кохана Михайла.

2022 рік. Пішки дійшов з Умані до Києва

Слова Михайла стали пророчими. На перетині лютого-березня 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, він зібрав рюкзак із найнеобхіднішим і пішки вирушив з Умані до Києва. Розумів, що дороги, які ведуть на столицю, переповнені автівками. Подолав близько 200 кілометрів за два дні.

«Він двічі отримував відмову у військкоматі. Мабуть, тому, що перерва у службі була велика — шість років», — розповідає Діана.

Та згодом, разом із побратимами, які так само кілька років уже жили цивільним життям, Михайло приєднався до ССО Азов. Захищав Ірпінь, Бучу, Мощун. А щойно ситуація на Київщині стабілізувалася — почав шукати шляхи у Маріуполь. Не міг покинути тих, хто потрапив в оточення.

«Після демобілізації тільки й розповідав, яке це чудове місто, Маріуполь. Він його любив. Завжди їздив туди відпочивати», — розповідає Таїсія Ніконець.

«Казав: „Там мої хлопці, з якими я служив. Я знаю, що багато вже загинули. Я так не можу, я буду проситися до них“», — пригадує кохана Михайла.

Діані він зізнався у своєму намірі — що би не було, але потрапити до оточеного міста. Мамі пообіцяв розповісти сам, але вже після прориву.

Один із перших добровольців. Політ Дніпро — Маріуполь

Березень 2022-го. Росіяни завдають авіаудари по пологовому будинку та Драмтеатру в Маріуполі. Майже 80% житлового фонду міста знищено. Тисячі загиблих. Їжі та медикаментів не вистачає. Як і боєприпасів для українських військових, що тримають оборону.

Українське командування готує спецоперацію для підтримки захисників Маріуполя. В умовах абсолютної секретності 21 березня 2022 року ГУР Міноборони організувало перший рейс на Азовсталь. Доставили боєприпаси і медикаменти, а до Дніпра евакуювали кількох поранених українських бійців.

Запланували й наступні польоти. Серед добровольців, готових вирушити для підкріплення маріупольського гарнізону, був і Михайло. Рідні кажуть, що приєднатися до цієї місії йому допоміг хтось зі знайомих.

«23 березня 2022 року Бублік разом з іншими добровольцями прибув у Дніпро. Звідти близько четвертої години ранку 24 березня два вертольоти, по вісім людей у кожному, вилетіли до Маріуполя. Мишко був у групі з перших 72 бійців, які летіли, щоби залишитися в тому місті», — розповідає Таїсія Ніконець.

Приблизно опів на сьому ранку 24 березня гелікоптери здійснили посадку на території Азовсталі. Вивантажили боєкомплект і ліки. Десант розосередили по місту. Михайло потрапив у порт. Потім були готель Посейдон, рибоконсервний завод і залізничний вокзал. Ці подробиці рідні хлопця дізнаються лише згодом. Тільки 2 квітня Михайло написав мамі, що він — у Маріуполі.

«Я дуже плакала. Відчула, що він звідти не повернеться. Було дуже страшно. Раніше такого відчуття не було», — ділиться Таїсія.

У ніч на 16 квітня 2022 року Бубліку й частині українських військових, які боронили правобережжя Маріуполя, вдалося прорватися на Азовсталь. Відтоді Михайло регулярно виходив на зв’язок із рідними. Зазвичай вночі.

«До прориву на завод він був дуже оптимістично налаштованим. Вірив, що їм вдасться або звільнити місто, як це вже було у 2014-му, або прорвати оточення і зрештою вибратися. Проте потім він писав, що ніколи не міг подумати, що йому буде так страшно. Це я вперше почула від нього такі слова», — зізнається Діана, кохана Михайла.

Останній обстріл. Побратими розповіли, де залишили його тіло

Перебуваючи на Азовсталі, Бублік підтримував побратимів, які воювали на інших напрямках. Переживав за них.

«Ми з списувалися, він питав, як справи. Я тоді був на Харківському напрямку, штурмували ворога в одному з сіл. Міша мені сказав: „Відсікайте піхоту, паліть танки“. А за кілька днів — загинув. Він та інші хоробрі хлопці, які полетіли в оточення, билися в Маріуполі, мотивували нас нищити ворога», — каже побратим Євген.

Загибель друзів — це було для Бубліка найболючішим у ті дні. Він навіть казав близьким: «Ми тут не воюємо, тільки переносимо тіла».

«Розповідав мені про свої сни. Йому постійно снилися хлопці, які гинули. Батько, він теж помер. Говорив, що снилася його квартира в Умані, і він відчув, що вже не повернеться туди», — ділиться Діана.

Вночі 14 травня Бублік востаннє відповів «живий-цілий» на материне повідомлення. Записав аудіо для Діани, де побажав доброї ночі та сказав, що кохає.

Наскільки відомо рідним, хлопець із двома побратимами — Олександром (Кияном) Жилінським та Антоном (Тасманом) Крілем — були на позиції, де їх засік ворожий дрон. Почався обстріл.

Тасман загинув одразу. Поранений Михайло по рації покликав на допомогу. Щойно випала змога, обох живих воїнів вдалося евакуювати у бункер. Однак приблизно за пів години Михайло помер від крововтрати. Серце Кияна зупинилося наступного дня.

«16 травня представник військової частини сповістив, що Михайло отримав поранення, несумісне з життям. Подробиці я почала дізнаватися лише за кілька місяців, по шматочках, від побратимів, які були там або щось знали», — розповідає мама.

Незадовго до смерті Михайло попереджав Діану, щоби вона не просила його здаватися. «Для мене це не вихід і не спасіння», — наголошував він.

16 травня захисники заводу отримали наказ військового керівництва зберегти життя особовому складу. Росіяни взяли їх у полон.

«Хлопці сказали мені, де залишили його тіло. Але що було далі — ніхто не знає. Чи знайшли його росіяни і забрали, чи він і досі там — інформації немає, і збігів ДНК теж. Офіційно він вважається безвісти зниклим», — пояснює мама Михайла.

«Тримає необхідність знайти його і нести про нього пам’ять»

Попри офіційний статус, влада Умані пішла назустріч родині, і Михайла вшановують на міському меморіалі та алеї слави.

На день загибелі, 14 травня, і в день народження сина, 16 червня, мати щороку замовляє білборди та відеоролик на екрані у центрі міста, до яких приносить живі квіти.

«Мене тримає необхідність знайти його і нести про нього пам’ять. А біль лише наростає. Думаю: цьогоріч йому було б 32, а не буде. Пішла черешня, а він її не з'їсть. Йде дощ, який він так любив, а він уже не побачить», — журиться мати.

Більшість побратимів Михайла, яких знала його мама і з якими він героїчно обороняв Маріуполь, загинули. Деякі досі у полоні. Тільки двоє чоловіків, які летіли у Маріуполь одним гелікоптером із Бубліком, повернулися звідти живими.