Формальний патріотизм, російська мова та булінг. Батьки учнів розповіли NV про найбільші проблеми в українських школах

Булінг, гаджети, російська мова

«Українська мова дітей, точніше її відсутність — це величезна проблема, яка не вирішується. Безумовно, всі викладачі, педагоги, весь адміністративний персонал говорять українською мовою. Але одні діти русифікують інших дітей. Я це спостерігаю у класі свого сина, та у більш старших класах. Четвертий, п’ятий, шостий класи — ситуація катастрофічна, там практично немає українськомовних дітей», — розповідає в інтерв'ю NV Андрій, батько другокласника з Києва.

На його думку, основними причинами такої ситуації є російськомовність самих родин, які не змінили свою поведінку після початку повномасштабної війни у лютому 2022 року. А також — високий рівень споживання російськомовного контенту сучасними дітьми та підлітками в інтернеті. Зокрема він згадує про супер популярну сьогодні пісню Sigma Boy, яку виконують російські блогерки Betsy та Марія Янковська. Зараз вона має понад 150 млн переглядів на YouTube та посідає 48 позицію у списку найпопулярніших музичних відео у світі. За словами співрозмовника NV, саме цю пісню співають українські діти в школі на перервах:

«Чесно кажучи, як батько я би був не проти, щоб в Україні заборонили російськомовний контент, і все, що російською мовою, просто блокувалося в YouTube і Тік-Тоці. Я розумію, що це буде дуже складна розмова із суспільством, але, чесно кажучи, не бачу іншого виходу. Тому що переконування дітей не працює. Соціалізація дітей, спілкування між собою, приколи, меми, пісеньки — це все майже завжди російською мовою».

Він також зауважує, що, на його думку, в українських школах сформувалося дещо формальне ставлення до хвилини мовчання, до гімну України, і загалом до того факту, що в Україні триває повномасштабна війна і через неї — багато загиблих. Діти, які щодня зранку співають гімн своєї країни, можуть ставитися до цього як до можливості «швиденько заробити певний балл», щоб потім на перерві далі слухати реп із Росії.

«Речі, пов’язані з Україною, з патріотизмом, є поверхневими і формалістичними. Мій син — українськомовний, у нас взагалі нічого російського немає вдома і не було, але навіть він починає ставитись до гімну України як до якогось приколу. Наприклад, іноді починає його наспівувати не в тему. Чому він це робить? Тому що вони це кожен день роблять зранку, так?», — говорить Андрій.

Третя проблема, яку він виділяє, говорячи про сучасних українських школярів — залежність від гаджетів. Звідси витікає відразу кілька проблем супутніх: це і складнощі з концентрацією уваги, і невміння докладати зусиль задля досягнення мети, і засилля злих жартів по відношенню один до одного, і, знову ж таки, споживання російськомовного контенту:

«У мого сина немає телефона, але в нього є YouTube. Він його дивиться вдома на телевізорі — формат дуже коротких роликів. Я помічаю, що йому стає все важче сісти і 15 хвилин працювати над чимось», — підкреслює співрозмовник. Він додає, що у школі, де навчається його син, гаджети заборонені, а педагоги ідуть назустріч батькам у цьому питанні.

Мама другокласниці з Києва Ольга Ситнік також виділяє російську мову та залежність від гаджетів як одні з основних проблем, з якими доводиться стикатися. Через російську мову діти не розуміють завдань на уроках, фонетично не чують українських звуків і відстають у читанні. Це формує нову моду на репетиторів перших класів, адже самі батьки вдома наздогнати це часто не здатні.

«Діти мають гаджети вже у першому класі. На перервах вони всі — в телефонах, немає ігор і спілкування, діти не соціалізовані. Моя дитина прямо плакала, що з нею ніхто не грається», — розповіла Ольга Ситнік. Через неналежну організацію діти також можуть проводити час з гаджетами під час групи продовженого дня — замість того, аби виходити на вулицю або робити домашні завдання.

На прохання NV назвати інші основні проблемні питання, пов’язані зі школами сьогодні, вона також згадує про наявність різновікових дітей у одному класі. Так, між дітьми 6 і 7 років може бути кардинальна різниця в емоційному рівні та здатності вчитися. Тож по дітям дуже помітно, хто ще не готовий до школи і мав іти на рік пізніше. Батьки можуть обирати віддавати дітей до школи так рано через те, що державні дитсадки не залишають дітей старше 6-ти років на додатковий рік просто так — це можливо лише за гроші. Різниця у віці провокує булінг з боку інших дітей.

«Якщо вчителька погана, вона орієнтується на дітей, які кращі, старші, більше встигають, а інші рік колупаються в носі й майже нічого не вивчили. Значить, їм потрібні додаткові репетитори. Якщо вчителька хороша, то цей момент із різницею у віці, успішності, булінг вона може компенсувати і упередити. Тому і кажуть, що найголовніше — вибрати гожу першу вчительку», — розповідає Ольга Ситнік.

Про булінг говорить ще одна співрозмовниця NV, яка побажала зберегти анонімність. У школі, де навчаються її діти, булінгом учнів займаються вчителі, переважно — старшого віку. Причиною для цькування може слугувати будь-що:

«Наприклад, це може бути про те, що „в тебе мама не тим працює“. Умовно, дівчина працює майстринею манікюру і педикюру, а вчителям це — обслуговуючий персонал, вони так і кажуть, починають булити дитину. Або, наприклад, дитина — відмінниця, випереджає програму. Вчителям це не подобається, і вони починають булити її, мовляв, вона „сама розумна“. При цьому, на зауваження вчителі не реагують, а коли скаржишся директору, перекидають відповідальність на інших вчителів», — зазначає жінка.

Загальну атмосферу у школі вона називає «нездоровою», та підкреслює, що багато вчителів програму Нової української школи (НУШ) читають погано. Крім того, деякі викладачі беруть собі до викладання дисципліни не за фахом, що також впливає на якість викладення навчального матеріалу:

«Умовно, вчителька географії взяла собі години музики або мистецтва. І, відповідно, ситуація така, що у дітей взагалі немає цієї дисципліни. Викладачам старшого покоління не вистачає грошей на життя, але вони думають, що, мовляв, молодшим вчителькам ці години не так потрібні, бо їх ще можуть утримувати чоловіки. При цьому, профільні викладачі для таких дисциплін є — їм просто не дають години, а віддають старшим, щоб „їм вистачало на життя“. Я розумію, що йдеться брак роботи і грошей, але учні не мають від цього страждати».

Невідповідна кількість дітей у класах, потреба в інклюзивних підходах та проблеми з харчуванням

Співрозмовниця також розповідає, що у класах зараз — 26 дітей, попри те, що з 1 вересня 2024 року відповідно до нової норми закону в державних і комунальних початкових класах в Україні може бути не більше 24-х учнів, а в класах базової та профільної середньої освіти — до 30-ти учнів. Класні кімнати у школі не розраховані на таку кількість дітей.

Натомість Аліна, мама двох дітей з села Великосілля, що на Львівщині, навпаки стикнулася із тим, що у їхньому населеному пункті замало дітей для того, аби сформувати повноцінний перший клас.

«У першому класі поки що — чотири дитини, і якщо не знайдуть п’яту дитину, що є мінімумом для класу в маленькій спільноті, то їх будуть якось поєднувати з другим класом. Що це означає? Я поки не знаю. Буде одна вчителька на два класи, крім того, для першого і другого класів — різна програма. Деталей ми досі не знаємо», — розповідає жінка.

Її молодшому сину — сім років, він має затримку мовленнєвого розвитку, РДУГ та легку форму РАС. За словами його матері, у великому класі для такої дитини потрібен асистент, та у маленькому населеному пункті ця опція відсутня:

«Він трішки не так реагує, як інші діти, хоча дуже талановитий. Йому важко всидіти на одному місці. Була підготовча, вони писали у зошитах, пунктиром треба було обвести літери. І він не хоче синю ручку, а хоче червону, а червона — у вчительки і не можна, й це викликає у нього обурення. Тобто може фіксуватися на чомусь, що інші діти можуть легко сприймати», — розповідає Аліна.

Люди з РДУГ і РАС можуть комунікувати із соціумом, виконувати задачі, поступово наздоганяти інших, також влаштовуватися на роботу, вести професійну діяльність, зазначає вона. Та для успішної адаптації у суспільстві такій дитині потрібно перебувати у колективі різних дітей — як нормотипових, так і ні, де хтось розвивається швидше, а хтось — повільніше. Адже навчання у спеціалізованому класі для них — це про нижчу планку, де дитина не зможе розвиватися належним чином.

«Нам потрібно, щоб дитина звикала, що школа — поруч, бо він любить на чомусь зафіксуватися. Клас на 30−40 осіб, як у великих містах, це про складність для вчительки слідкувати за такою величезною зграєю дітей. У малому ж класі залишається більше можливостей приділити увагу кожній дитині, підтримати та допомогти», — розповідає Аліна.

Натомість, у Міністерстві освіти і науки повідомляють, що вже з 1 вересня 2025 року Уряд України не фінансуватиме школи, в яких менше, ніж 45 дітей, зокрема через високу вартість навчання у перерахунку на одного учня. Місцеві органи влади мають самостійно вирішити, чи закривати таку школу, чи фінансувати її коштами свого бюджету.

Зоя Зигун з міста Гадяч, що у Полтавській області, наводить інші проблемні питання, які існують в школах з її спостережень. Окрім вже згаданих вище булінгу та засилля російської мови, вона виокремлює погіршення якості шкільного харчування:

«Смак, насичення — сало замість м’яса в супі чи хвости риби замість філе, і температура їжі. Платити за те, що дитина поковиряється і залишиться голодною, я не згодна».

Нагадаємо, що реформа шкільного харчування в Україні стартувала у 2020 році за ініціативи першої леді Олени Зеленської. Над розробкою меню для шкіл працював відомий кухар Євген Клопотенко. Зоя Зигун вважає, що помічена нею проблема — не у реформі, а у тих, хто втілює її на місцях.

«На жаль, досі багато бажаючих „винести додому щось“, або „діти й таке їстимуть“. Не говорю про конкретну школу, але багато чую таких історій. У нашій школі готують смачно, але мій син скаржиться тільки на те, що страви переважно холодні», — каже жінка.

Укриття та безпекові питання

«У перший клас моя дитина пішла в перший рік повномасштабної війни. Укриття було. Але школа з першого дня навчання чомусь почала закривати двері, щоб дорослі взагалі не могли входити до школи. Це був перший шок для мого малого: він серед купи чужого народу, і я не можу до нього наблизитися, навіть побачити через вікно. Телефони, звичайно ж, також не можна. Коли тривога — це взагалі стрес, бо треба було все кидати і йти до укриття, а сирена вила над головами так, що у дітей починалася паніка», — на умовах анонімності розповіла NV мешканка міста Мукачево, що на Закарпатті.

За словами жінки, на вході в укриття спостерігалося стовпотворіння, сходи — вузькі, перила — лише з одного боку, з другого порожньо, через що дітям можна було впасти з висоти близько метра. Одного разу на чиюсь дитину, спускаючись в укриття, впали двоє інших дітей, та зламали їй зап’ястя. У самому укритті — один туалет на всіх учнів різного віку, від першого до одинадцятого класів.

«Вчительки не сиділи з дітьми, це — моя головна претензія. Стояли всі купками на виході або біля укриття, дихали чистим повітрям, в той час як діти парилися і дихали порохом в укритті. Перекурювали, ходили у їдальню за кавою, тобто їдальня продовжувала працювати. Дехто навіть бігав за тортом в сусідні магазини, а я стояла під закритою школою, бо батькам не можна заходити. А мій малий плакав всередині, наляканий», — згадує співрозмовниця NV.

Через стан укриття та безпекові питання у школі переймаються і батьки дітей із села Задунаївка, що на Одещині. За словами однієї з мам, укриття розташоване через дорогу від школи. Натомість діти, які в цей час можуть перебувати у класах на другому або третьому поверхах школи, під час сигналу повітряної тривоги змушені швидко спускатися звідти по сходах, виходити надвір, переходити дорогу та знову спускатися — на цей раз у сховище.

До того, як при школі з’явилося бомбосховище, під час тривоги діти були змушені ховатися у галереї — довгому коридорі зі сходами та великими скляними вікнами.

«Крім того, у нашому ліцеї немає охорони. Нам було би спокійніше, аби хтось наглядав за дітьми — для мене це велике переживання», — розповіла жінка. Вона також додає, що у школі другий рік немає медичного працівника, а керівництво ігнорує звернення батьків з цього приводу.

Через невелике укриття у школі діти були змушені вчитися у дві зміни, розповіла NV мама п’ятикласника з Києва Катерина Кухарчук. Старші класи — в другу. Зараз будується нове й велике укриття, яке дозволить усім навчатися в першу зміну. Але досі невідомо, чи здадуть його в експлуатацію до початку цього навчального року. Разом з іншими батьками вона неодноразово ходила інспектувати будівництво нового укриття, сподіваючись, що дітям не доведеться навчатися у другу зміну:

«Мало того, що війна, вночі тривоги, п’ятий клас — нові вчителі, купа предметів, то ще й друга зміна, неможливість відвідувати секції, які всі ближче до вечора, зміна графіків, — пояснює Катерина Кухарчук. — Мій син ще не ходив у другу зміну. Але інші батьки відзначають, що у їхніх дітей спостерігається більша стомлюваність, бо темніє рано й діти йдуть на уроки практично в обід чи сіру пору дня, складнощі з тим, аби правильно розділити час — ефективно повчитися зранку, й піти на уроки в обід, а також зменшення фізичної активності».

Катерина Кухарчук додає: через повітряні тривоги та обстріли у її сина спостерігається підвищена тривожність. Новий графік може тільки посилити її.

Чи можуть батьки на щось вплинути

Батьки — такі самі учасники освітнього процесу, як вчительство і учнівство, тож їхня включеність та активність у шкільному житті так чи так принесе свої результати. Звісно, це залежить і від керівництва школи — чи чує воно батьків і чи готове разом розв’язувати певні шкільні проблеми, говорить у коментарі NV Інна Лиховид, головна редакторка Вчися.Медіа, заснованого ГО Вчися:

«Наприклад, російська мова в школі — не проста тема, у якій батьки і вчителі, вчительки намагаються знайти компроміс. Але часто неможливо виокремити того, хто візьме на себе більше відповідальності за розв’язання проблеми. Педагоги кажуть, що діти несуть у школу всі ідеї, наративи та звички, які мають вдома, зокрема й російськомовне спілкування. Натомість батьки певні, що всього мають навчити вчителі. Так не буває».

Родина має підтримувати українськомовне середовище: від спілкування в повсякденні — до контенту, який споживають мама, тато й дитина. Дітям, а часом і дорослим треба постійно нагадувати й пояснювати, що російська — мова ворога, мова, яка вбиває українців, знищує Україну й аж ніяк не робить нас сильнішими, додає Інна Лиховид.

Освітнє законодавство визначає, що мова спілкування учнівства, вчительства в школі — державна, тобто українська, нагадує вона. Якщо ця норма порушується, можна писати заяви в Службу освітнього омбудсмена або звертатися до Уповноваженого із захисту державної мови.

Зоя Литвин, засновниця громадської спілки Освіторія та Новопечерської школи у Києві, зазначає: якщо проблема в тому, що у школі патріотичні теми ігноруються або виконуються формально, батькам важливо порушувати це питання. Можна звернутися до адміністрації з пропозиціями організувати зустріч з ветеранами, перегляд документального кіно, провести тематичні уроки, долучити сучасні матеріали. Важливо, щоб ініціатива йшла у партнерстві, а не в конфронтації:

«Слід пам’ятати: перехід на українську з примусу чи з відчуття сорому абсолютно неефективний. Я спонукаю працювати над тим, аби він здійснювався через любов і відчуття комфорту. В першу чергу, це задача родини: ви самі можете стати прикладом для дитини, надихнути її знайомством зі своїми україномовними друзями, разом переглядати цікавий україномовний контент».

Що ж стосується булінгу, батьки мають бути перші, хто сигналізує про небезпеку для своєї дитини. Спочатку треба переконатися, чи точно ідеться про булінг як про систематичні образи чи знущання — фізичні, психологічні, економічні тощо. Далі поговорити з дитиною і запевнити, що батьки на її боці, з’ясувати всі обставини інцидентів з вчителями, каже Інна Лиховид. Якщо це не працює — звернутися до керівництва школи. Далі адміністрація школи повинна скликати антибулінгову комісію, яка має бути в кожному закладі середньої освіти, щоб докладно з’ясувати всі деталі, а далі передати інформацію Ювенальній поліції.

У деяких випадках слід також звернутися до психолога, додає Зоя Зигун. Інколи найкращим рішенням може бути не втручання поліції, а перехід дитини у інший колектив:

«Маємо розуміти, що де є діти, завжди, на жаль, буде булінг. Це етап розвитку. Наприклад, у 5 класі особливо загострюється питання булінгу, коли починають закріплюватися соціальні ролі. Перш за все, важливі довірливі батьківсько-дитячі стосунки. Дитина має знати, що вона в безпеці вдома, що її чують, що батьки можуть дати пораду — не йдеться про поради на кшталт „дати здачі“ або „перетерпіти“. Вчителі також повинні вміти працювати з цим питанням».

Якщо булінг походить від педагога, важливо діяти документально. У випадку обґрунтованих скарг дитини, батьки можуть подати запит до школи з проханням надати: посадову інструкцію вчителя; правила внутрішнього розпорядку; інструкцію з охорони праці; фрагмент запису з камер відеоспостереження; дані про наявність фото- або відеофіксації інциденту іншими учнями, пояснює Зоя Литвин. Рекомендується подати скаргу на дії вчителя не лише директору, а й до відділу освіти — з проханням притягнути вчителя до дисциплінарної відповідальності через порушення педагогічної етики, прав і гідності дитини. Якщо в діях є ознаки булінгу, директор має ініціювати розслідування, скликати комісію та повідомити поліцію і службу у справах дітей. У разі підтвердження, поліція може скласти протокол про адміністративне правопорушення.

Якщо дитина скаржиться на незадовільне харчування, або ж відомо про поганий стан укриттів, Зоя Литвин радить батькам відвідати школу та з’ясувати ситуацію самостійно. Вона каже:

«З мого особистого досвіду, скарги на харчування часто спричинені суб'єктивним сприйняттям дітей, а, буває, навіть бажанням уникнути розмов про оцінки, наприклад, і прагненням таким чином перевести розмову на іншу тему. Якщо ж харчування, справді, неналежне, звертайтеся до адміністрації школи. Ви можете уточнити меню, постачальника, умови приготування та зберігання».

Батьки можуть ініціювати перевірку якості харчування, звернувшись до управління освіти або Держпродспоживслужби. Колективне звернення від кількох родин зазвичай має більшу вагу. Що ж до укриттів, після самостійного огляду Зоя Литвин радить звернутися до адміністрації школи та до муніципального бюджету за допомогою батьківської спільноти.

«Окремо я б звернула увагу на питання перебування вчителів під час повітряної тривоги в укритті. Вчителі мають подавати приклад поваги до правил безпеки. Бо повага і привчання дітей до цих правил — це гарантія збереження життя», — підкреслює експертка.

Проблеми наповнюваності класів, збереження малокомплектних шкіл тощо так чи так пов’язані з кількома факторами, пояснює Інна Лиховид. Насамперед, це демографічна криза, кадрова криза, фінансування освіти. У цій ситуації батьки можуть хіба що бути на одному боці з громадами, як засновниками, та разом шукати рішення, як зберегти школу, додає експертка.

«У будь-яких ситуаціях, як-от неякісне харчування, погані укриття тощо, батькам слід озвучувати проблему вголос: спочатку адміністрації школи, далі — департаменту освіти чи управлінню освітою, якому підпорядкована школа. Заяви, зустрічі — це все може спрацювати, але потребує системної роботи, часу й зусиль. Порада шкільним адміністраціям така ж сама: реагуйте на звернення батьків, говоріть із ними, пояснюйте. Часто батьки можуть бути саме тією помічною силою, з якою вдасться замінити постачальника продуктів на кухню, дотиснути засновника на дофінансування школи й добудову укриття абощо», — резюмує Інна Лиходвид.