«Карикатура — це однозарядна рушниця». Історія сатиричних видань у Франції від тижневиків XIX століття до Charlie Hebdo

Обдурити цензора

Ф іліпон почав видавати La Caricature незабаром після революції 1830 року. У Франції тоді встановилася конституційна монархія, і середній клас покладав на нового короля Луї-Філіппа великі сподівання. Однак очікування виявилися марними — новий лад підтримував насамперед велику буржуазію. Відтак La Caricature, який жартував спочатку над побутом парижан, до першої річниці правління Луї-Філіппа вийшов із політичною передовицею. На ній маляр з обличчям короля покриває новим тиньком революційні заклики на стіні будинку по вулиці 29 липня — день торішньої коронації монарха.

Влада визнала малюнок Філіпона образливим, і в листопаді 1831-го він постав перед судом, де влаштував справжню виставу. Обвинувачений спробував довести, що маляр з обкладинки тільки схожий на короля. Художник проілюстрував свої аргументи чотирма малюнками. На першому — обличчя короля, на другому — те саме обличчя зі збільшеними щоками, лише схоже на монарха, на третьому — підкреслений лоб іще помітніше віддаляв від лику монарха, а четвертий і зовсім був зображенням груші.

Відтак карикатурист показав: за логікою обвинувачення, Луї-Філіпп може бути схожим на що завгодно. Але комічність доказу полягала в тому, що грушею (poire) французи називали м’якотілу недолугу людину. Тому Філіпон отримав штраф у 2 тис. франків і 13 місяців в’язниці.

Через місяць до свого видавця у камері приєднався художник Оноре Дом'є — за літографію, на якій король у вигляді велетня Гаргантюа, героя роману Рабле, пожирає мішки з податковими грошима, а чиновники виносять із-під монарха безглузді розпорядження.

Тюрма тільки роз’ятрила художників. У першому ж після суду випуску La Caricature Філіпон опублікував на першій шпальті текст судового вердикту, зверстаний у формі груші. Він оголосив про передплату газети на наступний рік, щоб заплатити штраф, і в тому ж номері пообіцяв: «Не поспішайте радіти, поки у мене паралізовані руки».

Помста Філіпона була нещадною. Після виходу з в’язниці на зібрані за передплату гроші він не тільки погасив штраф, а й почав випускати La Caricature із відривними малюнками. Виконані вони були у складній техніці літографії на дорогому веленевому папері, схожому на тонкий пергамент.

Та головне — мало не щономера тижневик виходив із багатим за композицією малюнком, який комічно обігрував грушу. От сам Філіпон в образі шинкаря подає відвідувачам цей фрукт, а на задньому плані цілий клас юних художників навчаються малювати його з натури. От селяни в хліві підвішують до крокви величезний плід, як зарізану свиню. І, мабуть, вершиною глуму над режимом стала кольорова літографія, на якій два похмурі клоуни в нечистотах (вони ж — догідливі королю політики) під свист натовпу несуть обгиджену грушу до каналізаційного стоку.

Філіпон таким чином спритно обходив цензуру: влада хоча і розуміла, про що його малюнки, проте не могла притягти видавця до суду, адже для цього треба було офіційно визнати грушу королем. Навіть коли художники малювали реального Луї-Філіппа, то зображували його зі спини — обличчя було приховане, але монарх був добре впізнаваним за його шевелюрою і бакенбардами.

Річна передплата на La Caricature була дорогим задоволенням — 70 франків, коли середня місячна зарплата становила 60 франків. Тому Філіпон виставляв дошкульні літографії у вітринах магазину свого видавництва Auber Editeur. І публіка стікалася до них, як до театру.

А в кінці 1832-го Філіпон на зібрані ще в тюрмі гроші почав видавати щоденну Le Charivari. Передплата на неї була теж недешевою, і газету стали продавати вроздріб на вулиці. Бідніший народ міг купити летючі листки з малюнками з окремих номерів. Тому вважається, що саме Філіпон зі своїми художниками довів мистецтво карикатури до самодостатнього жанру, коли графічне зображення стало прочитуваним навіть без мінімального тексту.

«Грушевий» похід Філіпона проти режиму тривав майже п’ять років. А на початку 1835 року малюнок Жана Гранвіля і Огюста Десперо в Lа Caricature із підписом О, липневе сонце, швидше прийди! вже прочитували як ледь прикритий заклик до повстання. Під ним видавець пояснював, що міністри Луї-Філіппа зображені тут дітьми, випадково зліпили сніговика з обличчям короля, і тепер вони чекають, коли сонце липня — натяк на революцію 1830-го — швидко його розтопить.

Навряд чи хтось думав, що в липні 1835-го, напередодні ювілею правління Луї-Філіпа, його спробують убити. Після військового параду король повертався до Версалю паризьким бульваром Тампль, і з вікна одного з будинків пролунав постріл «пекельної машини», складеної з 24 рушничних стволів. Сам король відбувся легкою подряпиною, але загинули 12 осіб із його свити, зокрема військовий міністр маршал Мортьє.

Замах здійснив корсиканець Жозеф Фієскі, після чого він і два його спільники зустрілися з гільйотиною. А уряд посилив цензуру. Обидва видання Філіпона помістили текст нового закону про пресу, знову заверстаним у формі груші. «Ніякі малюнки, гравюри, літографії, медалі або емблеми будь-якого роду не може бути опубліковано, виставлено або продавано без дозволу міністра внутрішніх справ у Парижі або префекта департаменту», — постановив уряд.

Карикатуристи вирішили відступити — швидше із солідарності з жертвами теракту, а не від страху перед владою. Тим більше, що «грушевий» маховик уже рухав сам народ. Англійський письменник Вільям Теккерей, який відвідав Францію незадовго до падіння короля у 1848 році, помітив: «Кожен, хто був у Парижі, має пам’ятати знамениту грушу, виведену крейдою на всіх стінах міста, що так сміховинно нагадує Луї-Філіппа».

Померти не на мить

L e Charivari, поглинувши Lа Caricature ще в 1843-му, прожила понад сто років. Але сходила газета зі сцени безславно. Перед закриттям вона вже ледве втримувала читачів, а в 1936-му втесалалася в наклепницьке цькування міністра-соціаліста Роже Саленгро.

Роком раніше парламент Франції вперше в історії сформував уряд соціалістів на чолі з Леоном Блюмом. Уся провідна преса країни відразу стала в опозицію до влади, солідарної зі сталінським режимом у СРСР. Кращі публіцисти, яких читачі цінували за гостре слово, часом незважаючи на ціль їхньої критики, направили свої пера проти будь-яких згадок про світове єднання пролетаріату. Під роздачу потрапили і євреї, яких уже тоді беззаперечно асоціювали з більшовиками.

П'єр Гаксотт, провідний автор газети Candide, писав про Леона Блюма як про представника обраного народу: «Насамперед він потворний, сумне обличчя палестинської кобили. […] Він утілює в собі все, що відштовхує нашу кров і викликає мурашки по шкірі. Він злий, він смерть».

Але найгостріший спротив спричинив закон уряду Блюма про заборону правих політичних об'єднань. Його прийняли з подачі міністра внутрішніх справ Саленгро. Головний поліцейський Франції пішов далі й закликав націоналізувати основні газети країни. А ті не забарилися з відповіддю. На перших сторінках багатьох видань з’явилася давно забута історія Саленгро, який потрапив у полон до німців іще під час Першої світової війни, коли він служив велосипедним кур'єром.

Слідство виправдало майбутнього міністра ще в 1918-му, і смертний вирок, винесений йому трибуналом, було скасовано. Але тепер опоненти Саленгро в парламенті десь знайшли безіменних свідків, які нібито підтверджували боягузтво політика.

Справа дійшла до парламентських слухань, і 427 із 530 депутатів висловили довіру міністру. Але газети далі полоскали минуле Саленгро. У карикатурах тижневика Gringoire він з’являвся на велосипеді з довгим носом — символом брехуна — і з поганялом le rétro-pédaleur («стара педаль»), що натякало на його гомосексуалізм. І хоча у Франції з часів Наполеона одностатеві стосунки не переслідували, для політика вони вважалися ганебними.

«Зробити когось об'єктом глузування — означає змусити його на мить померти», — написала багато років по тому бельгійська дослідниця карикатури Лоранс Ван Іперсель.

Саленгро припинив ці миті в листопаді 1936-го. Через чотири дні після голосування за нього в парламенті міністр наклав на себе руки вдома на кухні, відкривши газові конфорки. Поруч зацькований політик розклав два номери Gringoire.

«Франція вшановує популярного соціаліста, скромного і впертого, як героя цього золотого століття лівих», — сказав Блюм під час прощання з колегою. Прем'єр-соціаліст іще не знав, що зірка лівих по-справжньому засяє у Франції через 30 років: спочатку в пресі, а потім і в політиці.

Клуб самогубців

У жовтні 1960 року карикатурист Франсуа Каванна і письменник Жорж Берньє випустили перший номер місячника Hara-Kiri. «Створити величезну газету для задоволення кричати, що все смішне і безглузде. Геть усе», — пояснювали вони пізніше свою мету.

Незабаром над логотипом з’явилося Bête et méchant (дурний і підлий) як попередження засновників газети про відверто хуліганський її зміст. А право писати і малювати так, як їм хочеться, засновники Hara-Kiri підкріплювали тим, що видавали її тільки на свої гроші й без реклами. «Вона отуплює», — вважала редакція газети.

Головний художник тижневика Жорж Волінскі пізніше пояснив цю ідеологію афоризмами Розумна річ — це те, що може зрозуміти будь-який дурень. Я — придурок, але коли я бачу, що розумні люди зробили зі світом…

Автори були фанатами американських фензинів — газет із коміксами, зробленими вручну і тільки для своїх. Однак 10 тис. примірників першого номера швидко розкупили на вулиці з рук численних друзів двох карикатуристів. Від п’ятого номера Hara-Kiri з’явився у кіосках.

«Як розпочати? — писав Волінскі. — Насамперед у вас не має бути грошей, і не прагніть їх заробити! Якщо вони у вас є, вкладіть їх куди-небудь так, аби втратити… Не шукайте фінансування — ви перестанете бути собою. Навіть для читачів. І почніть із малого».

Перші номери Hara-Kiri його засновники робили тільки вдвох. У них просто не було грошей, щоб наймати когось іще. Більше малював Каванна, і він щоразу змінював стиль, аби здавалося, що в редакції багато художників.

Десятий номер газети міністерство внутрішніх справ заборонило продавати — видання визнали небезпечним для молоді, «на межі садизму і порнографії». Дев’ять місяців художники боролися з чиновниками, поки не досягли свого. Відновлений Hara-Kiri вони ризикнули надрукувати 25-тисячним накладом і поширили його вже по всій Франції. «Новий старт був довгим і важким, але ми завжди продавали на вулиці газету з бульйоном… Це спрацювало і зробило газету хоча б самоокупною. Інакше не було виходу», — розповідав Волінскі.

В 1966 року Hara-Kiri закрили вдруге. Редакція не отримала чітких пояснень від влади, яка посилалася на закон Про пресу. Але сенатор-соціаліст Люсьєн Нойвірт неофіційно повідомив Берньє, що цього разу втрутився Єлисейський палац — офіс президента. Газету нібито побачила в руках своїх онуків «тітка» Івонна, як називали дружину Шарля де Голля, тодішнього голови держави.

Hara-Kiri не виходила майже півтора року. Після довгих сперечань із Комісією з нагляду за виданнями для дітей і підлітків газета знову з’явилася у кіосках і продовжила бити по всіх нормах старої моралі. Хоча в 1968 році Волінскі звернувся до читачів: «Хто знайде хоч якийсь [суспільний] біль, якого б не було у Каванна чи Берньє, напишіть нам: ви перемогли!»

Так і було — Hara-Kiri реагувала на всі важливі новини і проблеми як у Франції, так і світі. Тільки з іронією, яка в очах консервативної публіки виглядала сарказмом чи навіть знущанням.

У 1970-му видання втретє підтвердило свою самовбивчу назву. 1 листопада в нічному клубі містечка Сен-Лоран-дю-Пон під час дискотеки сталася пожежа, унаслідок чого загинули 146 відвідувачів. Hara-Kiri вийшла зі згорілим клубом на обкладинці й підписом Поки йдуть роботи, вечірка продовжиться.

А 9 листопада у своєму маєтку в селі Коломбе помер де Голль. У Hara-Kiri щодо цього на всю першу шпальту слова Трагічна вечірка в Коломбе — одна смерть. У номері репортаж-комікс із похорону: покійний лідер нації — в образі слона, а кавалькада машин офіціозу — немов мурахи, які поспішають до тіла.

Міністр внутрішніх справ Раймон Марселлен, палкий прихильник консервативного де Голля, знавіснів, назвавши обкладинку крайнім блюзнірством, і закрив видання. Хоча сам об'єкт іронії Hara-Kiri мав добре почуття гумору. Коли в 1957-му вийшов альбом карикатуриста Пінатель із шаржами на де Голля, той подзвонив видавцеві й сказав: «Малюнки смішні й меланхолійні, як саме життя».

Каванна і Берньє не захотіли воювати з міністром, зразу перейменували газету на Charlie Hebdo, і вона продовжила жити в колишньому режимі. Щоб наприкінці 1980-го стати офіційним медіамайданчиком коміка Колюша, який виставив свою кандидатуру на президентських виборах. За артиста готові були проголосувати 11% французів.

Гумор Колюша завжди був відверто блазнівським, і його медіа-партнер теж опускався до туалетних жартів, через що з газети пішов навіть Каванна. А коли артист напередодні виборів зняв свою кандидатуру на користь соціаліста Франсуа Міттерана, гумор Charlie Hebdo як політичний ресурс дискредитував себе остаточно і газета закрилася.

Її відродили в 1992-му художники, які створювали ще Hara-Kiri, — Жан Кабю (Кабу) і той самий Волінскі. Але за 10 років небуття Charlie Hebdo Франція дуже змінилася. Соціалісти за час правління Міттерана стали gauche caviar (чорноікровими лівими), які закликали до свободи і рівності, але оточували себе буржуазною розкішшю. Волінскі, якого називали карикатуристом студентської революції травня 1968-го, пізніше із сумною іронією зауважив: «Ми зробили 68-й, щоб не стати тими, ким [однак] стали».

Цей же автор багатьох обкладинок Charlie Hebdo якось зізнався: «Мені подобається гарний одяг, хороша їжа, сигари. Мені подобається ікра, кашемір, годинник Cartier. У мене є Jaguar, я купую прикраси». У 1979-му Волінскі радів радянським танкам у Афганістані. А тепер жартував: «Соціалізм — як марихуана: він може бути нешкідливим, але може привести до сильніших наркотиків, таких, як комунізм».

Щоправда, мало хто досі розуміє, коли Волінскі був щирим, а коли знущався, зокрема і над собою.

Саме на соціалістичних гаслах у Франції, де зараз більше 8% населення становлять мусульмани, посилилися ісламісти. На виборах вони підтримують лівих, розуміючи рівність як право на суворе дотримання правил своєї віри.

Водночас Charlie Hebdo відродилася на своєму полі, де держава убезпечує свій народ від впливу будь-якої релігії за законом ще 1905 року. А свобода слова, як і мистецтво карикатури, — те, чим Франція завжди вабила до себе, зокрема і мусульман у XX столітті.

У жовтні 2011 року Charlie Hebdo анонсувала спецвипуск Charia Hebdo (шаріат — правила ісламу) — на честь перемоги на парламентських виборах у Тунісі руху ісламістів Ennahdha. А Стефан Шарбоньє, тодішній головний редактор газети, «поступився» своїм кріслом самому пророку Магомету.

За це в ніч проти 2 листопада 2011-го ісламісти підпалили редакцію видання. Хоча воно все-таки вийшло з обкладинкою, на якій пророк оголошує: «100 ударів батогом усім, хто не буде сміятися!»

«Проблема полягає не в Корані, не Біблії, не в погано написаних жіночих романах. Проблема у вірянах, які читають Коран чи Біблію, немов інструкцію, як зібрати етажерку марки IKEA», — написав Шарбоньє у книзі про Charlie Hebdo незадовго до своєї загибелі.

«Карикатура — це однозарядна рушниця. Читач дає нам три секунди, ми маємо бути дуже чіткими й одразу смішними», — сказав якось Кабу.

Його самого, Шарбоньє, Волінскі, ще кількох співробітників Charlie Hebdo, як і пару поліцейських, у січні 2015-го розстріляли двоє ісламістів.

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 44 від 26 листопада 2020 року