Якщо батьки боятимуться складних тем про війну і ворога, про українську мову та культуру, про відповідальність, межі власної свободи та обмеження (так-так, обмеження, домовленості й правила, я це сказала вголос!) у розмовах зі своїми дітьми, тут буде росія швидше, ніж хтось думає.
Якщо батьки вважатимуть патріотизм якимось поганим «заполітизованим» словом, негідним для обговорення з їхніми ніжними пташенятами, буде те саме.
На жаль.
Це не про школу, не про вчителів, а саме про батьків. У вчителів і вчительок є свої діти, тому їх це також стосується. Таким чином можна сформувати освітнє середовище, де для всіх ця тема важлива.
Може, для того, щоб вести такі розмови і самим для себе треба знання й аргументацію наростити, це непростий процес. Він потребує зусиль.
Але виживання завжди потребує зусиль.
Я розмірковувала, чи варто про це взагалі писати, бо в такі теми часто приходять люди, які привносять певну свіжість бачення. Вони приходять, щоб сказати, що не треба їх примушувати нікого і ніяку країну любити, бо люди, які себе вважають патріотами, наприклад, також крадуть.
Або що корумповані політики також одягають вишиванки.
Або що люди, які брешуть, також кажуть, що люблять свою країну.
І це справді так.
Виживання завжди потребує зусиль
Люди, які себе вважають патріотами, справді можуть красти, або бути корумпованими політиками. Або брехати своїм виборцям чи підлеглим, чи друзям. Вони можуть це робити і в Україні, і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії, і у США чи в Ізраїлі. Будь-де.
Бо росія така вправна у засіванні мозків вірусами, що сотні тисяч людей, хороших людей насправді, десятиліттями тягають цю маніпулятивну аргументацію, навіть не усвідомлюючи, звідки вони її дістали.
Що злодії теж носять вишиванки.
Що корупціонери теж говорять українською.
Що патріоти теж бувають нечесними людьми.
Що, мовляв, вона ще має заслужити любов, ця ваша Україна.
Але я не можу ніяк зрозуміти, як ці вчинки якихось нехороших людей заважають любити свою країну особисто вам і вашим дітям?
Нам усім.
Ми ж любимо її не за те, що вона ідеальна чи складається лише з хороших людей. Бо не складається — як і будь-яка інша країна.
Бо насправді у патріотичних почуттях до своєї країни немає ніякої «політики», чи «пропаганди», чи сліпої віри, яка отупляє тебе як людину і відбирає тебе, такого вільного, у тебе.
Патріотизм — це відчуття, що ти на своїй землі й на своєму місці, і ти здатна чи здатен улитися в ті сотні поколінь, які вважали так само, і готові були розвивати цю країну як рідну.
Навіть в часи бездержавного її існування.
Що ти можеш співпрацювати зі своїми співгромадянами та розділити з ними це спільне життя тут.
І що ти можеш цю країну захищати (або готовий мати повагу до цього особливого чину інших гідних людей).
Це може бути й на віддаленні, я це додам, це важливо, якщо ти поділяєш це все — як спільні дії заради спільної Батьківщини, суверенне існування якої навіть на іншій півкулі для тебе важливе.
І в цього почуття завжди є символи — прапор чи одяг. Символи, які для декого цінні настільки, що вони зберігали їх в окупації, ризикуючи життям — у наш час, і це не давні історії з підручника.
Патріотизм добрий для кожної країни, у якій людина живе з вибору (я не досить постмодерна, визнаю).
Я розмірковувала, чи писати, але вже ж пишу.
І для частини з вас очевидно, що я під враженням від дискусії про вишиванки в школі, і чи є примусом прохання приходити у вишиванках.
Ясно, що у кожній людині є якась частина протестна і якась — конформістська.
Але чому ж так часто ця протестна частина, цей захист особистих кордонів, постає з безневинної, теплої та просто естетично гарної традиції, наприклад, такої, як день вишиванки?
Чому це завжди — історія про примус?
Чому не є примусом, наприклад, вимога вчитися писати в школі, коли ваша волелюбна душа не прагне писати?
Мені здається, що тиск і примус починається там, де є наступ на твою ідентичність.
Якщо твоя ідентичність приймає вишиванку, то що тоді не так?
Ти можеш її носити, можеш не носити, але прохання її одягнути точно не буде сприйматися примусом.
Але, знаєте, що ще я бачу в цих дискусіях?
1. Я бачу складне прийняття нової реальності, яка запитує: яку частинку свого егоїстичного ти можеш віддати, щоб стати частиною більшої спільноти?
Ми ж виросли й виховались у дихотомії «свобода проти безпеки», і навпаки.
Тому частині з нас важко прийняти, що світ змінюється настільки, що свобода і безпека можуть стати взаємодоповненням.
Інша ж частина усвідомила, що твоя країна і твоя спільнота не забирає твою свободу, а радше гарантує її.
2. Я бачу складне прийняття того, що любити можна неідеальне.
Тільки спочатку його треба хоча б відстояти та зберегти.
І це хороші, хоч і складні процеси насправді.
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут