У 2021 році до першого класу в Україні пішли понад 400 тисяч дітей, у 2026 — ледь 240 тисяч. Це лише один із сотень маркерів, які свідчать про те, що Україні необхідна реалістична демографічна стратегія не на після війни, а вже сьогодні.
Основний резерв
Через війну основні державні ресурси йдуть на оборонні заходи, ще частина — на обслуговування боргів і латання поточних соціальних дірок. На тлі постійного дефіциту демографія є на вигляд «дорогою» сферою, яку варто відкладати «на після війни». Зокрема, ураховуючи і той фактор, що мільйони жінок репродуктивного віку з дітьми перебувають за кордоном. Держава не має ефективних важелів для їхнього повернення, оскільки умови життя та безпеки в ЄС наразі об'єктивно кращі.
У світі загалом перебуває близько 5,5−6,0 млн українських біженців (із них приблизно 4,3−4,5 млн у країнах ЄС під тимчасовим захистом). За оцінками Центру економічної стратегії (ЦЕС) та Інституту демографії НАН України орієнтовно 1,3−1,5 млн з них — це жінки репродуктивного віку. Відповідно до співвідношення даних Державної служби статистики України та Eurostat, ідеться про від 30% до 40% усієї когорти жінок репродуктивного віку, які мешкали в Україні до початку повномасштабного вторгнення.
Якщо враховувати всі країни й поза ЄС, за офіційними звітами Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) загальну кількість українських дітей-біженців оцінюють у 1,5−1,8 млн. І кількість українців, що народилися за кордоном від 2022 року, становить орієнтовно 80−110 тис. осіб.
Повернення хоча б частини біженців уже значно покращить національну демографічну ситуацію. Але чинники, які визначатимуть бажання повернутися, на даному етапі мало зазнають упливу держави.
На що орієнтуватися Україні
Схвалена Кабміном Стратегія демографічного розвитку України до 2040 року має здебільшого декларативний характер і містить ряд популістських узагальнень на кшталт «за все хороше проти всього поганого».
Демографічні виклики для України ускладнені тим, що проблема не має простого рішення — це продемонстрував досвід інших країн, який не можна вважати відчутно успішним.
Повністю проблему відтворення населення, притаманну всім розвинутим країнам, удалося вирішити хіба що Ізраїлю, який став унікальним демографічним феноменом.
Сьогодні рішення з демографічної та медичної політики держава ухвалює фактично наосліп
За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), середній коефіцієнт народжуваності в Ізраїлі становить орієнтовно 3 дитини на одну жінку, тоді як у Європейському Союзі, за даними Eurostat, у середньому припадає трохи більше ніж 1,3 дитини на одну жінку.
Звичайно, необхідно враховувати, що коефіцієнт народжуваності серед ультраортодоксальних єврейських жінок становить 6,5−7 дітей на жінку. Але і світські та традиційні єврейські родини мають показник близько 2,1−2,3 дитини, що само по собі вище, ніж у будь-якій іншій країні ОЕСР.
Які переваги має, перманентно воюючи, Ізраїль?
Насамперед варто звернути увагу на їхній державницький підхід до медичного аспекту проблеми. Держава повністю оплачує процедури штучного запліднення (ЕКЗ) для жінок віком від 18 до 45 років. Завдяки цьому Ізраїль є світовим лідером за кількістю процедур ЕКЗ на душу населення, а також тримає світове лідерство у неонатології та педіатрії.
В Україні Державна програма безоплатного лікування безпліддя методом ЕКЗ від НСЗУ офіційно стартувала з 1 січня 2024 року. До Програми медичних гарантій було додано новий пакет послуг: Лікування безпліддя за допомогою допоміжних репродуктивних технологій (запліднення іn vitro).
За даними МОЗ та НСЗУ, за період зі старту програми до серпня поточного року безоплатні послуги штучного запліднення отримали більше 14 тисяч українських громадянок.
Комплексність і відповідальність
При певних зрушеннях, загалом в Україні медична складова демографічної стратегії не отримує достатньо уваги, тоді як розвиток цієї сфери є важливим чинником зростання народжуваності. При цьому сама медична демографічна сфера, попри правильні публічні декларації, на ділі зазнає скороченню. Достатньо згадати, що під гаслом оптимізації відбувається скорочення кількості пологових відділень у країні.
Крім того, в Україні фактично немає повноцінної державної статистики: перепис не проводили з 2001 року, війна зруйнувала облік населення. На сьогодні жоден державний орган не має достеменних даних про ускладнення вагітності й пологів. Відтак рішення з демографічної та медичної політики держава ухвалює фактично наосліп.
Це — одна з причин фрагментарності, неузгодженості й неефективності процесів у репродуктивній сфері.
Демографічна криза в Україні, з огляду на геополітичні обставини, є екзистенційною загрозою національній безпеці, а також фактором рівня захищеності Європи. Відповідно, є низка міжнародних організацій, які вже сьогодні фінансують профільні демографічні проєкти і готові це робити і надалі. Це і Світовий банк, і Фонд ООН у галузі народонаселення, і Банк розвитку Ради Європи тощо.
Для того щоб ресурси витрачалися ефективно, Україні необхідна справжня Програма репродуктивного здоров’я нації. Не загальні красиві декларації, не фрагментована розмазаність по загальній Програмі медичних гарантій, а стратегічно обґрунтований детальний документ.
Зокрема, необхідно визначитися з центром, який буде об'єднувати всі напрями роботи. І тут не потрібно вигадувати новоутворення — достатньо відповідно реформувати Всеукраїнський центр материнства та дитинства НАМН України. Для того щоб Програма репродуктивного здоров’я нації стала не черговою декларацією, а реально чинним інструментом, необхідно застосувати реалістичний комплексний підхід, етапність дій, їхню чітку маршрутизацію і визначити конкретну особисту відповідальність за реалізацію.