Про що ми сперечаємося?

За перші два десятки років на рахунку у цієї країни вже було вбивство президента, військовий переворот, сильний регіоналізм, загроза військової агресії, сепаратизм, гіперінфляція і корупція. Під час війни вона взагалі зникла зі світової мапи, щоб відродитися в формі квазінаціональної комуністичної Польщі. Знадобилося цілих 70 років, поки на рубежі 1980-х і 1990-х їй нарешті вдалося вирватися зі свого минулого, провести радикальні реформи і стати однією з найрозвиненіших країн нашого регіону.

Польща подолала свою історію на тлі переходу від аграрного суспільства до індустріального. Ми живемо в час переходу від індустріального до постіндустріального. Зміни відбуваються набагато швидше. Але не факт, що все вдасться. Адже є чимало країн, які так і не подорослішали.

Наприклад, Аргентина. Потенційно одна з найбагатших держав світу за 200 років незалежності пережила дев’ять дефолтів, а за останні 100 років — шість переворотів. Економічна ситуація там краща за українську, але країна рухається за схожою траєкторією: держави, які мали б належати до першої ліги, поступово сповзають до третього світу. І Аргентина, і Україна страждають від нездатності побудувати інститути, що працюють передусім на розвиток країни, а не на її еліти.

На 29-му році незалежності Україна стоїть перед вибором: або подорослішати, як Польща, або залишитися підлітком, як Аргентина. Перед нею клубок заплутаних проблем: війна з Росією, загроза реваншу проросійських сил, високий рівень корупції, низька тривалість життя, маленькі зарплати і пенсії, які виглядають радше як покарання за багато років роботи, а не винагорода.

Ми, українські інтелектуали, не можемо розплутати цей клубок самотужки, оскільки головні інструменти розв’язання проблем — закони й інститути — у руках держави. Але ми намагаємося підказати, за яку ниточку треба потягнути.

Іноді наша логіка схожа на логіку міжвоєнної Польщі: ми починаємо з питань ідентичності. Головну проблему бачимо в несформованості української нації і відсутності національної ідеї. Так, цього в Україні немає, як не було і в міжвоєнній Польщі. Але цього немає і в сучасній Бельгії, Італії або Британії. Нації ніколи не будуть повністю сформовані, ідентичності постійно змінюються і перебувають у кризі. Однак це не заважає цим державам належати до першої ліги.

Моя теза: в Україні рівно стільки нації, скільки потрібно для того, щоб стати стабільною політичною спільнотою. Це показує і соціологія, і те, як Україна вийшла з кризи 1993−1994, 2004 і 2013−2014 років, коли їй пророкували розпад.

На 29-му році незалежності у нас проблеми Польщі 1939 року, але міцність, близька до Польщі зразка 1989-го. Не точно така ж, але її вистачить, щоб реформувати країну. Хоча, навіть якщо ми зробимо те, що вдалося полякам у 1989-му, ми все одно будемо сперечатися про ідентичність — так само, як зараз сперечаються поляки.

І слава богу: не сперечаються тільки на кладовищі і в Росії. Хороша дискусія — як спорт. Вона тримає в формі національне тіло. Але одна справа сперечатися на напівголодний шлунок, і зовсім інша — в достатку. Кажучи про ідентичність, ми відвертаємося від важливіших речей: як побудувати належні інститути — скажімо, незалежну судову систему?

Тут не потрібно відкривати Америку. Є досвід інших країн. Найкраще він підсумований у двох книгах: Загадка капіталу Ернандо де Сото і Чому одні країни багаті, а інші бідні Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона. Переклад цих та інших книг на українську мову — значуща подія, оскільки ми починаємо дискутувати не тільки про ідентичність, а й про інститути.

Ще одне досягнення — поява цілої команди реформаторів. Вона була у Польщі в 1989-му, але її не було в України ані в 1991-му, ані в 2004-му. Були особистості, але не команди. Вона з’явилася лише після Євромайдану. Після 2016 року більшість із членів команди «пішли» з влади, але вони все ще тут, в Україні, і нікуди не поділися.

Зеленський впритул їх не бачить і скаржиться на кадровий голод. Не дивно. Йому потрібні не реформатори, а лояльні виконавці його волі, якими він може в будь-який момент пожертвувати заради рейтингу.

Як могла б вчинити зараз опозиція? Сформувати з цими реформаторами тіньовий уряд і йти з ними на вибори. Щоб люди змінювали не президента, а систему.

Ми знаємо, що потрібно робити — привести до влади команду реформаторів. Ми не знаємо, як це зробити. Але це вже питання тактики, а не стратегії. Не скажу, що простіше. Але цілком реально.

Колонку опубліковано в журналі НВ від 20 серпня 2020 року. Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ