«Сценарій, якого можна було уникнути». Історик Ярослав Грицак про ключові перемоги та поразки України за роки незалежності

— Ви фахово аналізуєте ключові моменти української історії. Могли б виділити п’ять найважливіших перемог незалежної України?

— Перша — це другі президентські вибори 1994 року. То була дата, коли Україна і Росія остаточно розійшлися. Стало зрозуміло, що Україна ніколи не повернеться до Росії. Одною з загроз, про яку відверто всі говорили, було те, що якщо переможе кандидат російськомовного Сходу — Леонід Кучма, то Україна повернеться до Росії. Зрештою, цього не сталося, а вийшло щось цілком інакше. Перший президент України Леонід Кравчук програв вибори і спокійно віддав владу Кучмі: без кровопролиття, без конфліктів, без залучення політично-адміністративного потенціалу. Це поставило Україну на цивілізований шлях. З того часу почалася регулярна зміна еліти в країні.

— Чим український досвід мирної передачі влади відрізнявся від того, що відбувалося в Росії в той же період?

— Україна показала принципово інший шлях розвитку. На відміну від нас, Росія так і не змогла створити механізм мирної передачі влади. Те, що називається «трансфер» мовою політології. У Росії в той час теж переживали подібну кризу — конфлікт між президентом Борисом Єльциним і парламентом. Коли Єльцин пробував продовжити термін перебування при владі свого реформатора-міністра Єгора Гайдара, парламент відмовився і голосував за імпічмент Єльцина. Замість того, щоб розв’язати ситуацію мирно, Єльцин послав танки розстрілювати Білий дім, де знаходився парламент.

Маємо дві різні розв’язки конфлікту: одна — мирна, яка привела до регулярної зміни влади; друга — силова. З того часу вибори в Росії стали неможливі. Я б сказав так, що в той час кораблі України і Росії почали розходитися в морі. Це не був остаточний розрив, але це був реальний початок.

— Багато росіян, які емігрували після початку повномасштабної війни з РФ, говорять про те, що в російській історії їм бракує позитивних прикладів успішних демократичних змін чи мирних протестів. Чи підтверджує це вашу думку про різні шляхи розвитку України та Росії?

— Так, це якраз ілюструє те, що відбулося у нас.

— Що можна назвати другою, після виборів 1994 року, перемогою України?

— Прийняття Конституції 1996 року. Держава не може існувати без основоположного документу. Конституція, яка діяла в Україні після проголошення незалежності, була радянською з 1978 року. В тому сенсі незалежна Україна залишалася радянською Україною. Дискусія щодо прийняття нової Конституції тривала майже місяць чи більше. Ситуація виглядала безнадійною. Але сталася «Велика конституційна ніч», коли протягом ночі сторонам вдалося домовитися і прийняти новий документ. Це показало, що в ключові моменти, коли вирішується доля країни, різні політичні сили можуть об'єднатися і прийняти щось дуже важливе. Причому це не просто компроміс — це дуже здоровий політичний компроміс.

— Здатність до політичного компромісу не була характерною для української історії, особливо якщо згадати період У.Н.Р.?

— Так, в історії У.Н.Р. компроміс важко шукався, а іноді взагалі не шукався. Але треба розуміти, що Україна ніколи не мала досі такої довгої незалежності. Це вперше Україна проіснувала 5 років незалежності. Ми не мали такого прецеденту. Невідомо, що б сталося після 1917 року, якби У.Н.Р. проіснувала довше. Можливо, це було б подібне, але ми не можемо це сказати, тому що це не сталося.

— Що означало досягнення п’яти років незалежності?

— Україна в 1996 році досягла 5 років своєї незалежності — це був історичний рекорд. Мій батько, старша людина, яка все життя мріяла про незалежність, коли це побачив — плакав. Він не міг повірити, що доживе не просто до першої річниці, а до п’ятої річниці української незалежності.

— Яка третя важлива перемога в історії незалежної України?

— Помаранчева революція 2004 року.

— Я тоді працював на шахті на Донбасі. Пам’ятаю, як усіх возили на мітинги за Віктора Януковича, платили по $100. Але по всій країні було неймовірне піднесення, відчуття, що щось може змінитися.

— Так, я пам’ятаю, коли українці заявляли про своє бажання приєднатися до Європейського Союзу. До нас приїжджали експерти з Європи і розповідали, що Україна не має шансу приєднатися, тому що не пережила нічого подібного до Будапешта 1956 року чи Праги 1968 року. Казали: «Куди ви йдете в Європу з вашим немитим рилом? Україна має маніфестувати свою приналежність до Європи тим, що має громадянське суспільство і в критичний момент може повстати». 2004 рік показав — ми не просто можемо повстати, а можемо перемогти. Два майдани були переможними, на відміну від більшості таких революцій. Україна є позитивним винятком. Все це відбувалося під російським тиском — Росія докладала зусиль, щоб революція не вдалася. Але вона таки вдалася.

— Яка четверта важлива перемога?

— Грудень 2014 року, коли майже закінчилися великі активні бойові дії на Донбасі. Коли стало зрозуміло, що окупувати Україну неможливо, і державність як така відбулася. Також підтвердилася лояльність сходу України, щодо якого завжди була підозра як в Москві, так і на Заході. Зокрема, ЦРУ про це писало. Тобто була велика тривога: чи Україна залишиться, чи не повернеться назад до Росії. Путін дуже розраховував, що як тільки російські війська ввійдуть в Крим чи на Донбас, їх будуть зустрічати з квітами. Але цього не сталося. Кожен раз, коли Україна опиняється в стані екзистенційної небезпеки, вона реагує дуже однорідно і солідарно. Це був крах російської весни.

— І п’ята перемога?

— 24 лютого 2022 року. Те, що Україна вистояла.

— Чому це сталося?

— Я не можу це пояснити раціонально. Це щось більше за раціональне — майже метафізика. Тоді відчувся величезний рівень не тільки солідарності, а й емпатії між українцями. Таку Україну неможливо перемогти. Арабський історик Ібн Халдун писав про асабію — здатність покласти життя за свого найближчого. Суспільство з високою асабією неможливо перемогти. Це показало високу суб'єктність України як політичного гравця.

— Тепер поговоримо про п’ять ключових поразок. Яка перша?

— Економічна криза 1991−1993 років. У 1993 році Україна встановила рекорд інфляції, якщо не помиляюся, 10 тисяч відсотків на рік. Дійшло до гіперінфляції. Це майже те, що було після Першої світової війни в Німеччині. Класичний випадок failed state — невдалої держави, яка не спромоглася на реформи. Поруч була Польща, яка стартувала в багато гірших позиціях, але вже почала виходити з кризи. В Росії був шок від реформ, а в Україні - шок від відсутності реформ. Треба було робити незалежні суди, незалежні мас-медіа. Українська еліта не мала політичної волі на це. Україна ставала класичним прикладом з підручників, як неправильно вести себе в умовах незалежності.

— Яку важливу поразку можна назвати другою?

— Відмова від ядерного статусу [процес тривав від 1992 року, офіційно ядерний статус Україна втратила 2 червня 1996-го]. Теоретично цього можна було уникнути, але практично було важко. Був подвійний тиск з боку найбільших держав — не так Росії, як США. Я пам’ятаю, це майже шантаж з боку президента США Білла Клінтона, який обіцяв суворі покарання, якщо Україна не відмовиться від ядерного статусу, і навпаки — користь від союзу з США, якщо відмовиться. Україна була слабким гравцем. Заднім числом можемо осуджувати — це катастрофічна помилка. Але тоді, за відсутності економічно-політичних реформ і в умовах слабкої суб'єктності, важко було протистояти цьому тиску.

— Після Помаранчевої революції багато хто сподівався на незворотні демократичні зміни. Але у 2010 році до влади повернувся Віктор Янукович.

— І це є третьою поразкою країни — перемога Віктора Януковича в 2010 році, коли він став президентом. Революція часто супроводжується контрреволюцією. Але це не було неминучим. Перемога Януковича — це крах надій Майдану, розчарування від очікувань 2004 року, результат сварок всередині переможної еліти — між [третім президентом] Віктором Ющенком і [прем'єркою] Юлією Тимошенко. Це виглядало як реванш із загрозливим значенням. Янукович обіцяв привести Україну ближче до Росії чи взагалі її підпорядкувати. Не знаю, який був розрахунок у Януковича — він діяв як голова мафії, а мафія не ділиться територією. Але він так спекулював перед виборцями. Здавалося, всі досягнення можуть бути перекреслені.

— Україна довго уникала кровопролиття. Але взимку 2014 року стались розстріли на Майдані.

— Це четверта поразка — розстріли на Євромайдані. Була велика дискусія, наскільки українська незалежність справжня, бо була теза, що справжня незалежність не купується без крові. До цього часу Україна уникала цього сценарію. Всі конфлікти — 1994 рік, Конституція, перший Майдан — закінчувалися безкровно. Треба віддати належне Кучмі - ми знаємо з документів, що в 2004 році Янукович наполягав розігнати Майдан силою, але Кучма категорично відмовився, не хотів брати відповідальність за кров. Попри всю критику перших президентів, вони виконали свою місію: тримали Україну на межі загрози громадянської війни, але не переступили її.

У 2014 році все стало інакше. Гинули молоді хлопці та дівчата — це особливо надає трагізму ситуації. Україна вступила в турбулентний час, коли звук зброї став головним звуком української незалежності. Це був початок сценарію, якого можна було уникнути. Відповідальність лежить на конкретних людях, і я підозрюю реальне втручання Кремля, який свідомо розігрував цей сценарій.

— Анексія Криму шокувала світ своєю швидкістю. Це особливо болюча втрата?

— Так, п’ята поразка — втрата Криму. Для будь-якої держави втрата території — трагедія. Втрата Криму — подвійна трагедія. По-перше, це територія виняткового ресурсного та стратегічного значення. По-друге, це втрата території для кримських татар — одного з найбільших неукраїнських етносів України, для яких це була єдина територія самореалізації їхньої культури. Вони мусульмани, але дуже європейсько зорієнтовані.

Цієї весни мене запросили кримські татари у Львові на своє свято. Помітив, що вони, хоча багато в військовій формі, між собою розмовляли російською, а з нами — українською. Я запитав: чому? Один інтелігентний молодий чоловік, магістр Стамбульського університету, сказав: кримські татари не мають де розмовляти між собою кримськотатарською мовою, бо зникли компактні поселення. Єдине таке поселення існує в Туреччині. Не маючи своєї території, кримські татари об'єктивно асимілюються. Це реальна загроза втрати культури. Сподіваюся, цього не станеться, бо нація сильна духом. Але це показує масштаб трагедії.

— Підсумовуючи аналіз перемог і поразок — який висновок ви робите про траєкторію розвитку української державності?

— Я вважаю, що перемоги виразно переважають над поразками. Кожна держава, особливо молода, має свій перелік недоліків і поразок. Але вони не мають бути основою для нашої оцінки. Попри всі поразки, Україна стоїть. Стоїть як держава і суспільство, яке зробило європейський вибір, залишилося вірним демократії і наростило свою суб'єктність. Від ситуації, де суб'єктність була майже від'ємною, до одного з найважливіших гравців в європейській історії.