Судячи з уже наявних витоків інформації, під час візиту Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера до Москви знову обговорювалося питання певної демілітаризованої зони. Це також не нова ідея; вона вже обговорювалася й на попередніх етапах переговорів.
Суть у тому, що Україна виводить війська, а питання — що відбувається далі? З попередніх спроб ми знаємо, що існували ідеї створення певної демілітаризованої зони, але Росія завжди поверталася з варіантом, який був для неї максимально прийнятним. Якщо я нічого не плутаю, то це виглядало так: гаразд, нехай там не буде регулярних збройних сил, але там перебуватиме Росгвардія. Насправді це — шило на мило.
І є відчуття, що домовитися все одно неможливо. І не тому, що існують якісь нездоланні проблеми з тим, як саме організувати цю зону, а річ просто в тому, що для Путіна питання переговорів, як і раніше, — це
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Гра із нульовою сумою. Його за визначенням влаштує лише те, що не влаштує Україну, не влаштує Київ. У цьому й полягає сенс усіх переговорів щодо Донбасу.
Донбас потрібен Путіну не сам по собі
Донбас потрібен Путіну не сам по собі — навіщо йому Донбас? Сама по собі ця земля не відіграє жодної ролі. Важливими є символічна перемога та капітуляція перед вимогами Кремля, що, своєю чергою, породить певні нові процеси, на які розраховують у Москві.
Головна мета Путіна досі не змінилася; це чітко видно як із того, як він веде війну, так і з того, як він загалом провадить політику. Його метою, як і раніше, є Україна. І Донбас — це ключ до неї.
Так було у 2014 році, так було під час дії Мінських угод, так було протягом багатьох років. Те саме відбувається й під час цієї страшної війни.
У цьому сенсі цілі не змінилися. Тому, якщо з’являться компромісні варіанти, на які буде готовий піти Київ — розуміючи, що він не поступається головним, а саме стабільністю політичної ситуації в країні та загалом збереженням України як життєздатної держави, — це не влаштує Путіна.
Тому на стіл завжди викладатиметься карта, покликана змінити розклад сил і зробити ситуацію неприйнятною для Києва — аби він прийняв її саме в такому вигляді. Саме в цьому полягає сенс можливих переговорів і бачення їх Москвою. Вони потрібні для того, щоб змусити Київ або просто до формальної капітуляції, або до такої здачі позицій, яка неминуче призведе до вкрай тяжких наслідків для країни та її політичної ситуації.
У Кремлі розраховують на кризу в Україні, і для цього робиться все. Задля цього розпочинається новий етап ескалації, метою якого є, грубо кажучи, сама громадська думка України: за задумом, вона не повинна витримати постійної напруги від безперервних атак — і або в той чи інший спосіб тиснути на уряд, або просто вийти на вулиці. Не знаю, як це бачать у Кремлі, але цілі саме такі.
Тому, на жаль, на сьогодні не вбачається жодних позитивних перспектив у цих переговорах. Вони, по суті, не можуть нічим завершитися, оскільки на кону для Москви та Києва, відповідно, й далі стоять незалежність України, її суверенітет і її існування як держави.
Гадаю, переважна більшість представників вищого чиновництва Росії зараз — це «голуби»; у цьому немає жодних сумнівів. Увесь бюрократичний апарат, якому доводиться виконувати ці накази, шукати кошти та людей на війну, — і губернатори, перед якими ставлять KPI щодо набору певної кількості контрактників (хоча вони розуміють, що виконати це завдання жодним чином не можуть), — усі вони перекладають цей тягар униз, на мерів міст… Ті теж ходять, хапаючись за голову й не розуміючи, що робити. Адже йдеться про мешканців їхніх власних невеликих міст — вони їх знають, знайомі особисто. І все одно їм доводиться залучати поліцію, шукати в цих людей якісь порушення, щоб потім, шантажуючи кримінальними справами, відправляти їх на фронт тощо. Я описую реальну ситуацію.
Ніхто з них сьогодні не є «яструбом». Це більш-менш очевидно. Проблема лише в тому, що ніхто нічого не може вдіяти. У цьому сенсі всі вони — заручники того курсу, про який заявив Путін і якого він вимагає.
У Росії панує одноосібна тиранія. Ба більше, я переконаний, що принаймні частина генералів, які зараз ведуть воєнну кампанію на фронті — аж до командувачів угрупованнями, — також проти продовження цієї війни і теж прагнуть її завершення. Вони так само не розуміють її мети й вважають, що Путін завів її в глухий кут. Усе це — провал.
Це зрозуміло всім в оточенні Путіна: у цьому сенсі король — голий. Але всі вони — заручники, ніхто з них нічого не може вдіяти. Усі мусять виконувати накази, і саме так усе й відбувається зараз.
Колонку написано на основі інтерв'ю Михайла Фішмана на Radio NV. Повний текст читайте тут.