Урок із США. Про Михайла Федорова та політичну кар'єру генерала Макартура

«Старі солдати ніколи не вмирають. Вони просто зникають. І, як солдат із балади, я завершую свою військову кар'єру й просто зникну — старий солдат, який намагався виконувати свій обов’язок, оскільки Бог дав йому світло, щоб побачити і виконати цей обов’язок», — завершував свою промову Макартур. А потім стишеним голосом промовив: «До побачення».

«Генерали в залі відверто плакали», — описував реакцію на виступ історик Волтер Карп.

Конгресмен Дьюї Шорт вигукнув: «Ми чули, як Бог говорить сьогодні. Бог у плоті, голос Бога!» А колишній президент Герберт Гувер назвав Макартура реінкарнацією Святого Павла.

В чому ж справа? Макартур як головнокомандувач союзних сил у південно-західній частині Тихого океану — безумовний герой. Бойовий генерал, він тікав зі штабом від японців з Філіппін до Австралії, потім переможно повертався. Втрачав людей у програшних та в успішних операціях.

Коли господарем Білого дому був Франклін Рузвельт, у них було повне порозуміння. З новим президентом усе пішло навспак. Макартур уже спланував останній штурм японських островів, а президент віддав наказ про атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Головнокомандувачу про це навіть не натякнув.

Через дві години після другого бомбардування генерал випустив прес-реліз, у якому йшлося: «Руйнування, завдані атомною бомбою, були непотрібною трагедією, якої можна було уникнути». Ніхто собі такого не міг дозволити.

Далі під орудою Макартура у Південній Кореї, розділеній 38-ю паралеллю з комуністичною Північною, утворилася нова демократична держава.

В американському опитуванні 1946 року Макартура названо найвидатнішим серед живих американців. За два роки він уже відчував свою популярність настільки, що навіть подався в президенти. Справа ця видалася непростою, адже політичний досвід у нього був нульовим, і він не пройшов перші ж праймеріз.

Він продовжив відчайдушно битися, аби очистити всю Корею від промосковських військ.

У червні 1950-го північнокорейський лідер Кім Ір Сен, капітан Червоної армії СРСР, рушив свої війська на південь і оволодів Сеулом. ООН негайно ухвалює чотири резолюції про захист нової демократії і вповноважує США обрати командувача військового контингенту. Хто ж як не Макартур? Хоча йому вже й 70 років.

Ні з ким не радячись, у вересні він висаджує свої війська біля міста Інчхон, морських воріт Сеула, і швидко вибиває Кімову орду зі столиці. Трумен проковтнув самостійність Макартура і нагородив його медаллю За відмінні заслуги — вже п’ятою.

Та китайський лідер Мао Цзедун кинув на допомогу Кімові 300 тис. своїх бійців. Трумен — тільки за «обмежену війну». Макартур просив хоча б авіації — президент не погодився. Адже генерал вимагає бомбардувати Китай. За необхідності — і ядерно. Трумен боїться масштабної війни в Азії і початку Третьої світової — якщо Москва прийде на допомогу Пекіну.

6 квітня 1951-го Трумен записав у своєму щоденнику: «Це схоже на останню краплю». Знову Макартур оприлюднив свої розбіжності з ним у плануванні операцій в Кореї. Цього разу в листі до лідера республіканців у Палаті представників Конгресу Джозефа Мартіна.

А ранком 11 квітня президент повідомив американському народу шокуючу новину про звільнення Макартура і призначення на його місце генерала Метью Ріджвея.

Усю цю історію я розповів не для того, щоб прирівняти Макартура до нашого Михайла Федорова. Це було б смішно.

Так, вона пригадалася, коли за українського міністра вийшло аж стільки народу. А он за Макартура аж 7,5 мільйонів одночасно. І ці мільйони чомусь йому не допомогли. Справа в тому, що яким би не був заслуженим головнокомандувач, він не може діяти всупереч лінії глави держави. Не згоден — іди.

Але ж багатомільйонна підтримка! Макартур спробував монетизувати її в політиці. Республіканці висунули його в президенти. Але виявилося, що бойовий генерал і політик — це дві різні професії. На з'їзді партії 1952 року Макартур говорив настільки нудно, що невдовзі промову фактично заглушили приватні теревені делегатів. З відчуттям глибокої огиди до себе Макартур полетів того дня додому у Вальдорф і назавжди пішов із громадського життя країни.

Наш відставний міністр ще молодий, і з аудиторією він на «ти». У нього є всі шанси стати політиком. Якщо він цього захоче. А з усього видно, що хоче.