Процес століття. Як українець Віктор Кравченко попросив притулку в США і став першим викривачем сталінізму на Заході

Українець Віктор Кравченко, який попросив притулку в США під час війни, першим відкрив Заходу реалії радянської держави, побудованої Йосипом Сталіним, зокрема — Голодомору.

У 1947 році в США вийшла книга Я обрав свободу. Її автор — українець Віктор Кравченко, який обіймав високий пост у зовнішньоекономічному відомстві СРСР, але в 1944-му не повернувся на батьківщину з відрядження в Штати.

В Америці «неповерненцю» запропонували описати справжнє життя в першій державі робітників і селян, керованій Йосипом Сталіним. Кравченко виконав прохання, а журналіст Юджин Лайонс, який працював кілька років кореспондентом агентства United Press в СРСР, став перекладачем і редактором книги.

Щойно з’явившись на прилавках, праця Кравченка стала світовим бестселером, і її переклали на 22 мови. Водночас у Франції її удостоїли літературної премії Сент-Бева. Однак паризька комуністична газета Lettres Françaises відгукнулася на книгу їдким фейлетоном, в якому звинуватила Кравченка у брехні.

Його автор — такий собі Сім Томас — стверджував, що перебіжчик зовсім не писав книгу, і вона є повною фальсифікацією американських спецслужб. У відповідь Кравченко висунув позов до газети на 3 млн франків.

У січні 1949 року почався процес, що тривав три місяці. Щоб довести свою правоту, сторони зібрали понад 40 свідків. Можливо, цей суд залишився б і не поміченим, якби на стороні газети не виступили найвідоміші інтелектуали Франції. Так ця країна дізналася не тільки шокуючі подробиці життя в СРСР, а й побачила, як багато місцевих інтелектуалів готові захищати радянську деспотію.

Світова преса зразу ж назвала справу Кравченко проти газети Lettres Françaises Процесом століття, і цей титул ще довго тримався за тим судом.

Рожеві окуляри

У 1920 році французький прем'єр-міністр Жорж Клемансо на Паризькій мирній конференції закликав весь світ вберегти Європу від більшовицької зарази. Однак комуністична партія в його країні виникла в тому ж році та одразу ж вступила в Комінтерн — міжнародну організацію послідовників Маркса і Леніна з центром у Москві. У Франції місцеві комуністи швидко стали популярними, і не тільки через далекосяжні обіцянки дати владу пролетаріату.

Марксизм став частиною інтелектуальної моди — ним захопилися багато художників і письменників. На той час представники культури були ледь не головними авторитетами. Тим паче, що свої симпатії до більшовизму виявили не хто-небудь, а літератори — сюрреалісти Андре Бретон і Поль Елюар, соціолог Анрі Лефевр, філософ Жорж Політцер.

Французький поет-комуніст Луї Арагон у 1932 році навіть відвідав СРСР. У складі іноземної делегації він спостерігав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу — сумнозвісного Біломору, на якому працювали тисячі зеків. Але поет про це не знав, а від проекту прийшов у повний захват. Він писав під час поїздки: «Цей надзвичайний експеримент відіграє для сучасної науки ту ж роль, що історія з яблуком, яке впало на очах Ньютона, відіграла для фізики».

У 1935-му Москву відвідав і патріарх французької літератури Ромен Роллан. З ним зустрівся сам Йосип Сталін. Розмова у них була недовгою. Роллан не був комуністом, але обережно повідомив, що французька інтелігенція з цікавістю ставиться до Радянського Союзу. Однак у французів багато чого, що відбувалося в Країні Рад, викликало сумніви. Було б добре, казав Роллан, аби Москва пояснювала світу свої дії. Наприклад, незрозумілим був нещодавно ухвалений закон про смертну кару для дітей.

«Наше завдання — звільнити індивідуальність, розвинути її здібності і прищепити любов і повагу до праці», — відповідав Сталін. Це був лейтмотив усіх його відповідей на запитання про новий устрій. А закон про смертну кару мав тільки педагогічні цілі, стверджував вождь.

Сталін так заворожив Роллана, що той навіть погодився, ніби в СРСР більше свободи, ніж у капіталістів, а отже, і у Франції.

Подібні візити інтелектуалів створювали для Європи відчуття благополуччя в Союзі. Воно підкріплювалося оскаженілою пропагандою комуністів в окремо взятих країнах.

Після Другої світової війни Сталін, як переможець, став ще популярнішим у Франції. А місцеві комуністи виявилися настільки успішними, що на виборах голосували тільки за них. На стінах мерій деяких французьких міст можна було бачити прокламації приблизно такого змісту: «До 1917 року Росія відставала від Франції на 100 років. Після війни Франція відстає від Росії на 400».

В обстановці подібної ейфорії книга Кравченка справила ефект холодного душу — адже автор писав про ГУЛАГ, про нього ж говорили і свідки на судовому процесі.

Політична вистава

24 січня 1949 року перше засідання у справі Кравченка проти газети Lettres Françaises почалося із запізненням. Його довелося перенести в найбільшу палату Палацу правосуддя: крім журналістів — а вони прибули навіть з Панами та Нової Зеландії, — охочих послухати розгляд зібралося втричі більше, ніж могла вмістити спочатку виділена зала, розрахована на 300 осіб.

Ніякого Сіма Томаса, що підписався під фейлетоном про Кравченка, не існувало. Тому відповідати за нього на суді прийшов головний редактор газети Андре Вермсер. Він і його співробітники за час, що минув до суду, надрукували вже не одну публікацію в дусі пріснопам'ятного фейлетону, але вже під своїми справжніми іменами.

В одній з них, наприклад, йшлося: «СРСР і не думав ніколи приховувати свої табори, абсолютно виправдано вважаючи, що табори ці можуть становити для нього предмет гордості, слави, доказ того, що там ніколи не втрачають віри в людину».

Мало хто вірив, що в Палаці правосуддя з’явиться реальний Кравченко. Якщо він і існує, думалося багатьом, то це підставний, малозначущий чоловічок з еміграції, який побоїться з’явитися на публіці. У всякому разі Lettres Françaises вже зробила такий прогноз на своїх сторінках.

Навіть голова суду Анрі Дюрк здивувався, коли місце позивача зайняв високий молодий чоловік із зухвалим виразом обличчя. У Париж Кравченко приїхав інкогніто з посиленою охороною. Суду він одразу пред’явив рукопис скандальної книги як доказ свого авторства. Він також мав із собою документи, які свідчили про те, що в Радянському Союзі він очолював сталепрокатний цех на Нікопольському металургійному заводі, а до 1944-го три роки входив до складу комісії із закупівель у Вашингтоні — відповідав за відбір техніки для експорту в СРСР.

Суду стало зрозуміло, що в залі не дрібна сошка. Довелося провести експертизу російськомовного рукопису і книги англійською мовою. Займався нею Володимир Познер, який працював на радянську розвідку, батько відомого нині російського телеведучого. Познер-старший вказав на деякі невідповідності оригіналу і публікації, але вони були настільки незначні, що суд не визнав їх доказом фальсифікації.

Крім того, інтереси Кравченкв в суді представляв один з найсильніших адвокатів Франції того часу — метр Ізар. Знайшла команда неповерненця і серйозних свідків — ними стали понад 20 вихідців з радянської України. Всі вони дивом пережили голодомор і табори, опинилися під час війни в Західній Європі і не побажали повертатися до сталінського «раю».

Кремль пообіцяв у допомогу газеті 17 свідків, але зміг знайти лише п’ятьох, зокрема й першу дружину Кравченка Зінаїду Горлову. Ця група одностайно описувала позивача п’яницею і негідником, що мало стосувалося суті справи. Коли ж Горлова сказала, що батько відмовляв її виходити заміж за Кравченка, оскільки той «неосвічений Дон Жуан», зал вибухнув сміхом. Для французької публіки ця характеристика звучала радше схвально, ніж осудливо.

Свята простота

Обвинуваченим довелося терміново просити допомоги у авторитетних французьких комуністів або тим, хто співчував їм, з середовища письменників і вчених. Суд вислухав таких як «свідків моралі».

Один з таких «свідків» — філософ Роже Гароді — на суді дивувався з приводу голоду в Україні, описаного Кравченком: «Чому став би уряд прирікати на голодну смерть більшість населення, ховаючи водночас запаси в резерви?» Це риторичне запитання могло би прозвучати переконливо, якби Гароді вже тоді не почав висловлювати сумніви в голокості, розвиваючи тезу про те, що його придумали самі євреї, щоб отримати від Німеччини кошти на побудову Ізраїлю. Пізніше він і зовсім із затятого комуніста перетвориться на переконаного християнина, а потім прийме іслам.

Французька Компартія делегувала на суд одного з найкращих своїх ораторів — Лорана Казанову. Той доводив суду, що найкращі радянські праці з лінгвістики, наприклад, належать перу Сталіна. А аграріям всього світу радив вчитися у радянського псевдовченого Трохима Лисенка, хоча той паплюжив генетику, яка успішно розвивалася у Франції.

Але публіка чекала «важку артилерію» з боку комуністів — верховного комісара з атомної енергії, професора Фредеріка Жоліо-Кюрі. Цей учений також побував у СРСР — у 1936 році відвідав конференцію в Харкові — і виніс з поїздки спогади про те, як «сміливо радянські вчені висловлювалися про недоліки в своїй роботі та низькі показники». Знаменитий фізик поскаржився: «Не варто було Кравченку писати таку книгу, якщо він бачив свою мету у звільненні росіян — адже росіяни вже звільнені».

Під кінець процесу навіть публіці стало очевидно: захист газети, незважаючи на гучні імена свідків, розсипається. Все почуте від французьких комуністів було лише доказом їхньої віри. Адже ніхто не спробував перевірити повідомлення про терор в СРСР.

Мабуть, єдиним зі «свідків моралі», кому довелося це зробити, хоча і через кілька років після процесу, був письменник Ів Фарж. Опонуючи Кравченку на суді, він критикував якогось «зрадника-антикомуніста, що розповідає про рови Катині» — місце, де сили держбезпеки СРСР розстріляли тисячі польських офіцерів, полонених під час операції з розчленовування Польщі Третім рейхом і Союзом. «Хто захищає ці вигадки, той проти Франції», — заявив на процесі письменник.

Уже в 1953-му Фарж приїде в Москву отримувати Премію миру і попросить зустрітися з підслідними радянськими медиками, що проходять у черговій справі про лікарів. Академік Дмитро Сахаров напише потім у своїх спогадах: «Коли зустріч відбулася, Фарж запитав, чи добре з ними [затриманими медиками] поводяться. Вони, звичайно, відповіли, що дуже добре, але один з них непомітно відтягнув рукав і мовчки показав сліди катувань. Той, приголомшений, кинувся до Сталіна. Мабуть, Сталін віддав наказ не випускати занадто цікавого з СРСР. Фарж незабаром загинув на Кавказі за дуже підозрілих обставин ».

Заключне слово Кравченка звучало, наче це був не травень 1949 року, а травень 2015-го. «Світ не може бути вільний, поки люди на шостій його частині живуть в умовах диктатури, насильства, поліцейської влади. Тому неправда, що всякий народ має той уряд, на який заслуговує! Ця формула придумана лицемірами, щоб умити руки від російського питання », — майже прокричав він.

Суд задовольнив позов перебіжчика. Повторний — апеляційний — хоча і підтвердив рішення своїх колег, присудив Кравченко один франк. Однак світ почув правду про сталінізм, яку трохи пізніше офіційно підтвердить Микита Хрущов.

Франція уроки того процесу засвоїла слабо. З ідеями захисників Lettres Françaises її громадяни виходять на вулиці дотепер.

Сам же Кравченко після завершення процесу повернувся в Нью-Йорк до дружини Синтії і двох маленьких синів — Ендрю і Тоні. У родині хоч і розмовляли англійською, але діти батька називали татом. Вже на початку 1950-х перший викривач сталінізму дізнається, що приблизно 30 осіб з його української рідні загинуть у таборах, а батька, матір і брата розстріляють.

Кравченко вкладе майже всі свої гроші, зароблені на книзі, в мідні і срібні шахти в Перу, але все втратить. Порадує його лише хрущовська відлига. Однак, коли в 1964-му до влади в Кремлі прийде Леонід Брежнєв — з ним Кравченко дружив, обидва вчилися в Дніпропетровську, — настане нова депресія.

Герой «процесу століття» не раз казатиме знайомим: «Залишається тільки кулю в скроню». У 1966-му Кравченка знайдуть убитим у його квартирі на Манхеттені в Нью-Йорку. Пішов він із життя з власної волі або помстилося йому КДБ — дотепер залишається незрозумілим.