Хатинь не Катинь. Як в СРСР використали трагедію знищеного німцями білоруського села, щоб приховати власний злочин проти поляків

За іншою версією, есесівці не просто полили село мінометним вогнем, а зґвалтували жінок, пограбували хати, а потім зігнали людей у комору, замкнули й спалили живцем.

Зовсім іншими, але не менш трагічними буди події в Катині.

Спочатку була Катинь

Навесні 1940 року радянський диктатор Йосип Сталін — на той час союзник німецького диктатора Адольфа Гітлера — наказав стратити близько 22.000 польських громадян. Здебільшого це були польські офіцери й солдати, а також заарештовані представники польської еліти, що потрапили в полон до Червоної армії під час її спільної операції з армією нацистської Німеччини, коли та здійснювала наступ на Польщу.

Співробітники НКВС розстрілювали полонених поляків пострілом у потилицю у Катині, Старобільську, Харкові та селі Мідному Тверської області, а тіла закопували в лісі.

У квітні 1943 року, коли Смоленщину окупували німці, місцеві жителі показали їм масові поховання у Катинському лісі. Гітлер тут же розголосив про це на весь світ, показуючи справжнє обличчя комуністичного режиму. Але по завершенні Другої світової Радянський Союз відхрещувався від злочину й наполягав, щоб вбивство польських офіцерів у Катині внесли до обвинувального висновку проти головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі. Цього не сталося, бо покази свідків підривали версію Кремля.

У 1951 році Палата представників Конгресу США створила комісію для розслідування Катинської справи, її очолив конгресмен Рей Джон Медден. Висновок був однозначним: поляків розстріляли не німецькі нацисти, а радянські карателі з НКВС. Того ж року Анрі де Монфор, генеральний секретар Міжнародної академії політичних наук та конституційної історії при Сорбонському університеті, видав книгу Катинський розстріл, у якій підтвердив цю версію на основі власних досліджень.

Трохи пізніше, 1962 року, у США вийшла книга професора Януша Заводного Смерть у лісі. Через три роки Здіслав Шталь опублікував у Лондоні збірку Злочин Катині. Факти і документи, а композитор Анджей Пануфнік написав оркестрову п'єсу Епітафія Катині. В умовах загострення холодної війни звинувачення на адресу СРСР звучали все гучніше, а польська емігрантська спільнота не втомлювалась нагадувати про трагедію. Від СРСР вимагали публічно визнати свою провину й надати документи, які розкриють деталі злочину. І це дуже непокоїло радянське керівництво.

Меморіальний комплекс та екскурсії для світових лідерів

Упродовж двадцяти років по завершенні війни у Радянському Союзі про Хатинь не згадували. Але 1966 року тут раптом почали зводити велетенський меморіальний комплекс, який завершили через три роки. На місці спалених будинків поставили дзвіниці, спорудили музей, облаштували символічні могили, посадили парк.

Під час екскурсій кожні 30 секунд тут били у дзвони, нагадуючи, як часто убивали білорусів під час окупації. На камені у центрі комплексу написали «2 мільйони 230 тисяч. Загинув кожен четвертий». А найбільше у цьому комплексі пронизує душу пам’ятник згорьованого чоловіка, чий син помирає у нього на руках. Прототипом для скульптури став Юзеф Камінський — єдиний мешканець Хатині, який дивом вижив.

Від 1969 року, коли сюди запустили перші екскурсії, сама назва Хатинь стала символом знищення цивільного населення під час Другої світової війни. Жоден з іноземних високопосадовців, які відвідували СРСР, не міг уникнути візиту до Хатині: тут побували президент США Річард Ніксон, лідер індійського національного руху Махатма Ґанді, кубинський диктатор Фідель Кастро та багато інших.

У 1970 — 1980-х роках Хатинь стала обов’язковим об'єктом для освіти в СРСР: сюди звозили автобусами з усієї країни школярів, учнів технікумів та училищ, студентів і робітників фабрик та заводів. Щоб кожна радянська людина не просто знала, що таке Хатинь, а й могла пройнятися на місці співчуттям до її жертв, ненавистю до нацистського режиму та вдячністю до «солдата-визволителя» Червоної армії.

Емоційна маніпуляція

Не применшуючи значення людської трагедії у Білорусі, багато науковців все ж сходяться на тому, що пафосний меморіал зводили не стільки для пам’яті, скільки для пропаганди. Польський історик Вітольд Василевський пише про це так: «Це був цілеспрямований крок, щоб заплутати й дезорієнтувати відвідувачів Радянського Союзу щодо Катині. Простий трюк: у транскрипції, англійською мовою, назва Хатинь пишеться як Khatyn, що схоже на Катинь. Вимова не відрізняється. Важко повірити, що це збіг. Тим паче в такому важливому для престижу СРСР питанні, як Катинь».

Василевський наголошує на тому, що спочатку в СРСР зробили все, щоб світ визнав Катинський розстріл німецьким злочином. А коли це не вдалося — почали шукати спосіб відвернути увагу від самої події.

За словами Василевського, долю Хатині розділили майже 200 сіл і містечок Білорусі, але меморіал звели саме тут. Популяризація Хатині потрапила до енциклопедій та різних публікацій. І часто іноземці, які відвідували Хатинь, думали, що вони побували у Катині.

Йдеться не лише про звичайних екскурсантів. Наприклад, коли американський президент Річард Ніксон під час візиту в СРСР 1974 року хотів вшанувати пам’ять вбитих польських офіцерів, генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв переконав його поїхати у Хатинь. Світові ЗМІ написали з цього приводу багато репортажів із фото, плутаючи білоруську і польську трагедії, і лише одна-єдина The New York Times дала уточнення: «Ніксон відвідує Хатинь, радянський мавзолей, а не Катинський ліс».

Польський журналіст Марек Копровський також вважає, що йдеться про маніпуляцію радянської пропаганди. На його думку, саму трагедію у Хатині цілком могли влаштувати навіть не есесівці, а радянські партизани чи енкаведисти, переодягнені у німецьку форму. Копровський каже, що цю версію йому свого часу озвучила дисидентка Леонарда Ревковська, яка особисто спілкувалась із Юзефом Камінським. Жінка стверджувала, що єдиний вцілілий свідок трагедії начебто розповідав їй саме про криваву виставу, а не помсту німців — проте жодних доказів цьому немає.

На користь версії про стирання пам’яті про Катинь свідчить і той факт, що назва населеного пункту зникла з карт та радянської енциклопедії у 1950-х роках — залишилась лише Хатинь. Навіть сьогодні, якщо ввести назву Katyn в Google, то часто з’являються результати, що стосуються білоруського села.

Нагадування про трагедію у Хатині в СРСР посилились у часи горбачовської перебудови, коли світ відзначав 40 років перемоги над Гітлером та його союзниками. 1985 року у Москві та інших містах демонстрували шокуючий художній фільм режисера Елема Клімова під назвою Іди й дивись. На сеансах у деяких глядачів сталися серцеві напади, хтось втрачав свідомість від побачених на екрані жахів, а Британський Channel 4 вніс стрічку до переліку 50 фільмів, які варто побачити перед смертю. Так топонім Хатинь знову зазвучав на Заході у контексті, вигідному для Кремля.

А 1986 року радянський Комітет державної безпеки заарештував українця Григорія Васюру, який на закритому судовому процесі нібито зізнався, що допоміг есесівцям підпалити стодолу з людьми у Хатині. Чоловіка розстріляли за рішенням суду. Засідання проходило у закритому режимі, лише двом кореспондентам — від газети Известия та агентства БелТА — доручили вести репортажі про процес. Коли матеріали були вже готові до друку, авторам повідомили, що публікація скасовується.

«Суддя Віктор Глазков стверджував, що так було вирішено після безпосереднього втручання першого секретаря Компартії України Володимира Щербицького і першого секретаря Компартії Білорусії Миколи Слюнькова, — пише історик Іван Дерейко. — Вони обидва були стурбовані тим, що публічний процес проти українського військового злочинця підірве офіційно декларовану атмосферу братерства між радянськими народами».

1990 року, коли Радянський Союз доживав останні дні, інформаційне агентство ТАРС вперше в історії повідомило, що НКВС несе відповідальність за вбивство польських офіцерів. Генеральний секретар Центрального комітету Компартії Радянського Союзу Михайло Горбачов передав польському лідеру Войцеху Ярузельському документи щодо злочину у Катині. Сьогодні офіційні особи РФ стверджують, що списків вже не існує, а трагедію в Катині - «шпигунською операцією НАТО, спрямованою на розкол слов’янських народів і розширення сфери впливу США».