«60 секунд пам’яті». Чи здатні жінки з картонними плакатами зупинити рух у самому центрі Києва хоча б на хвилину, — репортаж NV

У цей момент вона стає однією з учасниць акції «Хвилина мовчання», яка, окрім Києва того дня, відбулася ще в 13 містах країни рівно о 9.00 і триває всього хвилину.

«Не треба шукати приводів не брати участь в акціях, — долучатися до них можна завжди. Головне — мати мотивацію це зробити, — пояснює Касьяр NV, тримаючи в руках плакат. — Сьогодні моїм закликом стало вдягнути бігові кросівки і вибігти. Це хоч і не близько до мого дому — близько 4 км, — але я це зробила, щоб вшанувати пам’ять про загиблих».

Щодня о 9:00 ранку на екранах телефонів українців з’являється сповіщення про «хвилину мовчання». Цей пам’ятний ритуал вшанування українських військових, які віддали своє життя в російсько-українській війні.

Катерина Даценко, столична журналістка і громадська діячка, вважає, що в ці миті транспортні потоки, як і рух пішоходів, великого міста мають завмерти.

Саме до цього намагається привчати українців заснований Даценко громадський рух «Вшануй».

Хвилина мовчання — лише частина великого процесу культури пам’яті, який разом із державними інституціями та приватними бізнесами впроваджує «Вшануй».

NV дізнався, як зародилася ідея хвилини пам’яті та чому для активістів у 30 українських містах важливо виходити на вулиці своїх міст, щоб нагадати містянам про полеглих.

Історія руху, який об'єднує людей містами України, коли кожен о 9:00 зупиняється і згадує про тих, кого з ними більше немає через війну, розпочався два роки тому.

Восени 2023 року Даценко почала викладати риторику й ораторське мистецтво в Острозькій академії. Зазвичай пари були не дуже рано, але одного вересневого дня вона запізнювалася до студентів, і коли годинник показав дев’яту, все ще йшла до будівлі академії. І тут же почула, що хтось вимовляє на вулиці фразу «Увага, хвилина мовчання» і люди навколо почали зупинятися, а студенти — виходити з гуртожитків.

«Весь цей час, а це більше, ніж одна хвилина, бо потім іще грав гімн України, місто просто завмерло. Люди вийшли із закладів, машини зупинилися. Я була дуже вражена. Це було дуже сильно», — згадує Даценко.

Вона нарешті добігла на пару, відчинила двері лекторію і запитала у своїх студентів про те, що побачила. У відповідь почула, що хвилина мовчання для них уже норма і цьому тут не дивуються.

«Я повернулася до Києва і зрозуміла, що в нас цього взагалі немає, — розповідає Даценко, — і треба щось робити».

Тоді Даценко взяла аркуш паперу, ручку і розписала те, як бачить процес упровадження хвилини мовчання в столиці. І зі своїм планом почала стукати у двері різних міністерств — від оборонного до регіонального розвитку.

За пів року знайомі розповіли журналістці про військову медикиню Ірину Цибух, яка мала подібну до Даценко ідею.

«Якось я відкриваю повідомлення на телефоні, бачу що Іра [Цибух] написала мені і запропонувала зустрітися, поговорити. Я не очікувала, але погодилася на зустріч», — розповідає Даценко.

Вони зустрілися в кафе на Хрещатику. Даценко згадує, якою була розповідь військової медикині про пам’ять: «Вона мені десь годину розповідала, яка велика тема пам’яті. Я зрозуміла, що я в цьому нічого не розуміюся, але рада, що Іра була солідарна зі мною».

Минуло ще трохи часу, і дівчата почали збирати команду та запроваджувати перші лекції для київських бізнесменів про те, як можна вшановувати пам’ять про загиблих українських бійців на своєму місці. І це спрацювало: частина київських кав’ярень почали о 9 ранку оголошувати хвилину мовчання.

Після цього Цибух поїхала на фронт, на ротацію. У розмові з Даценко вона говорила, що як повернеться, далі займатиметься проєктом.

«Іра також хотіла придумати лого, такий знак, який би у всіх асоціювався з пам’яттю про полеглих військових, — згадує Даценко. — А потім нам у спільному чаті написала її близька подруга: „Це не може бути правдою“. Ми зрозуміли, що мова — про Іру, але дуже сподівалися, що вона жива».

Цибух загинула 29 травня 2024 року, під час виконання завдання у своєму батальйоні Госпітальєри на Харківському напрямку.

Під час прощання з полеглою медикинею у Києві зібралося багато людей. Саме тоді Даценко зустрілася з матір'ю Ірини — Оксаною Цибух.

«Її мама сказала нам продовжувати робити те, що ми почали з нею. Вона сказала, що ми не повинні зупинятися», — розповідає журналістка.

Через три місяці, 29 серпня — у День захисника України, Даценко з командою дівчат зареєстрували громадську організацію «Вшануй».

Наразі в них три напрями роботи: взаємодія з державою, взаємодія з бізнесом і взаємодія з громадами в регіонах. На різних рівнях члени організації намагаються пояснювати, чому важливо опікуватися культурою пам’яті і як кожен може долучитися до цього процесу.

Представники «Вшануй» проводять лекції та пишуть «шпаргалки», якими, приміром, можуть користуватися вчителі в школах, щоб пояснювати учням, чому хвилина мовчання існує і про що вона.

А вуличні акції — лише можливість публічно розповісти про те, якою важливою для українців має бути пам’ять. Їх почали проводити в Києві з жовтня минулого року, а сьогодні вже приблизно 30 міст долучаються до події.

«Я не ображаюся, якщо хтось не зупиняється о 9 ранку. Ми також не зупиняємо швидку і пожежників. Через 20 років, найімовірніше, ми не будемо зупинятися щодня. Згодом ми оберемо один чи два дні на рік, коли ця хвилина мовчання буде обов’язковою і такою ж публічною. Зараз багато пам’ятних дат і вони точно уніфікуються в щось більш загальне», — розповідає Даценко.

У день, коли NV був присутній на акції, на перехресті вулиць Жилянської та Скоропадського, зупинилися перехожі та водії. Останні вийшли з машин.

На хвилину завмерло все, крім зграї птахів, які, зібравшись ключем високо над Києвом, полетіли на схід.