«Ці стіни не потрібні». Як у 1930-х кінорежисер Довженко вимагав знести більш як 800-річний Михайлівський собор

У перервах між зйомками режисер склав план реконструкції декількох площ і вулиць Києва і почав облогу обкому партії. «Це якось дійшло до столиці. Коли уряд переїхав до Києва, мене, хоча я жив в цей час вже в Москві, ввели до урядової комісії з реконструкції міста», — згадував Довженко.

У квітні 1934-го у Києві відкрився містобудівний конкурс, на який подали свої проєкти 26 провідних архітекторів Радянського Союзу. З ескізів було очевидним: вирок Михайлівському собору от-от прозвучить. Комісія на чолі з істориком архітектури Іполитом Моргілевським почала обмірювати храм, готуючи його до зносу. А оскільки змагання радянських зодчих проходило в закритому режимі, Києвом поповзли найтривожніші чутки: деяким проєктам заважав навіть Софійський собор.

Новини про плани киян дійшли до Москви. Історик Ірина Преловська опублікувала документи про ті події. У квітні 1934 року Станіслав Косіор, лідер українських комуністів, отримав лист з грифом Лично. Секретно. Писав Фелікс Кон, завідувач музейним відділом наркомату освіти РРФСР (Росії): «Дорогий Станіславе. Проєкт спорудження будівлі ЦК в Києві захоплює місце, на якому стоїть собор колишнього Михайлівського монастиря. Руйнування цього пам’ятника викликає небажані чутки як у нас, так і за кордоном. Якщо вже ніяк не можна змінити план, необхідно зняти хоча б мозаїку і фрески і зробити наукову фіксацію будівлі. У нас, в Москві, хвилюється з приводу цього весь артистичний світ».

Володимир Затонський, на той момент нарком (міністр) освіти радянської України, писав тому ж таки Кону: «Можна говорити лише про зняття мозаїк і фресок. Чим довше затягуватимуть, тим менше залишиться часу для цієї складної операції. Все може закінчитись тим, що обмежимось самою лише фотозйомкою. Винуватими будуть самі старожичники».

Київська комісія таки підготувала акт про те, що Михайлівський собор не має історичної цінності. Його підписали багато експертів, в тому числі і Моргілевський, який через це прожив залишок своїх днів на межі самогубства. Археологу Надії Лінкі він зізнавався — щодня випиває літр горілки.

Не погодилися з колегами київський археолог Микола Макаренко і ленінградський мистецтвознавець Дмитро Айналов. Обидва через це опинилися в ГУЛАГу, а Макаренка 1938-го розстріляли.

Тієї ж думки був і Володимир Фролов, який керував демонтажем мозаїк. Щоправда, довірив він свої міркування тільки щоденнику, а широкому загалу він став доступним уже після розпаду СРСР. Та навіть там Фролов висловлювався обережно: зазначав унікальність монументального живопису Михайлівського собору і стверджував, що мозаїки становлять єдине ціле з внутрішньою архітектурою пам’ятки.

Команда Фролова працювала в екстремальних умовах. Жоден з майстрів не мав досвіду перенесення стародавніх мозаїк таких розмірів на новий ґрунт. Доводилося експериментувати і винаходити спеціальні інструменти — ножі й пили, якими розрізалися роботи давніх візантійських майстрів на певні фрагменти.

Історик Оксана Лука ретельно вивчила звіти та щоденник Фролова і повідомляє про відверте перешкоджання влади роботі реставраторів. Матеріали, як-от арматура чи дріт доставлялися несвоєчасно та ще й такої якості, що їх неможливо було використовувати. Навіть дерев’яні дошки для закріплення фрагментів мозаїки виписали з напівзгнилого приладдя Михайлівського монастиря, який розігнали ще 1922 року. А теслі бувало по кілька днів не з’являлися на роботі.

Оскільки зняті мозаїки не поміщалися на підлозі собору, для них відвели приміщення в Києво-Печерській лаврі. Машини для перевезення часто знаходилися чомусь тільки вночі, і вони везли стародавні твори темними вулицями по вибоїстій бруківці, від чого крихкі шедеври місцями розсипалися, і їх доводилося наново збирати.

І це при тому, що Затонський не тямився якнайшвидше знищити собор. До Москви директору Всеросійської академії мистецтв Ісааку Бродському український нарком писав: «Можливо, у деяких археологів і мистецтвознавців є надія і сподівання домогтись збереження всього Михайлівського собору (вірніше, його давньої частини), сповільнюючи темпи робіт, але такий варіянт виключено. Споруда підлягає знесенню. Ми всі бажаємо зберегти те, що представляє мистецьку чи історичну вартість. Допоможіть перевести Ваших академіків археології на темпи, що відповідають нашій державі і нашій епосі».

Переможцем у конкурсі проєктів урядового кварталу стала робота Йосипа Лангбарда: дві залізобетонні будівлі мали стати на місці Трьохсвятительської церкви та Михайлівського собору, а між ними мав би тягнутися до неба 70-метровий монумент пролетарського вождя Володимира Леніна. Від нього схилом, де зараз ходить фунікулер, до Дніпра вели б пішохідні сходи.

Однак Довженко, якому на той час став симпатизувати сам Іосиф Сталін, не вгавав. «Мене не задовольняє пам’ятник Леніну в 70 м, тому що Софійська дзвіниця (76 м) буде підкреслювати, що пам’ятник маленький, — промовляв режисер на київському з'їзді архітекторів в травні 1937 року.— Чи не дуже багато честі для церкви змагатися з Леніним? Я вважаю, дуже багато честі».

Він запропонував побудувати кілька будинків на площі Героїв Перекопу (зараз — Софійська), які були б вище дзвіниці метрів на 30 кожен, і затьмарили б творіння Йосифа Шеделя і Павла Спарро, зодчих XVIII-XIX століть. «Тоді це місце буде гордим і прекрасним», — доводив режисер.

Полум’яні промови Довженка прогриміли марно. З проєкту Лангбарда до 1939 року побудували лише одне крило — нинішній будинок Міністерства закордонних справ. А Михайлівський, в решті решт, зносили дарма: основні урядові новобудови — Верховної Ради за проектом Володимира Заболотного і Раднаркому за кресленнями Івана Фоміна — звели на Печерську.

Так було ще й дешевше. Адже знести та вивезти рештки будівель Михайлівського монастиря обійшлося державній скарбниці в 5,5 млн руб.

За відновлення Михайлівського собору взялися щойно після проголошення незалежності України 1991-го. Для письменника Олеся Гончара це стало справою його останніх років життя. У своїх Щоденниках він писав: «Одним з найбільших злочинів сталінського вандалізму є зруйнування Михайлівського Золотоверхого собору в 1935 році. Злочин перед світовою культурою! Будь-що майбутня Україна має відбудувати цей шедевр ХІІ ст., що постав перед киянами в 1113 році. Уцілів від татар. Але не вцілів від динамітів Постишева та Затонського».

Гончар також провів немало часу в архівах і у Щоденниках він цитує вислужників Москви: «По поводу Михайловского собора любители старья подымают шум…». Далі Гончар пише: «Отже, я теж любитель старья і кажу: катюги, поверніть нам візантійські мозаїки ХІІ віку, іконостас українського бароко, унікальні срібні царські врата, даровані гетьманами… Де те все, що належить Україні?»

У квітні 1993-го Гончар з піднесенням пише про зареєстрований Статут фундаторів відбудови Золотоверхого: «Мене обрано президентом цього світлого діла».

«Коли банда постишевська пустила в дію свої сатанинські динаміти, закладені під Михайлівський Золотоверхий, був гул страшний, ніби стався землетрус, і на очах киян собор — цілий-цілісінький! — піднявся в небо і на якийсь короткий час завис у повітрі незрушно, як Боже знамення! Як знак того, що сатаниниські, руйнацькі сили згинуть і собор відродиться», — переконував тоді Гончар.

Реконструйований собор освятили в травні 1998-го, через три роки, як не стало головного ініціатора його відбудови.