Путін нарешті готовий до миру? Ось сім причин, чому я так вважаю

щодо Трампа — і його сирого, незграбного, погано вибудуваного переговорного процесу. З російського погляду немає сенсу протискати через Трампа невигідну для України, але проросійську угоду, якщо він однак не здатен забезпечити її виконання.

Ба більше, подібні спроби лише сприяють консолідації Європи навколо України. По суті, саме це і сталося. Думаю, Москва також стала ще підозріліше ставитися до намірів Сполучених Штатів після операцій зі зміни режимів у Венесуелі й Ірані, особливо на тлі схожих сценаріїв у Сирії та Іраку. Можливо, у Кремлі вважають, що після Куби наступною метою може стати вже сама Росія.

Війна все більше загрожує потопити російську економіку і самого Путіна

Таким чином, США поступово відходять на другий план у переговорному процесі, і це створює вікно можливостей для Європи. Путін побічно натякає на це, пропонуючи, наприклад, кандидатуру Шредера як можливого посередника — хоча такий варіант навряд чи реалістичний. Згадували в цьому сенсі і Меркель.

Суть для Європи в тому, що раніше вона скаржилася на своє відсторонення від американо-російських переговорів щодо України, але тепер, коли США самі відступають убік, утворився вакуум, який їй належить заповнити. Якщо вона дійсно хоче вплинути на те, як закінчиться війна в Україні і на параметри мирного врегулювання, їй необхідно активізуватися і самій брати на себе ініціативу в переговорах.

Але тоді постає головне запитання: чому Росія саме зараз нарешті проявляє серйозний інтерес до миру в Україні?

По-перше, іронія ситуації полягає в тому, що багато хто вважав війну в Ірані вигідною для Росії: очікували, що вона підштовхне вгору ціни на нафту й енергоносії, фактично надавши Москві своєрідний рятувальний круг. Адже до кінця 2025 — початку 2026 року все вказувало на те, що санкції нарешті почали чинити серйозний тиск на російську економіку: бюджетний дефіцит зростав, торговельний профіцит скорочувався, темпи зростання сповільнювалися — країна фактично увійшла в рецесію.

І зараз, незважаючи на короткостроковий позитивний ефект від стрибка нафтових цін, російський уряд уже скоротив прогноз зростання реального ВВП на весь 2026 рік майже на цілий відсотковий пункт — до всього лише 0,4%. На ділі ж економіка, по суті, уже перебуває в рецесії, і я, як і раніше, очікую на негативний результат за підсумками року.

Однак реальність така, що війна в Ірані, можливо, і спричинила короткочасне зростання цін на нафту і газ, але водночас вона розколола ОПЕК: ОАЕ вирішили вийти з організації і фактично проголосили курс на максимальне нарощування видобутку.

З погляду Москви, це може означати насування цінової війни на нафтовому ринку: збільшення пропозиції за рік або близько того збіжиться з моментом, коли нинішній стрибок цін почне руйнувати попит на тлі уповільнення світової економіки.

Для Росії такий сценарій може стати катастрофічним. Він передбачає, що вже за рік ціни на нафту можуть виявитися нижчими, ніж до початку війни в Ірані, а якщо Росія водночас усе ще буде змушена продавати Urals із дисконтом приблизно в третину ціни через санкції, то вартість російської нафти може опуститися до $30−40 за барель.

Тим часом, якщо світовий нафтовий ринок справді рухається до глобальної нафтової «війни всіх проти всіх» — то, коли постачальники б’ються за частку ринку, Росія опиняється у вкрай несприятливому становищі. Адже поєднання санкцій та українських далекобійних ударів дронами вже призвело до того, що Москва не здатна навіть виконувати чинні квоти ОПЕК із видобутку.

Якщо додати до цього роки хронічного недоінвестування, стає очевидно, що Росія не має можливостей компенсувати зниження нафтових цін за рахунок нарощування виробництва. Такий розвиток подій — падіння цін за обмежених експортних можливостей — може обернутися для російської економіки справжнім обвалом, порівнянним із кризою 1998 року.

Саме тому, як мені видається, російські економісти і радники Путіна все наполегливіше доносять до нього необхідність пошуку мирного врегулювання.

Але, думаю, для Путіна починають відігравати роль й інші чинники.

По-друге, становище Росії на полі бою стає дедалі складнішим. Використання Україною технологій і безпілотників, схоже, стабілізувало фронт на її користь, при цьому Москва продовжує зазнавати колосальних щомісячних втрат. Імовірно, йдеться, як і раніше, про десятки тисяч осіб на місяць, і Росії, судячи з усього, стає дедалі важче компенсувати ці втрати завдяки набору нових контрактників і мобілізаційного ресурсу.

Україна змогла заповнити брак живої сили технологічною перевагою і масовим використанням дронів, і тепер, хоча й повільно, починає повертати території. Складається враження, що український оборонний сектор працює на надвисоких обертах, до того ж отримуючи додатковий імпульс за рахунок поглиблення кооперації та інтеграції з Європою. Українські інновації — фактично перемога у «війні ітерацій» — з'єднуються з європейськими промисловими потужностями, що дає змогу масштабувати виробництво дронів до рівнів, здатних кількісно та якісно придушувати Росію.

Саме так, принаймні, може виглядати ситуація з Москви: Росія втратила наступальний імпульс, зазнає труднощів навіть з утриманням уже зайнятих територій і, можливо, побоюється потенційного колапсу своїх ліній фронту в разі подальшого посилення української переваги в безпілотних технологіях.

По-третє, Путін, імовірно, починає усвідомлювати, що саме його війна проти України змусила Європу нарешті всерйоз зайнятися оборонним бюджетом і реанімувати свій військово-промисловий комплекс.

Німеччина вже виходить на військові витрати понад €100 млрд на рік, а якщо європейські країни НАТО в середньому доведуть оборонні бюджети хоча б до 2,5% ВВП за сукупної економіки Європи орієнтовно $35 трлн, це вже майже $900 млрд щорічних витрат, які більш ніж учетверо перевищують російський військовий бюджет. А якщо додати сюди Туреччину з її 4% ВВП, виділених на оборону, Польщу і країни Балтії, чиї військові витрати наближаються до 6% ВВП, підсумкова сума виявиться ще вищою. І це без урахування самої України, яка вже зараз, імовірно, витрачає $80−100 млрд щорічно на ведення війни.

При цьому російські військові витрати мають покривати не лише західний напрямок, а й зобов’язання на сході — стримування Китаю, а також амбіції Росії в Африці, Центральній Азії та на Південному Кавказі. Отже, реальні ресурси, які Москва може зосередити на західному кордоні (що особливо важливо після вступу Фінляндії до НАТО) суттєво обмежені.

Ситуація дедалі більше нагадує гонку озброєнь 1980-х років між СРСР і НАТО, які Москва зрештою програла — з катастрофічними наслідками у вигляді розпаду Радянського Союзу. Уже зараз надмірне втягнення Росії у війну в Україні підриває її можливості захищати власні стратегічні інтереси у Вірменії, Сирії та Африці — достатньо звернути увагу на нещодавні події в Малі. Водночас безпосередньо вздовж російських кордонів її сусіди — Фінляндія, Польща, Україна і Туреччина — стрімко нарощують оборонні витрати і вже мають у своєму розпорядженні досить серйозний військовий потенціал.

Росія ризикує програти не тільки війну в Україні, а й боротьбу в ширшому сенсі за військово-промислову перевагу в Європі. Причому ця ситуація, ймовірно, буде лише погіршуватися в разі подальшого зниження нафтових цін. Небезпека для Москви полягає в тому, що продовження війни загрожує не тільки поразкою в Україні, а й стратегічним програшем у Європі, що може призвести до внутрішньої дестабілізації, масового невдоволення і, зрештою, — навіть до падіння режиму в самій Росії. Війна в Україні, яку раніше сприймали як екзистенційну насамперед для самого Путіна, тепер дедалі більше ризикує стати екзистенційною вже для всієї Росії.

Додатковим тривожним сигналом стає і те, що, за наявними в мене даними, ОАЕ починають серйозно посилювати вимоги KYC (Know Your Customer — «Знай свого клієнта» — система фінансової перевірки клієнтів — NV) щодо російського капіталу, який діє через Дубай та інші фінансові центри Еміратів. Імовірно, це пов’язано як із роздратуванням через російську підтримку Ірану, так і, можливо, з певними запитами з боку самої Москви. (Тут маються на увазі постійні запити з боку контрольних органів РФ, насамперед ФПС і Росфінмоніторингу, щодо розкриття даних про капітали російських резидентів. По суті, Москва сама активно підштовхує ОАЕ до посилення процедур KYC і комплаєнсу щодо росіян, переслідуючи власні фіскальні та політичні цілі — NV).

Якщо ця тенденція посилиться, це може додатково ускладнити обхід Росією санкцій і ще сильніше ускладнити фінансування російської військової машини.

Підсумок стає дедалі очевиднішим на вигляд: Путін розпочав війну за власним вибором, але тепер ця війна дедалі більше загрожує потопити російську економіку — і, можливо, його самого разом із нею. Крім того, у Європі зростає усвідомлення того, що на тлі ослаблення американських гарантій безпеки та з огляду на екзистенційну загрозу з боку Росії ключ до європейської безпеки полягає у здатності України протриматися якомога довше. Це необхідно для того, щоб Європа встигла наростити власні оборонні інвестиції та сформувати автономний військовий потенціал.

Саме тому вся колишня логіка, згідно з якою насамперед самій Україні необхідне членство в НАТО, поступово змінюється. Тепер дедалі частіше ситуація виглядає навпаки: європейському НАТО потрібна Україна як найважливіший елемент безпеки альянсу. Членство України в альянсі стає для неї самої все менш принциповим, оскільки саме Київ дедалі активніше перетворюється на постачальника військових рішень і практичного оборонного досвіду для Європи.

У цьому контексті можна розглядати і стрімке узгодження ЄС у грудні масштабного пакета фінансування України на €90 млрд, а також готовність Норвегії, Великої Британії, Канади й інших країн виділяти Україні все нові великі суми. Фактично фінансування України для ведення затяжної війни, вочевидь, гарантовано як мінімум на найближчі 2−3 роки.

На тлі погіршення російської економічної перспективи така стабільність українського фінансування, безумовно, має серйозно турбувати Кремль, чиї власні матеріальні можливості стають дедалі більш невизначеними.

Можливо, додатковим фактором стала і поразка Віктора Орбана в Угорщині, що, ймовірно, змусило Путіна усвідомити: ефективних політичних каналів для блокування європейської допомоги Україні в нього залишається дедалі менше.

По-четверте, війна в Ірані, мабуть, остаточно зняла з України колишні обмеження на нанесення глибоких ударів по території Росії.

Поки Україна залежала від постачань далекобійних озброєнь із боку США і Заходу — таких, як Storm Shadow, SCALP, HIMARS і ATACMS, — вона була змушена діяти в межах встановлених союзниками обмежень. Зазвичай їх було зведено до заборони на удари по цілях у глибині Росії, особливо по енергетичній інфраструктурі, щоб уникнути дестабілізації глобальних ринків нафти і газу.

Проте з часом Україна розвинула власні далекобійні ударні можливості і ще до війни в Ірані поступово посилювала атаки на російські енергетичні об'єкти. Раніше такі дії все ще стримував західний тиск, спрямований на обмеження впливу на світові нафтові ціни. Після американських ударів по Ірану ці обмеження, по суті, зникли.

Україна, ймовірно, зробила висновок: якщо США більше не вважають зростання цін на нафту критичним фактором, то і Київ не зобов’язаний ураховувати подібні міркування — особливо на тлі дій Вашингтона, які могли бути сприйняті як такі, що суперечать українським інтересам, включно з пом’якшенням тиску на російський нафтовий сектор.

Фактично це означало, що «рукавички знято», меж і кордонів більше не існує. Це також відображає все більшу оборонну автономію України від США і зниження важелів тиску Вашингтона на Київ. У результаті Україна отримує можливість дедалі активніше переносити війну безпосередньо на російську територію. Символічним доказом цього стало звернення Путіна до Трампа з проханням сприяти припиненню вогню напередодні Параду Перемоги в Москві.

По-п'яте, удари США по іранському керівництву, можливо, посилили особисті побоювання Путіна за власну безпеку. На цьому тлі Кремль, судячи з низки ознак, стає дедалі параноїдальнішим у питаннях внутрішньої стабільності та захисту вищого керівництва. Додатковим симптомом цього може слугувати посилення контролю над інтернетом усередині Росії, що спричиняє дедалі більше роздратування серед населення.

Якщо Путін дійсно починає сприймати ризик персональної ліквідації за реалістичніший сценарій, це може серйозно впливати на його стратегічне мислення. У сукупності все це створює для Кремля вкрай тривожну картину: затяжна війна дедалі менше має вигляд інструменту зміцнення Росії і дедалі більше — джерела системних ризиків, здатних підірвати як стійкість держави, так і особисту безпеку самого Путіна.

По-шосте, Путін, цілком імовірно, уже відмовився від очікувань, що Трамп зможе змусити Зеленського піти на поступки Росії. Важливо й те, що в самій Україні зростає впевненість: країна диверсифікувала залежність від американського фінансування й озброєнь і тепер, у разі повторних спроб Трампа нав’язати їй «мир», здатна фактично послати його куди подалі.

Одночасно Путін може виходити з того, що проміжні вибори у США послаблять позиції Трампа і його здатність просувати угоди, вигідні Росії. Наступний склад Конгресу, ймовірно, буде значно більш проукраїнським за настроєм. Це створює для Кремля стимул спробувати укласти угоду до виборів.

По-сьоме, виникає відчуття, що Путін може розглядати можливу поразку США в Ірані як зручну можливість для «прикриття» власного фіаско в Україні. По суті — «гарний час, щоб поховати погані новини». У такому разі російська поразка була б менш болючою на вигляд, якби США одночасно переживали власне приниження у протистоянні з Іраном.

Усі ці фактори, у сукупності, створюють враження, що Путін нарешті справді зацікавлений у серйозних мирних переговорах.

Очевидно, спроби висунути Шредера як європейського посередника ні до чого не призведуть — його вже сприймають як людину, яка отримала свої «тридцять срібняків» від Путіна. Однак останніми днями деякі європейські політики дійсно демонструють готовність до діалогу з Москвою — наприклад, президент Фінляндії Александр Стубб. При цьому важливо зазначити, що американський формат посередництва фактично втратив довіру: Віткоффа, Кушнера й інших більше не сприймають усерйоз ні в Україні, ні в Європі. Ні, можливо, навіть уже й у Росії.

Одним із можливих посередників могла б стати Туреччина — країна, яка залишається відносно прийнятною для обох сторін конфлікту. У цьому контексті цікаво, чи не відбудеться часткова реанімація стамбульського переговорного процесу, але вже з помітнішою участю Європи.

Що стосується можливої структури майбутньої угоди, вона, на мій погляд, буде близькою до того, про що я вже давно писав. Лінію фронту, ймовірно, буде заморожено в її поточному вигляді. Членство України в НАТО перестає бути ключовим питанням, якщо Київ отримує гарантії безпеки за моделлю Ізраїлю — тобто стовідсотково надійний і необмежений доступ до озброєнь і підтримки Заходу, без будь-яких лімітів на розвиток власних збройних сил.

Іншими словами, дискусія зміщується від того, що НАТО може дати Україні, до того, що Україна вже дає НАТО. Паралельно може бути узгоджений прискорений шлях України до ЄС або, як мінімум, чіткий часовий горизонт — наприклад, реалістична перспектива членства до 2030 року — разом із фінансовими гарантіями.

Москва могла б розраховувати на певне пом’якшення санкційного режиму, однак при цьому мають діяти жорсткі механізми автоматичного повернення санкцій у разі порушення умов мирної угоди.

Крім того, Росія має бути зобов’язана виплачувати репарації, і гарною відправною точкою тут могли б стати $330 млрд заморожених активів Центрального банку Росії, що перебувають у західних юрисдикціях. У зв’язку з цим заслуговують на увагу нещодавні повідомлення Politico про те, що уряд Нідерландів розглядає можливість відновлення в ЄС дискусії про використання цих активів для підтримки України.

І за розвитком подій у цьому напрямі справді варто уважно спостерігати — з якого дива європейські платники податків мають оплачувати наслідки війни Путіна проти України, якщо російські державні кошти не діють у західних фінансових інституціях?

Переклад NV

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал