Коли в Україні змінюють назву міста або демонтують пам’ятник радянської епохи, закордонні ЗМІ, як правило, розглядають це як природний символічний крок держави, що веде війну. Однак такий погляд не відображає справжнього масштабу змін, що відбуваються.
Кампанія щодо відмови від радянських та російських імперських назв українських міст є не стільки наслідком нинішньої війни, скільки авангардним рухом ширшого процесу, що охопив весь пострадянський простір — щодо перегляду нав’язаної Москвою картографії. Від Кавказу до Центральної Азії — колишні республіки СРСР поступово позбавляються чужих топонімів і символів, підкреслюючи свою самостійність і національну самобутність.
Як топоніми стали зброєю Кремля і чому їх потрібно позбутися?
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Українська політика декомунізації та дерусифікації розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. Перші кроки в цьому напрямі були зроблені ще на початку 1990-х, коли по всій країні почали перейменовувати вулиці, що мали радянські назви. Паралельно демонтували багато пам’ятників комуністичної епохи.
Проте деякі символи радянського минулого зберігалися ще довго: наприклад, величезні серп і молот над Майданом Незалежності в центрі Києва були частиною міського ландшафту аж до початку нового тисячоліття.
У цій зневазі й полягає суть позиції Москви
Друга масштабна хвиля почалася після Революції гідності 2014 року. Через два роки Дніпропетровськ перейменували на Дніпро, відмовившись від назви, даної на честь більшовицького діяча Григорія Петровського — людини, пов’язаної з радянською системою управління в період штучного голоду (Голодомору) початку 1930-х років, що забрав життя мільйонів українців.
Розташоване неподалік місто Дніпродзержинськ повернуло собі історичну назву Кам’янське, відмовившись від імені Фелікса Дзержинського — засновника радянської таємної поліції. Місто Орджонікідзе також змінило назву на Покров, остаточно позбувшись нагадування про одного з радянських революціонерів.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році українська політика деколонізації вийшла за межі радянської спадщини і все частіше почала зачіпати безпосередньо символи російської імперської ідентичності. У 2024 році Новомосковськ було перейменовано на Самар, що дозволило прибрати з карти України один із найбільш відвертих колоніальних топонімів. Одночасно в Києві приблизно сотня вулиць за один раз позбулася російських і радянських назв.
Паралельно з цим Україна звернулася до міжнародної спільноти із закликом відмовитися від русифікованих географічних назв і використовувати форми, що відповідають написанню в українській мові. Це вже призвело до низки невеликих, але символічно важливих змін у міжнародній практиці. Найвідоміший приклад — широке поширення написання «Kyiv» замість колишнього «Kiev».
Український приклад найбільш помітний, але далеко не унікальний. Російська та радянська влада регулярно перейменовували населені пункти, прагнучи закріпити своє панування та прив’язати території до імперського центру не лише політично, а й географічно.
У Грузії місто Степанцмінда («святого Стефана») у радянську епоху отримало назву Казбегі — таким чином влада намагалася стерти релігійні асоціації. У 2006 році Тбілісі повернув місту історичну назву.
При цьому назва Казбегі несе в собі примітну історичну іронію. Її було дано на честь грузинського письменника XIX століття Олександра Казбегі, автора роману Батькоубивця, головним героєм якого був розбійник на ім'я Коба. Саме цим персонажем настільки захоплювався молодий Йосип Джугашвілі, що взяв собі революційний псевдонім Коба, перш ніж згодом стати Сталіним.
Виходить, що людина, яка згодом налагодила знищення національної самобутності народів СРСР і перетворила це на одну з основ радянської політики, сформував свій перший революційний образ під впливом грузинської літератури, яку створена ним держава потім старанно витісняла з суспільної пам’яті.
У Центральній Азії одним із найбільш показових прикладів деколонізації через перейменування географічних об'єктів є Казахстан. Для країни з дуже протяжним кордоном із Росією, значним російськомовним населенням та національною мовою, серйозно ослабленою в радянський період, повернення власних географічних назв стало невід'ємною частиною відновлення національної ідентичності. Після розпаду СРСР карта Казахстану почала стрімко змінюватися: Усть-Каменогорськ став Оскеменом, а Уральськ — Оралом.
Особливий інтерес представляє історія столиці Казахстану — Астани. Спочатку місто називалося Акмола («біла могила»), проте в радянські роки було перейменовано на Целіноград — «місто цілинних земель». Ця назва відображала радянський погляд на Казахстан як на порожній простір, призначений для заселення вихідцями з Росії. Після здобуття незалежності місту спочатку повернули назву Акмола, а потім перейменували в Астану, що казахською означає просто — «столиця».
Політичне значення радянської топоніміки особливо наочно проявляється на прикладі спірного регіону Нагірний Карабах на Південному Кавказі. Сама назва «Карабах» є тюрксько-перським поєднанням, яке, як свідчать історики, використовувалося ще в XIII столітті. Однак на початку 1920-х років радянська влада додала до неї російськомовну приставку «Нагірний», що означає «гористий». Це сталося в межах адміністративної перебудови Кавказу і стало ще одним прикладом того, як споконвічна місцева назва була доповнена імперським позначенням.
Ворожа реакція Росії на пострадянську тенденцію до деколонізації географічних назв наочно показує, наскільки важливим для Кремля залишається успадкований від імперії простір та його символи. Російська влада засуджує перейменування в незалежній Україні, називаючи їх «насильницькою дерусифікацією», і звинувачує Київ у спробі «зруйнувати історичну єдність» двох народів.
Такий підхід безпосередньо перегукується з програмним есе Володимира Путіна про історичну єдність росіян та українців, опублікованим у липні 2021 року. У ньому російський президент стверджував, що росіяни й українці є «одним народом», а також нарікав на те, що проведене в більшовицьку епоху розмежування між ними призвело до того, що «Росію пограбували». Саме ці ідеї згодом стали однією з ідеологічних основ повномасштабного вторгнення, що розпочалося кількома місяцями пізніше.
Щодо інших держав риторика Москви зазвичай звучить м’якше, проте світогляд, що лежить в її основі, залишається практично тим самим.
Кремль розглядає пострадянський простір як спільну цивілізаційну спадщину і болісно сприймає будь-які кроки, пов’язані з відходом від російської мови, спільної історичної пам’яті або звичних географічних назв.
Під час відвідування меморіалу в Самарканді у 2025 році міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров демонстративно звернув увагу на відсутність російськомовного напису поруч із текстами узбецькою та англійською мовами. В Узбекистані це викликало роздратування: багато хто побачив у його словах спробу колишньої метрополії диктувати мовну політику незалежній державі.
Щодо Казахстану заяви Кремля були ще жорсткішими. У 2014 році Путін стверджував, що до розпаду СРСР «у казахів не було державності». Пізніше він назвав Казахстан «російськомовною країною в повному розумінні цього слова». Відповіддю Астани став власний символічний жест деколонізації — масштабне святкування 550-річчя Казахського ханства.
Недавній коментар колишнього президента Росії Дмитра Медведєва є в цьому відношенні одним із найбільш симптоматичних. Після зустрічі Володимира Зеленського та прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна в Єревані в травні 2026 року, де обидва політики спілкувалися між собою англійською мовою, Медведєв назвав їх «двома безмозкими русофобами». За його словами, вони, вільно володіючи російською, нібито розмовляли англійською лише через власну « неповноцінність».
У цій зневазі й полягає суть позиції Москви: сама відмова автоматично переходити на російську мову сприймається як ворожий жест.
Масове перейменування міст і населених пунктів на території колишнього СРСР відображає не тільки політичне дистанціювання, а й глибший процес — утвердження власної ідентичності країнами, яким її довго нав’язували ззовні. Саме тому велике значення має й те, якими назвами користується міжнародна спільнота.
Кожного разу, коли іноземний чиновник, ЗМІ чи картограф використовують Lvov замість Lviv, Uralsk замість Oral або Nagorno-Karabakh замість Karabakh, — це не просто повторення радянської традиції. Такий вибір позбавляє країни колишнього СРСР тієї суб'єктності, яку вони прагнуть утвердити, і знову поміщає їх в умовний «російський простір», на «задній двір» Московської імперії, побічно підтримуючи уявлення про те, що це не цілком самостійні держави, а лише частини якогось загального русского мира.
Тим часом виправити це нічого не коштує. Використання самоназв цих держав — не політична поступка і не нагорода за «правильну поведінку». Це всього лише визнання їхнього права самостійно називати свої міста, території та формувати власну ідентичність. Альтернатива — продовжувати підтримувати імперську карту світу, від якої регіон сьогодні послідовно відмовляється.
Переклад NV
NV має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок Atlantic Council. Републікація повної версії тексту заборонена.