Є щонайменше три основні види контакту: контакт із собою, контакт із іншими людьми та контакт із буттям.
Усі вони можуть мати різні рівні глибини та різні форми. Але сьогодні я хочу поговорити саме про контакт із собою. Тут важливо сказати, що існує як справжній контакт із собою, так і його імітація, чи взагалі відсутність. Він може бути поверховим, оманливим, витісняючим, несвідомим тощо.
Але давайте за темою. Наприклад, сьогодні дуже популярні ідеї «перемогти страх», «перемогти лінь», «перемогти слабкість», «стати вищим за свої емоції». І проблема в тому, що коли ми починаємо ставитися до себе таким чином, то часто — свідомо чи несвідомо — закладаємо ідею, що ми самі собі вороги. Що з нами щось не так. Що ми погані або неправильні. Тобто тут ідея розкриття власного потенціалу спотворена тиранією.
Думаючи про себе як про ворога або ставлячись до себе як ворога, людина поступово приєднується до насильницького наративу у спілкуванні із собою. І цей наратив не виникає нізвідки. Він може передаватися зверху вниз: через культуру, сім'ю, школу, релігійні інститути, рекламу, маркетинг, пропаганду. Усе це формує ідею, ніби потрібно постійно ламати себе, тиснути на себе, ґвалтувати себе заради результату, досягнень, спасіння. Мовляв: якщо будеш достатньо жорстким чи вимогливим до себе — тоді станеш успішним і щасливим.
Ми не мусимо себе перемагати
І тут важливо не впасти в іншу крайність. Я не говорю про позицію жертви, де людина відмовляється від відповідальності, чи власної субʼєктності й живе з відчуттям, що весь світ проти неї. Ми зараз не про це. Я про існування іншої крайності, коли людина розвиває садистичний спосіб спілкування із собою. Вона починає культивувати жорстокість до себе так, ніби це чеснота.
Хоча насправді нам потрібно не перемагати себе, а навчитися себе розуміти. Нам потрібно не знущатися із себе, а шукати справжню мотивацію.
І тут ми приходимо до дуже старої, але фундаментальної ідеї - тієї, що була написана при вході до Дельфійського храму Аполлона: «Пізнай себе».
У цьому, як на мене, і є суть.
Саме тому я часто кажу своїм клієнтам, що для мене існують три принципи психотерапії: «пізнай себе», «прийми себе», і лише потім — «дій». Тому що коли ми починаємо ставитися до себе як до ворога, ми поступово втрачаємо контакт із собою. А коли цей контакт втрачається, людина починає жити не в просторі правди, а в просторі раціоналізацій, домислів і фантазій про себе.
Наприклад, за нашою лінню можуть стояти виснаження, тривога або страх. За агресією — біль, приниження, образа чи порушення кордонів. За тривогою — потреба у безпеці й відсутність опори.
За апатією або прокрастинацією може стояти втрата сенсу, цілей і внутрішніх орієнтирів. Людина просто перестає розуміти, навіщо рухатися далі.
За емоційним вигоранням дуже часто стоїть феномен «жити не своїм життям»: робота, яку людина ненавидить, стосунки, у яких вона нещаслива, постійне примушування себе робити те, чого вона насправді не хоче.
І тому проблема не в тому, що людина «слабка». Проблема в тому, що вона не чує себе. Тобто вона намагається перемогти себе замість того щоб зрозуміти. Ми не мусимо себе ламати. Ми не мусимо себе перемагати. Ми просто зобов’язані себе зрозуміти.
Бо багато речей у собі спершу потрібно пізнати. Потім — прийняти правду про себе. Наприклад, правду про те, чому я виснажуюся на роботі. Чому я нещасливий у стосунках. Чому боюся приймати певні рішення, чи чому боюсь майбутнього, смерті, або жити тощо.
І лише після цього з’являються дії, які дійсно змінюють життя.
Текст опубліковано з дозволу автора