Імперія має згинути. Енн Епплбаум — про те, хто такі «хороші росіяни» і чи має Росія шанс стати іншою

Московська школа громадянської освіти за чверть століття свого формального існування не мала ні кампусу, ні програми, ні професорів. Натомість школа проводила семінари для політиків та журналістів під керівництвом інших політиків та журналістів з Росії та всього світу. Вона працювала у московській квартирі її засновників Олени Немировської та Юрія Сєнокосова. Вони познайомилися в 1970-х, коли працювали над журналом з радянської філософії, і поділяли ненависть до насильницької, деспотичної політики, яка визначала більшу частину їхнього життя. Батько Немировської був в’язнем ГУЛАГу. Сєнокосов якось сказав мені, що не може їсти російський чорний хліб, бо цей смак нагадує йому про бідність і трагедію його радянського дитинства.

Обоє також вірили, що Росія може змінитись. Може, не сильно, може, не дуже різко, проте зміниться. Немировська одного разу сказала, що її велике прагнення полягало в тому, щоб просто зробити Росію «трохи цивілізованішою» за допомогою ознайомлення людей з новими ідеями. Їхня школа, продовження розмов на кухні, була призначена для досягнення цієї єдиної нереволюційної мети.

Тривалий час вона процвітала. З 1992 по 2021 рік, за підрахунками Немировської, їх семінари з права, виборів та ЗМІ відвідали понад 30 000 осіб — парламентарі, депутати міськради, бізнесмени, журналісти. Виступали британські редактори, польські міністри та американські губернатори; вони отримали фінансову підтримку від такого ж широкого кола європейських, американських та російських фондів та благодійників. Я відвідала десь дюжину семінарів, переважно для того, щоб поговорити про журналістику.

Але школа залишилася російською організацією, побудованою росіянами для росіян. Ці теми були обрані через те, що вони цікавили росіян, а також грузинів, білорусів та українців, які були присутні на деяких семінарах. Я пам’ятаю особливо нудний (для мене) семінар з федералізму в Скандинавії, який учасники визнали цікавим, тому що вони ніколи не замислювалися у своїх високоцентралізованих суспільствах про різні відносини між регіональними та національними урядами, які теоретично могли б існувати.

Тоді цей проект не видавався наївним, ідеалістичним чи радикальним, не кажучи вже про те, що він був далекий від крамольності. Навіть у перше десятиліття президентства Володимира Путіна демократична політика в Росії була обмеженою, але закони ще працювали; опозиційні погляди допускалися доти, доки вони не користувалися надто великою підтримкою населення. Було чимало спроб організувати дискусії, навчальні заняття та лекції про демократію та верховенство закону.

Вперше дехто з росіян стверджує, що має змінитися не тільки режим, а й визначення нації.

Немировська стверджувала, що їй і на думку не спадало, що вона створює дисидентську організацію. Навпаки, її зусилля були спрямовані на те, щоб підтримати саме такі перетворення, про необхідність яких говорили люди, які перебували при владі в Росії у 90-ті роки. Але поступово ці люди були витіснені чи змінили свою думку. Офіцери ФСБ, російської таємної поліції, почали з’являтися на семінарах та ставити запитання. У російській пресі з’явилися негативні статті про школу. Зрештою держава оголосила школу «іноземним агентом» і визначила, що вона має презентувати себе саме в цій якості.

2021 року школу було закрито. Немировська та Сєнокосов продали свою квартиру та переїхали до столиці Латвії Риги, де досі проводять семінари, тільки тепер уже для емігрантів. Багато з їхніх друзів, колег та колишніх студентів також виїхали з країни. Навесні 2022 року, після вторгнення в Україну, цей струмок перетворився на справжню хвилю. Десятки тисяч російських журналістів, активістів, юристів та художників залишили країну, привізши із собою те, що залишилося від незалежних ЗМІ, видавничої справи, культури та мистецтва. Серед них було чимало людей, які могли колись побувати на семінарі, з місцевого самоврядування у Московській школі громадянської освіти.

Цей момент видався багатьом у Росії і за її межами кінцем історії. Але це не так, тому що історії, подібні до цієї, ніколи не закінчуються.

Ідеї переміщуються у часі та просторі, іноді несподівано. Уявлення про те, що країна має бути іншою — інакше керованою, інакше організованою, може виходити з давніх книг, подорожей за кордон або просто з уяви її громадян. На піку Російської імперії, в 19 столітті, під владою деяких з найнезворотливіших автократів свого часу, розквітло безліч реформаторських рухів: соціал-демократи, селянські реформатори, захисники конституцій та парламентів. Навіть деякі люди, народжені в російській імперській еліті, стали мислити інакше, ніж інші представники їхнього соціального класу. Лев Толстой перетворився на всесвітньо відомого прихильника пацифізму. Батько письменника Володимира Набокова у роки, що передували російській революції, виступав із полум’яними громадськими промовами, редагував ліберальну газету і відсидів у в’язниці. Його син потім згадував, як вечорами, коли батько проводив свої політичні збори, «хол був переповнений шинелями та калошами», і гості дискутували допізна.

Держава вже тоді давала відсіч людям, які думали інакше. Михайло Зигар, російський письменник та редактор-засновник незалежного телеканалу «Дождь»,написав книгу «Імперія має померти », в якій, серед іншого, розповідається історія незалежних мислителів, вигнаних із Росії на початку 20-го століття, деякі з яких повернулися, щоб змінити її під час революції. Це був момент, коли «число російських політемігрантів стає настільки великим, що говорять про появу альтернативного російського громадянського суспільства», пише він. «Російська діаспора більше не є гілкою Росії; вже невідомо, де гілка, а де стовбур».

Більшість із них страждали від одного величезного слабкого місця: ні тоді, ні пізніше більшість російських лібералів не розуміла, що імперський проект сам по собі був джерелом російського самодержавства. Російські білі армії почасти програли більшовикам тому, що в 1918—1920 роках вони не об'єднали свої сили з новою незалежною Польщею або потенційною незалежною Україною. Демократичні ідеї не перемогли ні в гілці, ні в стовбурі й у роки, що послідували за російською революцією, частково тому, що державі потрібно було застосувати так багато насильства, аби утримати Україну, Грузію та інші республіки у складі Радянського Союзу.

Проте навіть десятиліття страху і злиднів, що послідували за російською революцією, не позбавили віри у можливість появи іншого типу держави. З радянського мороку виходили нові покоління мислителів. Деякі з них допомогли розпочати сучасний рух за права людини. Інші, як-от засновники та студенти Московської школи громадянської освіти, намагалися створити альтернативну Росію у роки після розпаду Радянського Союзу.

Вони, звісно, програли ще одному диктатору, який використовує імперську війну, щоб знищити своїх ворогів та посіяти страх у Росії. Але навіть зараз, коли більшість росіян зберігають мовчання, навіть коли вони залякані пропагандою чи піддаються націоналістичним гаслам, понад 17 000 росіян усередині країни протестували як проти режиму, так і проти своїх апатичних співвітчизників, виступили проти російського імперіалізму і в результаті були затримані чи ув’язнені. Серед них кілька відомих політиків, які давно могли виїхати, наприклад, Володимир Кара-Мурза та Ілля Яшин. Опозиційний політик Олексій Навальний був ув’язнений у січні 2021 року; його тримали в ізоляції, але на судовому засіданні 21 вересня все ж таки засудив «злочинну» війну і звинуватив Путіна у бажанні «змастити цією кров’ю сотні тисяч людей». 30 вересня він опублікував есе, таємно винесене з камери, в якому уявляв собі постпутінську Росію та закликав до зміни нинішньої президентської системи, яка перетворилася на цілковиту автократію, парламентською республікою. Замість того щоб зображати із себе нового рятівника імперії, він закликає до зовсім іншої Росії. (…)

Безліч груп та людей хочуть зберегти інше уявлення про Росію, створити «альтернативне громадянське суспільство» за межами Росії, що мало чим відрізняється від версії початку ХХ століття, описаної Зигарем, який зараз сам знаходиться на засланні. Гаррі Каспаров — колишній чемпіон світу з шахів, який звернувся до демократичної політики, допомагав організовувати вуличні демонстрації в Москві у 2000-х, а тепер є персоною нон грата в країні, де він колись був героєм, — нещодавно сказав мені, що сподівається побудувати свого роду «віртуальну Південну Корею», опозицію у вигнанні, яка протистоїть Росії, яка дедалі більше нагадує Північну Корею. Один із проектів Каспарова, Форум Вільної Росії, регулярно об'єднує різні, часом ворогуючі гілки російської громади за межами Росії.

Принаймні в одному моменті всі ці вигнанці 21 століття не схожі на своїх попередників з 20 століття: вони залишаються за кордоном або у в’язницях через жахливу імперіалістичну війну. Тому багато хто виступає не лише проти режиму, а й проти імперії. Вперше дехто стверджує, що має змінитися не лише режим, а й визначення нації. Каспаров — один із багатьох, хто стверджує, що лише військова поразка може спонукати до політичних змін. Тепер він вважає, що демократія буде можлива лише «коли буде звільнено Крим і над Севастополем замайорить український стяг » .

Ця ідея про те, що може бути інша Росія, Росія, яка є національною державою, а не імперією, і зараз вона не має великої ваги в Україні. Навпаки, багато українців вважають російську демократичну опозицію такою ж винною, такою ж імперіалістичною та такою ж відповідальною за війну, як і недисиденти.

Звісно, не всі люди, яких у минулому називали «російськими лібералами», були проти імперії чи проти Путіна. Деякі з них — технократи, які виступали за диктатуру у стилі Піночета, чи світські діячі, чий «лібералізм» виявлявся у світлинах європейських туристичних місцин, розміщених у Instagram. Українська журналістка Ольга Токарюк нещодавно посперечалася у Twitter, що «навіть російські „ліберали“ неодноразово висловлювали імперіалістичні ідеї щодо зовнішньої політики та України. Існує терпимість до війни та огида до демократії». Багато хто питає — а де масові протести росіян у Лондоні чи Тбілісі? Чому тисячі вигнанців, а не лише ті, хто пише для веб-сайтів, не чинять так, щоб їхні голоси були почутими?

Аргумент про те, що «добрих росіян не буває», має глибоку емоційну логіку і політичну логіку теж, і не тільки для українців. Адже російські ліберали й раніше зазнавали невдачі. Вони зазнали невдачі в 1900-х, вони зазнали невдачі в 2000-х і зазнають невдачі зараз. Вони не змогли зупинити Путіна, не змогли запобігти розгортанню цієї катастрофи. Декому з них не вдавалося принаймні донедавна зрозуміти, як російський імперіалізм годував і вирощував російське самодержавство — збагнути, чому, як виголошує назва книги Зигаря, імперія має згинути.

Гнів на цей провал можна почути в тоні виступів президента України Володимира Зеленського, що змінився. Напередодні війни Зеленський звернувся до росіян російською мовою, закликавши їх запобігти тому, що ось-ось станеться: «Чи хочуть росіяни війни? — спитав він риторично. — Відповідь залежить лише від вас, громадян Російської Федерації». Та оскільки вони не зупинили катастрофи, Зеленський зовсім нещодавно приєднався до іншої сторони, яка виступає за заборону віз для росіян до Європи на підставі того, що росіяни мусять «жити у своєму власному світі, доки вони не змінять свою філософію».

Після того як у вересні Путін оголосив про свою мобілізаційну кампанію, Зеленський висловився ще відвертіше. Росіяни не повинні залишати свою країну, щоб уникнути призову, а мають «боротися на ваших вулицях за свою свободу», сказав він їм. Український філософ Володимир Єрмоленко також стверджував, що росіяни, які нещодавно залишили Росію, тікають не від війни, а лише від заклику: «Якби тільки ці сотні тисяч людей, які рятуються від мобілізації, виступили проти війни всередині Росії, війна була б закінчена. Боягузи».

Насправді немає жодного способу протистояти цій логіці. Авжеж, росіяни мали боротися і боротися зараз. Але важливо пам’ятати, знову ж таки, деякі з них боролися, а деякі боротимуться завжди. Можливо, цій групі потрібна нова назва — вони не «російські ліберали», а «антиімперські росіяни», або «росіяни, які виступають за демократію», або «росіяни, які виступають за свободу». Хтось дійшов такого висновку шляхом ретельного аналізу, дехто інстинктивно. У нещодавніх розмовах росіяни згадували мені тітку, яка була радянським дисидентом, або близького друга в Україні, щоб пояснити, чому вони сподіваються, що їхня країна зазнає вирішальної військової поразки.

Культурний тягар минулого тяжкий, а звички самодержавства — особливо звичка жити в страху — зберігаються. Тяжіння влади також потужне. Люди, які її мають, не захочуть її втратити, і наступний уряд Росії цілком може виявитися ще репресивнішим, ніж те, що зараз спостерігаємо у Росії. Але трапляються нещасні випадки; відбуваються несподівані події. Країни розвиваються, іноді створюючи найкращі уряди, а іноді й найгірші. Падіння імперій: впала Російська імперія, впала радянська імперія, і рано чи пізно впаде і нова російська імперія Путіна.

Зі своєї тюремної камери Кара-Мурза написав, що понад 17 000 затриманих антивоєнних демонстрантів набагато перевищують за кількістю сім осіб, заарештованих на Червоній площі в Москві, коли Радянський Союз вторгся до Чехословаччини в 1968 році, щоб зашкодити цій країні змінитися. Немировська, перебуваючи у вигнанні в Ризі, нещодавно сказала мені, що її зусилля не минули даремно. Вона досі вважає, що три пострадянські десятиліття залишили свій слід: хоч би що трапилося далі, «ми більше ніколи не житимемо так, як жили тоді». Леонід Волков, лідер організації Навального у вигнанні, сказав мені минулого року, що вважає найважливішим те, що він та його колеги можуть зробити, — це просто бути готовими до змін, коли б вони не сталися.

Я вже згадувала, що немає жодних гарантій, що американська демократія зможе вижити, і те, що відбудеться з Америкою завтра, залежить від дій американців сьогодні. Але те саме правильним буде і щодо Росії. Майбутнє країни визначатиметься не містичними законами історії, а тим, як її лідери та громадяни сприймають та інтерпретують трагедію цієї шокуючої, жорстокої, непотрібної війни. Найкращий спосіб, яким сторонні можуть допомогти Росії змінитися, — це гарантувати, що Україна поверне собі території, що їй належать, і знищить імперію. Ми також можемо продовжувати підтримувати тих росіян, хоч би як мало їх було, які розуміють, чому поразка — єдиний шлях до сучасності, чому військова невдача необхідна для створення більш процвітаючого відкритого суспільства, і чому, знову ж таки, імперія має згинути.

Нам не потрібно шукати ідеалізованих «хороших росіян» — рятівник не з’явиться, щоб «виправити» країну, ні зараз, ні будь-коли. Але росіяни, які вірять, що майбутнє може бути іншим, продовжать спроби змінити свою країну, і колись у них це вдасться. А поки що ніхто і ніколи не мусить поступатися Путіну правом визначати, що означає бути росіянином. Він не має влади на це.

Переклад НВ

Повну версію тексту читайте на The Atlantic

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ