Парадокс Алле. Як французький фізик знайшов спосіб боротися із глобальними кризами й отримав Нобелівську премію з економіки

Фізика і трохи логіки

Алле народився 31 травня 1911 року в Парижі у простій родині: його батьки тримали невелику сирну крамницю, а дід по материнській лінії був столяром. Батько загинув у німецькому полоні під час Першої світової війни й чотирирічний хлопчик його майже не пам’ятав, але ця втрата справила значний вплив на все його життя.

Спочатку Алле навчався у ліцеї Лаканаль, далі на відмінно закінчив два найпрестижніші навчальні заклади Франції — Політехнічну школу в та Вищу національну гірничу школу Парижа, — ставши першим у рейтингу випускників.

Його пристрастю завжди була фізика. Молодий учений публікував праці, присвячені коливанням маятника та законам гравітації на основі емпіричних даних. Здавалося б, до чого тут економіка? Однак 1933 року, у самий розпал Великої депресії в США, Алле відвідав цю країну й замислився: а чи можливе таке у Франції найближчим часом? Справді, через три роки його країну накрила криза із падінням економіки й масовими протестами.

Алле замислився: а чи є тут зв’язок із тим, що відбувається за океаном? Опираючись на фізичні закони й логіку, він пробував вивести закономірність між суспільними процесами різних країн, які потрапляють у кризу, й знайти шляхи її подолання.

Методологічний принцип Алле, у його поясненні, звучав так: «Мій підхід ніколи не полягав у тому, щоб іти від теорій до фактів. А навпаки, я намагався виявити у фактах ту пояснювальну нитку, без якої вони видаються незрозумілими».

Як фізик, він стверджував, що в будь-якій науковій дисципліні домінує золоте правило: теорія має реальну цінність лише тоді, коли не є відірваною від реальності. Якщо ж вона опирається на хибні дані, то є абсолютно беззмістовною, навіть якщо звучить красиво. Усі науковці розуміють це дуже добре, але чомусь ті, хто керує економікою, часто цим золотим правилом нехтують — і в результаті доводять свої країни до кризи, якої можна було б уникнути.

За що йому дали Нобелівку

Ще 1943 року, у Другу світову, 32-річний Алле написав свою фундаментальну працю У пошуках економічної дисципліни, яку пізніше перейменував на Трактат з чистої економіки. Саме ця книга стала основою для Нобелівської премії, яку Алле отримав лише через 45 років, коли йому виповнилось 77.

«За новаторський внесок у теорію ринків та ефективне використання ресурсів», — так звучало офіційне обґрунтування внеску Алле. Королівська Шведська академія наук у пресрелізі з нагоди вручення вченому премії особливо підкреслювала, що він математично суворо дослідив й видав теоретичне обґрунтування для планування в державному секторі. Він запропонував новий погляд на пряме регулювання економіки, цінові механізми, пояснив теорію ринків у нових умовах та ефективне використання ресурсів.

Його теорія загальної рівноваги зводилась всього лише до двох простих правил:

1) Будь-який стан конкурентної рівноваги є парето-ефективним: тобто неможливо покращити становище одного індивіда, не погіршивши становище іншого.

2) Будь-який парето-ефективний розподіл може бути досягнутий як конкурентна рівновага за умови відповідного початкового перерозподілу багатства.

«Кожна рівноважна ситуація в ринковій економіці є ситуацією максимальної ефективності, і навпаки, кожна ситуація максимальної ефективності є рівноважною ситуацією в ринковій економіці», — стверджував Алле.

Просто кажучи, учений намагався знайти оптимальні умови, за яких економіка могла б з максимальною ефективністю задовольняти потреби людей, якщо ресурси в країні є обмеженими.

Також Нобелівський комітет взяв до уваги іншу ранню праці вченого Економіка та інтерес, яка вийшла у Парижі 1947 року, та деякі статті 1953 року.

«Якби ранні праці Алле були англійською, ціле покоління економічної теорії пішло б іншим шляхом», — стверджує американський економіст Пол Самуельсон.

Але біда у тому, що книги вченого або припадали пилом в наукових бібліотеках, або ж його ідеї використовували інші економісти з США чи Великої Британії — часто й без посилання на нього. Праці Алле не перекладались англійською аж до 1969 року, а тому тривалий час він просто не мав шансу вийти на широку наукову арену.

Незручний пророк

До кінця життя Алле був «незручним пророком» — тим, чиї попередження та нетрадиційні ідеї часто відкидалися або ігнорувалися, але згодом під час економічних криз про них згадували.

Для прикладу, він запропонував ідею, яку тепер називають моделлю поколінь, що перетинаються. Уявіть, що в економіці одночасно існують різні покоління: діти, дорослі, пенсіонери. Ця модель допомагає зрозуміти, як рішення одного покоління впливають на інші. Наприклад, як заощадження сьогодні впливають на пенсії завтра.

Алле також вивів золоте правило оптимального зростання. Це правило говорить: щоб люди жили якомога краще і споживали якомога більше, потрібно, щоб відсоток, який вони отримують на свої заощадження, був таким же, як і швидкість, з якою зростає економіка країни.

У 1953 році він описав спостереження, яке пізніше назвали Парадоксом Алле. Воно перевернуло уявлення про те, як насправді люди приймають рішення. Суть експерименту полягала в тому, що їм пропонували різні варіанти вибору для збагачення. До Алле вважалося, що люди завжди вибирають варіант, який дасть їм найбільшу очікувану вигоду — але виявилось, що це не так. Найчастіше люди поводилися не зовсім «логічно» з точки зору математики, а вчений зробив далекоглядний висновок: «Чим менший ризик, тим більше спекулянти тікають. Людська психологія залишається фундаментально однаковою в усі часи та в усіх місцях».

Алле не був прихильником якихось одних, чітких політичних чи економічних поглядів. Він вважав себе ні «чистим» прихильником вільного ринку, ні «чистим» соціалістом. Учений наголошував, що здоровому суспільству потрібні практичні рішення, які б дозволили економіці працювати ефективно, але водночас були справедливими для людей. Алле шукав золоту середину, що часто ставило його в опозицію до загальноприйнятих тоді думок.

«Справжньому лібералу, як і справжньому соціалісту, не так важливо, хто володіє заводами чи компаніями, приватні вони чи державні, — писав він. — Головне, щоб ці заводи й компанії працювали ефективно і були справедливими для всіх».

Алле також запропонував свою ідею конкурентного планування. Це була спроба об'єднати найкраще від вільного ринку, де є конкуренція і ефективність, та соціалізму, де держава може щось планувати для спільного блага. За словами Алле, держава не повинна сидіти склавши руки в умовах ринкової економіки. Вона може забезпечувати чесну конкуренцію на ринку, боротися з монополіями, визначати загальну економічну політику — особливо грошову, щоб економіка була стабільною і люди мали роботу.

Водночас вчений був рішучим противником глобалізації, особливо коли вона стосувалася країн з дуже різним рівнем життя. У своїй книзі Глобалізація: руйнування робочих місць та зростання він стверджував, що глобалізація веде до нестабільності, безробіття та несправедливості. Він виступав за розумний захист власної економіки, щоб захистити робочі місця та стандарти життя. Він вважав, що фінансова криза — це наслідок того, що зняли усі правила з конкуренції на світовому ринку праці.

«Ми повинні сприймати світ таким, яким він є, а не таким, яким ми хотіли б його бачити», — стверджував Алле.

Крім Нобелівської премії, він був нагороджений ще 14 науковими та урядовими відзнаками. У Франції він став кавалером Ордену національної економіки, здобув ступінь офіцера орденів Академічна пальмова гілка і Почесного Легіону. Коли 1978 року йому вручали Золоту медаль Французького національного центру наукових досліджень за сукупність своїх наукових досягнень, він назвав цю нагороду «найбільш почесною у французькій науці».

Цікаво, що на той момент він був єдиним представником економічної науки, відзначений цією медаллю — хоча і фізиком за освітою.