Багато читала у стрічці про порушення владою суспільного договору. Постмайданного — про непорушність європейського вектору для України та протидію корупції. І воєнного — про безстроковий мандат цій владі керувати державою в інтересах захисту від агресора, дотримуючись попередніх умов.
Суспільний договір не підписується у трьох примірниках на гербовому папері з мокрою печаткою. Його порушення не приведе нас до суду — ані Верховного, ані Конституційного, ані Європейського з прав людини.
Натомість, суспільний договір укладається на основі взаємної довіри. За порушення суспільного договору настає відповідальність політична та репутаційна. Вона не менш реальна, ніж цивільно-правова чи кримінальна. І вона має матеріальний вимір — спитайте хоча б Януковича і його поплічників, які повтікали чи втратили посади. Суд громадської думки працює і карає — часом дуже жорстко.
Коли руйнується довіра, руйнується і суспільний договір. Він стає недійсним. А довіра — це цемент, що тримає докупи суспільство і всю конструкцію держави. Без довіри тримати все можна лише силою.
За останній тиждень — з кульмінацією 22 липня у залі Верховної Ради — чинний суспільний договір було зруйновано.
Це рішення ставить під загрозу переговори про вступ до ЄС
Навіть не так. Конкретні люди з конкретними прізвищами зруйнували суспільний договір. Поставили свої інтереси вище за спільні. Нещадно пошматували тонку матерію довіри.
Довіра працює за принципом кредитної історії. Наприклад, виборці мають певні очікування від політиків, яких обирають. Політики великою мірою самі формують ці очікування, коли дають обіцянки і малюють свою картину прекрасного майбутнього. І отримують від громадян кредит довіри — у вигляді голосів на виборах, податків у бюджет, мирного співіснування.
І доки політики відповідають очікуванням — кредитний рейтинг зростає. Довіра до них зростає, контроль за ними зменшується, їхній мандат — посилюється.
Але щойно дії політиків перестають відповідати очікуванням, це — як припинити виплачувати по кредиту чи за надані послуги. Кредитний рейтинг летить униз, і більше ніякого кредиту довіри ніхто їм не дасть.
Очікування суспільства на найбільш базовому рівні — це і був той суспільний договір. Воюємо проти Росії, не нахабніємо, особливо не крадемо, дотримуємось якоїсь хоч мінімальної підзвітності, йдемо в Європу.
Що ж відбулося 22 липня? Влада взяла під контроль ті нечисленні механізми, які, власне, мали б контролювати владу. Скасувала цілий масив стримувань і противаг. Чим, фактично, заявила: хочемо мати можливість красти більше, і щоб нам за це нічого не було.
Більше того, це рішення ставить під загрозу переговори про вступ до ЄС, за який ми всі так боролися і на Майдані, і після нього. Бо абсолютно очевидно, що Європа не зацікавлена у члені унії, та й навіть у партнері, який зловживає довірою.
В односторонньому порядку суспільний договір було переглянуто. Але іншу сторону не спитали. А коли вона почала голосно протестувати, її проігнорували.
І що ще гірше — прикрили ці порушення фіговим листочком — позірною боротьбою із впливом Росії. За всіма законами наративу, підставили нам того ворога, проти якого ми всі справді об'єднані. Але є одна проблемка. Цей наратив ніяк не налазить на реальність. Наш кредит довіри не безмежний. І цю історію про протидію російським шпигунам серед антикорупціонерів на факти не натягнути ніяк. Все затріщало по швах.
Ну що ж, нам не вперше жити з владою, яка нас підвела і втратила кредит довіри. Ми вже навчилися, натренувалися — і 22 липня це було чудово видно.
Бо протест 22 липня не має партійних ознак. Це не підступи Порошенка і його соратників. Це, як влучно спостерегла Тетяна Трощинська, проявилася різниця між тими, хто був на Майдані, хто кров’ю, чорним потом і слізьми писав той суспільний договір — і тими, хто там не був.
Так, наш ворог — на схід та північ від наших кордонів. Так, наш безумовний пріоритет — подолати цього ворога. Але це не означає, що для нас вже неважливо зміцнити нашу державу зсередини та зафіксувати здобутки, увійшовши до ЄС.
Тепер ми будемо значно пильніше стежити за тим, що роблять політичні керівники. Ми вже не дамо безкарно зловживати затягненим електоральним циклом. Ми прискіпливо і з підозрою будемо ставитися до всього, що робить влада, будемо вимагати тотальної прозорості, знову задіємо правові механізми та механізми суспільного контролю, такі як громадянське суспільство та незалежні медіа. Ми дозволимо собі окремий від влади голос у зовнішніх відносинах. Бо Україна — це ми, а не влада, яка втратила нашу довіру.
Це буде дуже важко. Мусимо бути мудрими, мусимо не нашкодити. Але мусимо знову взяти на себе більше. Бо Україна в нас одна. Кому попало ми її не довіримо. Занадто високі ставки. Падіння з цієї висоти ми можемо й не пережити. Тому тримаймося, друзі. Тримаймося, і нехай нам вистачить сил.
Текст опубліковано з дозволу автора