11 вересня 2001 року був вівторок із кришталево чистим блакитним небом. Я була вдома в Кембриджі, штат Массачусетс, коли зателефонував чоловік і сказав, що літак врізався в одну з веж-близнюків. Ми припустили, що це випадково розбився невеликий літак, але невдовзі зрозуміли, що відбувається щось набагато серйозніше.
Ми увімкнули CNN, а новина швидко поширилася серед сусідів і людей, які поспішали у справах у годину пік. Зателефонувала моя мама, і ми залишалися на зв’язку (тоді ще через стаціонарний телефон), затамувавши подих від жаху і спостерігаючи, як руйнується спочатку одна вежа, а потім і друга. Один із моїх братів працював у Нью-Йорку; ми по черзі телефонували йому, щоб переконатися, що з ним усе гаразд. Коли надійшла звістка про напад на Пентагон, я зрозуміла, що ми стали свідками цілеспрямованої кампанії проти різних осередків американського життя. Я поспішила забрати наших синів — чотирьох і двох років — із дитячого садка на іншому березі річки.
Ми бачили задимлені руїни веж, освітлені прожекторами
Того вікенду ми мали подолати 12-годинний шлях до Вірджинії, щоб відсвяткувати 75-річчя мого батька. Усі авіарейси було затримано, але ми відчували непереборну потребу бути разом. Їдучи в темряві автомагістраллю Нью-Джерсі, ми бачили руїни веж, що все ще диміли й були підсвічені прожекторами, — моторошне видовище, яке, за словами наших синів, вони пам’ятають і досі. Минуло чверть століття, а ми й далі повертаємося до подробиць того дня; багато з них назавжди закарбувалися в нашій пам’яті під упливом шоку й недовіри. Цей теракт породив безліч запитань: хто міг це вчинити і, насамперед, чому?
Відповіді на ці запитання, а також наша реакція на них, змінили обличчя країни та її місце у світі. Я дорослішала в 1970-х роках, коли жахи фізичних катувань часто потрапляли в новини. Зображення побиттів, опіків від сигарет, електродів, прикріплених до статевих органів, каліцтв, зґвалтувань, голодування й інших звірств регулярно з’являлися в документальних матеріалах про Голокост, сталінські ГУЛАГи, «брудні війни» в Аргентині та Чилі, а також про «поля смерті» в Камбоджі — поряд із болісними свідченнями про американські воєнні злочини у В'єтнамі.
У 1976 році, коли США відзначали своє двохсотріччя, президентом обрали Джиммі Картера, який пообіцяв розпочати все з чистого аркуша після війни та Вотергейтського скандалу. Він наполягав на тому, що права людини стануть невід'ємною складовою зовнішньої політики США. Деякі американці, можливо, і далі вдавалися до катувань, але робили це лише незаконно. Відданість верховенству права й елементарній порядності — незалежно від дій «іншої сторони» — визначала нас як американців іще відтоді, як Джордж Вашингтон наполіг на гуманному поводженні з британськими військовополоненими.
Однак до 2003−2004 років ми вже вторглися в Ірак й Афганістан і тримали підозрюваних у тероризмі без суду в Гуантанамо й «таємних в’язницях» в інших країнах, порушуючи Женевські конвенції. Я опинилася втягнутою в дискусії про те, чи стали катування раптом необхідністю. Спершу я не могла в це повірити, повторюючи вже заїжджену фразу: «Ми не такі». Я опиралася нескінченним гіпотетичним сценаріям про те, як слід діяти, якщо затриманий терорист знає місцезнаходження бомби, що за годину знищить Нью-Йорк. Те, що я вважала фундаментальним моральним принципом нашої національної ідентичності, часто висміювали як наївність. Усталене право виявилося чимось невизначенішим: правилами, які можна переосмислити, коли підриваються норми, що лежать в їхній основі.
Через чверть століття чимало з того, що колись здавалося немислимим — таврування преси як «ворога народу», використання державних органів як зброї проти політичних опонентів, відверте зловживання державною посадою в особистих цілях, погрози фізичною розправою на адресу політичних опонентів, грубе нехтування системою стримувань і противаг — стало новою нормою. Хоча значною мірою це йде від нинішнього президента, трапляються й випадки, коли провина лежить на обох сторонах. Це був поступовий занепад, під час якого кожна з великих партій виправдовувала порушення закону й норм, посилаючись на дії іншої сторони.
Терористичні атаки 11 вересня також упорснули в нашу політику надзвичайно концентровану дозу ксенофобії. Звісно, в історії США регулярно спостерігали хвилі антиіммігрантських настроїв, часто супроводжувані насильством. Однак для багатьох американців у цьому столітті відповіддю на запитання, поставлене Фарідом Закарією у його відомому есе «Чому вони нас ненавидять» (опублікованому в жовтні 2001 року), стало усвідомлення того, що всі ці «вони», здавалося, були мусульманами. І надто часто цей ярлик ставав синонімом до будь-якої людини зі смаглявою шкірою, яка носила головний убір. Спроба президента Дональда Трампа під час його першого терміну заборонити в'їзд до Сполучених Штатів усім мусульманам переросла в масштабнішу кампанію, спрямовану на те, щоб зображувати загрозою будь-кого, хто не схожий на білого американця 1950-х років.
Демагоги вже давно спекулюють на розпалюванні ворожнечі до міфічних «них». Нині ж страх перед «іншими» став визначальною рисою нашої внутрішньої політики, причому кожна зі сторін стверджує, що перемога ворога — чи то етнонаціоналістів, чи то соціалістів — зруйнує нашу демократію.
Наслідки подій 11 вересня посилили в багатьох американців відчуття, що решта світу просто невдячна за ті жертви, які ми приносили протягом десятиліть заради миру й процвітання в усьому світі. Як і більшість країн, США схильні помічати те, що інші роблять нам, водночас не беручи до уваги те, що ми зробили їм.
Сьогодні це почуття образи втілюється в програмі Трампа «Америка — передусім». Разюча безпринципність і легковажність, із якими нинішня адміністрація здійснює свою політику, змусили інші країни — зокрема й давніх союзників США — шукати нові шляхи. Водночас усередині країни існує значна підтримка ідеї про те, що США мають відігравати іншу роль у світі, відмовившись від статусу незамінної держави й зосередившись насамперед на внутрішніх потребах. Це означає зміну парадигми. Зовнішньополітичний консенсус, що супроводжував нас протягом другої половини XX століття та перших десятиліть XXI століття, відійшов у минуле назавжди.
Коли тієї п’ятниці, 14 вересня, ми з родиною виїжджали з Кембриджа, то влилися в потік машин на автомагістралі I-95, що пролягає від штату Мен до Флориди. Опівдні, десь у Коннектикуті, ми, як і інші водії, зупинилися на узбіччі, щоб долучитися до трихвилинного мовчання у межах Національного дня молитви і пам’яті. На прилеглих залізничних станціях, лише за годину їзди від Нью-Йорка, досі стояли автомобілі пасажирів, які вже ніколи не повернуться. Ми сумували — як американці і як люди.
Тепер той день здається дуже далеким.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена.
Авторське право: Project Syndicate 2026