Обстріли по дорозі в школу і міни в городі. Як живуть в "сірій зоні" діти та дорослі

Кореспондент австрійського національного телебачення і радіо Крістіан Вершютц переказує свою розмову з підлітком з селища Піски – колись живого населеного пункту під Донецьком, де проживали 2 тис. осіб. Тепер тут в результаті бойових дій в зоні проведення АТО – руїни. У них туляться 13 місцевих жителів.

"Як справи?" – питаю хлопчика, який вже півтора року не ходить в школу і живе під регулярними обстрілами. Він відповідає: "Нормально". І тут Вершютц буквально переходить на крик: "Ні! Це – ненормально!"

Цією історією австрійський журналіст привертає увагу НВ до нового тренду – звикання до гіршого. Причому живуть як в зоні конфлікту, так і в зоні комфорту, за сотні кілометрів від місць бойових дій. "Нормально – це небезпечне російське слово", – резюмує Вершютц.

У селищі Чермалик Агентство ООН у справах біженців допомогло відновити подачу води – купило і передало сюди водяні насоси.. "Свердловину зробили, – уточнює Валентин Михайленко, фахівець з питань житла Маріупольського офісу Агентства ООН у справах біженців, – Так вони взагалі без води сиділи".

У Гранітному на всіх об'єктах висять таблички, де вказано, хто надав матеріальну допомогу постраждалим. У виховних цілях, і це корисно. Тепер місцеві дізнаються, що братнім народом необов'язково повинен бути тільки сусід.

Крім пожежного латання дірок в буквальному і переносному сенсі, міжнародні організації будують відділення пошти, фельдшерські центри, ремонтують водогін. "У нас не працювала система опалення. Розбитий дах. Не було скла у 68 вікнах. Рами розбиті, – розповідає директор школи в Гранітному Олександра Косе. – Нас виручала плівка, отримана від ООН. Нею ми закривали вікна. Тепер все нормально".

Втім, як уже роз'яснив Вершютц, нормально – занадто багатогранне російське слово, про що свідчить ось цей короткий діалог на трьох:

– Коли у вас востаннє були сильні обстріли? – запитує Вершютц у директора школи.

– Цього року сильних обстрілів не було, – відповідає Косе. – Згорів тільки один будинок поруч зі школою. Але це несильний обстріл.

– Ви це називаєте несильним обстрілом? – уточнює журналіст НВ.

– Коли їдеш в школу, вулиця стоїть, а коли повертаєшся з роботи - вулиці вже немає. Немає будинків. Ось це сильний обстріл. А якщо тільки тремтить земля, падає пляшка зі столу, це нічого. Це нормально. Якщо чуємо автоматні черги, то на це взагалі ніхто не звертає увагу. Неспокійно було цієї неділі. Сильні відзвуки чулися цілий день.

Діти між двома світами

Справедливості заради зі школи в Гранітному і варто було б почати розповідь про життя прифронтового селища. Тут зійшлися всі доблесті і провали, нещастя і удачі живуть по обидва боки раптово розділеного світу.

Даша, учениця 10-го класу, і ще вісім школярів плюс один учитель живуть по той бік лінії розмежування. Вони щодня курсують між двома світами. "Є діти, які регулярно приходять сюди, а є ті, хто по інтернету отримує завдання і так вчиться", – уточнює Даша.

І хоча від будинку до школи всього 3-4 км, вставати доводиться о пів на шосту ранку, щоб встигнути пройти КПП. Від дітей потрібні недитячі зусилля, щоб жити за законами напіввійськового часу.

Косе зазначає, що школярі – а їх у неї 157 осіб – досить швидко подорослішали. "Був у нас одиночний обстріл, – наводить вона приклад. – На годиннику пів на восьму ранку. Старшокласники швидко зайшли в ті приміщення, які були поруч. Вони не повернулися додому. Розумієте? Вони вміють приймати рішення".

Учні школи у Гранітному Іван і Даша / Фото: НВ

У школі на стінах розвішані агітаційні листки з попередженням бути гранично обережним, нікуди не звертати з центральних магістралей. Навколо міни. 14-річного Ваню тепер переконувати в цьому не треба. Його будинок знаходиться прямо на смузі розмежування.

Два роки тому тут розміщувалися українські силовики. Як і належить з точки зору військової доцільності, щоб ворог не пройшов, вони нафарширували буферну зону розтяжками. А коли солдати пішли, 12-річний Ваня одразу ж побіг додому. У себе в городі він нарвався на мінну розтяжку.

"Три осколка в нозі, два в вусі", – рапортує хлопчисько. Але головне – він живий і практично здоровий. Це означає, що Ваня народився в сорочці.

На жаль, на всіх таких "сорочок" не вистачає. За час конфлікту більше тисячі українців були поранені, частина з них загинула в результаті вибуху мін.

"Україна займає третє місце в світі за забрудненням територій мінами і перше місце – за кількістю людей, які загинули через вибухи мін", – зазначає Ніл Уокер, гуманітарний координатор ООН в Україні. Скільки таких мін і снарядів причаїлися на Донбасі, він не знає. Мінних карт немає навіть у тих, хто закладав міни.

Без держави і контрпропаганди

44-річний Сергій Санжаровський перерахував НВ, чого ще немає в сірій зоні конфлікту, без чого життя тут вкрай ускладнене.

Роботи немає. Мобільного зв'язку та інтернету практично немає. Стаціонарного немає зовсім. Газопроводу ще немає. Вугілля вже немає. Залишається хіба що розтоплювати піч друкованою пресою. Але її теж немає.

"Потрібна якась реінтеграція життя селища в державу. А так – відрізали, перекрили, забули. Де держава?" – запитує Санжаровский.

У 56 км від Гранітного, в Новотроїцькому, на переході в бік контрольованої силами ДНР території і назад стоять довгі автомобільні черги. Від'їжджаючих проводжає жовто-синій плакат з яскравим рядком з твору поета Володимира Сосюри. Через розташований тут навіс видно тільки частину цитати: "Любіть Україну, як сонце, як вітер, як трави".

Любити сонце, вітер і трави – з цим у від'їжджаючих немає проблем. Куди більшої напруги потрібно для "любіть Україну". Чому? Відповідь на це питання спробував дати все той же австрійський журналіст. "Я тобі скажу моє враження, – говорить він НВ. – Чи впливає реальність. У Києві повідомляють: "Вони обстріляли нашу територію 50 разів". Друга сторона: "Вони обстріляли нашу територію 35 разів". Їм вже все одно, хто почав. Є тільки одне: вони стріляють в нас".

Вершютц продовжує, доповнюючи самого себе: Росія використовує ситуацію розколу. Перекрили можливу міжнародну допомогу, вона на тому боці обмежена. І по всіх каналах віщають, як Росія допомагає республікам.

Плакат, який закликає любити Україну в Новотроїцькому / Фото: НВ

"Гуманітарна допомога – частина пропаганди війни", – робить австрієць несподіваний висновок. Після чого переходить до іншої сторони конфлікту – Україна, яка, як йому здається, не використовує контрпропаганду, пропаганду світу.

Чому в Новотроїцькому немає банкомату? Чому немає пошти? Чому для того, щоб отримати пенсію, потрібно їхати до Волновахи чи в Маріуполь? Вершютц закидає НВ питаннями. "Україна не використовує рух 100 тис. осіб в місяць, щоб позитивно впливати на враження цих людей", – підказує він.

Однак Україна мало використовує навіть більш очевидний інструментарій на території, де контролює ситуацію.

Наприклад, в Гранітному, та й в сусідніх селищах теж, немає банків, банкоматів і пошти. За пенсією або зарплатою доводиться їздити до Волновахи (40 км). Автобус туди ходить тільки понеділок-середа-п'ятниця і лише раз на день. О 5:30 виїзд, о 15:00 повернення. Встигнути в один кінець – справа нехитра. А ось впоратися і встигнути на рейс назад – вимагає граничного напруження. Не всі його витримують.

Щоб доїхати до Маріуполя (60 км), потрібно зробити пересадку в Волновасі. Для термінового виїзду, наприклад в лікарню, можна найняти машину. До Волновахи – 600 грн, до Маріуполя – 800 грн. Бажаючим повернутися ці цифри потрібно помножити на два.

Дев'ятикласниця Даша поділилася сімейною таємницею: після смерті мами її старша сестра оформляла документи на опікунство. Довелося часто їздити до Волновахи. "Ми, напевно, тисяч 40 гривень витратили на все це", – каже Даша. Витрати настільки великі, що здаються завищеними. А за тутешньої бідності в очах місцевих жителів будь-яка тисяча виглядає мільйоном.

Читайте повний текст матеріалу в свіжому номері журналу Новое Время – №48 від 29 грудня 2017 року