Чому соцмережі не є соціологічними даними. Це ж ніби знають усі, проте уся моя бульбашка, здається, захлинається від бруду і токсичності, особливо в останні тижні. Тому трошки науки та спокійного підходу до теми.
Міжнародні дослідження показують, що люди пишуть в Інтернеті речі, які не сказали б віч-на-віч. Ми в Україні не такі й унікальні (інша річ, що наші обставини граничного болю змушують сприймати багато речей гостріше, плюс ворожа когнітивна війна з усіма її наслідками).
Джон Сулер — можна сказати, класик кіберпсихології — у дослідженні ще 2004 року першим порушив цю тему. Він пояснює, що відсутність фізичного контакту між нападником і жертвою (саме в цих термінах) полегшує вислови, які не завжди можливі особисто.
Ті, хто цікавиться темою, ймовірно, знають концепцію Сулера, за допомогою якої ми можемо простежити, як соцмережі змінюють людський досвід: фізичний, реальний, часовий, текстовий, сенсорний, інтерактивний, соціальний та — найфундаментальніше — у вимірі ідентичності. Бо, наприклад, окрім порушення усталених норм комунікації, соцмережі змушують нас ставити під сумнів навіть те, ким ми є і наскільки правильними є наші оцінки та судження про те чи інше рішення/явище/людину.
І чи реальною є наша реальність.
Які механізми на це впливають? За Сулером їх шість:
— анонімність: переконання, що наші дії в соцмережах не пов’язані з нашою реальною ідентичністю, і це створює психологічну дистанцію від наслідків. Якщо ви і в соцмережах вважаєте себе такою самою людиною, як у житті, з вами досі все ок;
— невидимість: те, що нас інші фізично не бачать, усуває соціальні сигнали, які зазвичай регулюють поведінку (зоровий контакт, жести, вокалізації тощо);
— асинхронність: часовий лаг в онлайн-спілкуванні порушує нормальний ритм розмови й емоційну регуляцію;
— соліпсистська інтроєкція: постійне перебування з віртуальними людьми в одному просторі створює враження «голосів у нашій голові», і це виглядає або фальшивою близькістю, або ж змушує підлаштуватися під вир цих голосів;
— дисоціативна уява: онлайн-простір сприймається як гра, як альтернативна реальність з іншими правилами, тому ми в очі не скажемо й половини того, що говоримо тут;
— мінімізація влади: традиційні ієрархії та маркери статусу стають менш помітними та впливовими, тому, наприклад, кожен невідомо хто напише вам тут, що ви «журнашлюха» і «продались за гроші».
Ще одне важливе поняття, яке пропонує Джон Сулер — це так званий «ефект онлайн-розгальмування» («online disinhibition effect») — щось на кшталт втрати психологічних бар'єрів та стриманості під час спілкування в соцмережах (порівняно з реальним життям).
Соцмережі змінюють людський досвід
Це гранична токсичність, булінг, жорстокі чи образливі коментарі, погрози, оббріхування — все, що ми називаємо руйнуванням цивілізованого дискурсу.
Є низка досліджень, які показали відмінності активності зон мозку під час онлайн-спілкування і живого спілкування. Головне: коли ми взаємодіємо через екран, зони, пов’язані, з емпатією та соціальним пізнанням, демонструють нижчу активність.
Мозок ніби не повністю розпізнає цифрову взаємодію як справжній соціальний контакт, який вимагає таких самих емоційних ресурсів.
Це явище називають «розрив емпатії» («empathy gap»).
Фактично, воно означає збій у звичних еволюційних механізмах, які допомагали нам — як людям — гуртуватися, солідаризуватися і виживати.
Ще одна важлива модель для розуміння поведінки в соцмережах — поведінкова модель Фогга (Fogg Behavior Model, FBM), названа за ім'ям поведінкового психолога Б. Дж. Фогга. На ній стоїть увесь дизайн соцмереж.
За Фоггом, поведінку людини в соцмережах визначають три чинники:
- мотивація (motivation) — Фогг пише, що людна прагне отримати задоволення/уникнути болю, відчути надію/уникнути страху, отримати соціальне схвалення/уникнути відторгнення;
- здатність (ability) — це спроможність і легкість виконати певну дію;
- підказка (prompt) — це тригер, правильна емоція у правильний час, заклик до дії. І якщо ж дія дуже проста, достатньо буде ледь помітної підказки.
«Простота змінює поведінку», — пояснює Фогг. Тому ось тобі лайк, ось тобі шер, ось тобі купа прокльонів взагалі незнайомій людині.
Бо замість того, щоб намагатися підвищити мотивацію, значно легше спростити виконання певної дії. Тому дизайн соцмереж пристосований до того, щоб не вимагати багато часу, грошей, фізичних зусиль чи розумового навантаження.
Цим користуються політики, цим користуються лідери суспільних думок.
Багато з них готові як завгодно підняти градус обговорення чи конфлікту, плюнути в чужий біль, або підставити державу під знищення, щоб виграти щось вранці, хоча це послабить нас як суспільство, як громадян вже увечері.
За даними Data Feed, 72% дорослих людей отримують новини із соцмереж, а не з традиційних джерел. А це означає, що ми отримуємо не саму новину, а її інтерпретацію від значущих для нас людей.
Як політичні (і не лише політичні) популісти це використовують:
— брешуть про себе і свої ідеї в очі, обходячи фактчекінг і професійних журналістів («нам не потрібні посередники», усі ж пам’ятають?);
— комунікація аудиторії з політиками/інфлюенсерами напряму часто імітує демократію прямої дії та просто вводить в оману послідовників;
— спрощуючи складні теми та використовуючи надемоційну, суперечливу, радикальну риторику, соцмережі полегшують поширення брехні та дезінформації;
— популістські актори легше, ніж будь-які інші, стають головними героями інформпростору, оскільки вони регулярно постачають скандали й мають величезну власну аудиторію, з якою мають емоційний, сентиментальний, ледь не «родинний» зв’язок — бо ж люди ідентифікують з ними себе.
Додам про нас в Україні окремо.
Оскільки у нас є природна втома, накопичене вигорання, у частини людей це справді шукає вихід в агресії до невідомих людей із соцмереж.
Але, по-перше, усі описані мною вище механізми показують складнішу картину. По-друге, декому війна та стрес служить лише зручним виправданням хамства і тупості. По-третє, якщо аж так важко, є доступна психотерапія, а не кидатись тут на людей.
А ми не зобов’язані миритися з усім шлаком, який вивалює на наші голови невідомо хто.
Я називаю це емоційним вампіризмом, і мій спосіб — читати і відповідати лише тим, кого знаю особисто, або віртуально, але наше спілкування конструктивне.
Тему алгоритмів, ворожих вкидів і ботів я обійшла свідомо, бо вийде вже ціла дисертація.
Текст публікується з дозволу авторки