Від небайдужих, активних та критично мислячих громадян України годі чекати іншої, крім обурення, реакції на черговий Оскар для російського фільму. Точніше, відзначається не завжди фільм російського виробництва, але завжди — Росія.
І так ось уже три роки, хай не поспіль, але — тричі за чотири роки російського повтомасштабного вторгнення в Україну.
З української точки зору Оскар для російської документальної стрічки Навальний майже в перші роковини вторгнення, у березні 2023-го року сприйнявся ляпасом чи плювком у бік країни, котра стікає кров`ю з вини росіян. Зокрема, команда української документальної стрічки Будинок зі скалок відзначила здатність росіян розкручувати псевдогероїв за межами своєї агресивної країни.
Сучасна тенденція — бути на боці не героїв, а жертв
Це саме визначення підходить і до свіжоспеченого оскароносця — документальної стрічки Містер Ніхто проти Путіна формально американської - через громадянство продюсера Девіда Боренштейна, — але по суті, по факту російської. Бо продюсер лише профінансував постпродакшен і далі просував стрічку, змонтовану зі знятого росіянином у Росії відео, на різних престижних фестивальних майданчиках. Включно з Меккою незалежного кіно Санденсом та найпрестижнішим у Великій Британії — BAFTA, її називають європейським аналогом Оскара. Ну ось, тепер і Оскара має…
Тут зупинюся і згадаю ще один нещодавній Оскар не російському фільму, але — для Росії. Бо коли минулого, 2025-того року тріумфатором премії стала Анора Шона Бейкера, російські пропагандисти радісно сприйняли це як перемогу російської культури. Хоча стрічка американська, головні її позитивні герої — росіяни, причому грають їх російські актори, котрі раніше знімалися в російському пропагандистському кіно. Показово, що згадане вище визначення російської здатності розкручувати псевдогероїв до Анори так само підходить попри американське громадянство стрічки. Вона розповідає про сина російського олігарха Івана, котрий закохується в повію Анору, а сталося це тому, що Ваня — звичайнісінький нехлюй, безтолковий та безвідповідальний син російського олігарха, типова «золота молодь». Під фінал Ваню настільки шкода, що плаче не лише Анора — жаліють його і глядачі. Бо вкотре — не вкотре за рік чи кілька років, а вкотре за півтора століття! — побачили загадкову російську душу й за звичкою не зрозуміли.
Росіянин із своєю «загадочной русской душой» не лише для американського, а й загалом для західного глядача і також читача — Толстой, Достоєвський і Булгаков тому підтвердження, — те саме, що Брюс Вілліс для шанувальників бойовиків. Не конче рятівника світу гратиме саме цей актор — але все одно кожного наступного рятівника світу охрестять «брюсом віллісом», саме так, із маленької літери. Співробітника спецслужб називають «джеймсом бондом». А всякого, хто швидко їздить, іменують «шумахером».
Від супермена та спортсмена чекають перемог. Від росіянина — загадковості й чогось нераціонального, неможливого для опанування, розуміння, пояснення. Складається враження, що росіянин сприймається блаженним на кшталт Ферреста Гампа, чи не найвідомішого персонажа із зіграних Томом Генксом. Спробуйте пояснити логіку цього дивака. Ні, неможливо, давайте краще його просто за це полюбимо.
Ще одна небезпечна для нас і, без перебільшень, цивілізованого світу тенденція того ж таки Оскара — бачити в росіянах не агресорів, а жертв злочинного тоталітарного режиму. Так сприймали Олексія Навального, героя однойменного документального фільму. Небезпека в тому, що його справді вбив російський режим і він дійсно був за життя не так опонентом, як одним із особистих ворогів Путіна. Адже за логікою така людина мала би бути другом України — але ж так не було за життя російського опозиціонера. Складно пояснити тим, хто не хоче чути: Навальний від Путіна відрізняється хіба віком, але зовсім не світоглядом. Модерний імперіалізм від кондового не відрізняється взагалі. І додає до героїзації Навального та обставина, що він фактично сам, усвідомлено, пішов у російську тюрму, читай, на власну смерть. Оскар за жертовність.
З Містером Ніхто проти Путіна схожа історія. Хіба що його герой, шкільний учитель із екологічно вразливої російської провінції Павло Таланкін справді ніхто. Про нього не чули й не знали, допоки він не втік із Росії, перед тим сумлінно працюючи пропагандистом у середній школі та організовуючи так звані патріотичні заходи. Тобто, власноруч промиваючи російським дітям мізки. Фільм зроблено з реального відео, котре Таланкін знімав, виконуючи службовий обов`язок. І після еміграції, придумавши зробити з цього документальну стрічку, він продав себе Заходу як жертва російського режиму.
Власне, про це пише The New York Times, зазначаючи намір підвищити важливість самого Таланкіна, огортаючи його зусилля покровом небезпеки, жаху чи страждань. В Україні ж реакція однозначна, причому наші митці оцінили наміри лише за описом і трейлером нагородженого фільму. У нас росіян та їхні маніпуляції розуміють з пів натяку. Поетка і культурна менеджерка Тетяна Власова констатує: «Сам фільм, який отримав „Оскар“, розповідає про вплив пропаганди в російській школі. Ну бо це ж не жителі сусідньої країни винні у війні, це просто пропаганда така».
А режисерка-документалістка Жанна Максименко-Довгич додає: «Оскара» за найкращий док отримує фільм за співавторством вчителя, який документував свої ж злочини, свою участь в оскотинюванні дітей. А весь його героїзм полягає в тому, що вчасно звалив з цими своїми записами. Тепер йому плескає в долоні публіка, якій підкинули ще одного великодушного росіянина, який розкриває таємниці своєї загадкової душі.
Я вже кілька разів чув заклики до українців зменшити пафос власної героїзації. Менше пишатися власною потужністю й незламністю, менше порівнювати себе з Давидом, котрий долає Голіафа. Бо сучасна тенденція — бути на боці не героїв, а жертв. Але є нюанс: щоденні новини, фото і відео наслідків російської агресії, включно з акцентацією на жертви, особливо серед жінок та дітей, теж давно не працює на нашу користь та підтримку. Нема в наших щоденних жертвах нічого загадкового, все очевидно. І високі відзнаки для Росії та російського — спроби, й доволі успішні, не помічати очевидності Зла. Лише його загадковість…