Це була одна з останніх розмов з Кахою Бендукідзе в жовтні 2014 року. Ми їхали з баварських Альп до мюнхенського аеропорту, попереду сидів Костя Сонін, і за дві години ми встигли обговорити багато різного — включаючи зарплати держслужбовців.
Позиція Кахи була простою. Заступник міністра (і депутат) повинні отримувати стільки, щоб мати можливість купити в іпотеку трикімнатну квартиру в спальному районі столиці. Орієнтовно — $3500−4000 на місяць. Міністру можна платити і менше, адже він працює заради слави. Каха згадав одного латиноамериканського міністра фінансів, який взяв кредит, щоб оплачувати свої витрати на період держслужби.
Працюючи в канцелярії і залишаючись одним з моторів грузинських реформ, Каха був оточений стажерами — студентами третіх-четвертих курсів, які отримували $100−200 на місяць. І нічого, якось впорався.
Аргумент «платити високі зарплати, щоб не крали» позбавлений змісту, поки немає розуміння, що таке «високі зарплати». Аналогія з приватним сектором безглузда. Чиновники та менеджери в приватному секторі працюють в абсолютно різних середовищах, у них різні системи стимулів і, за ідеєю, різні мотивації. З таким же успіхом можна сказати: щоб у країні були класні вчені, директори академічних інститутів повинні заробляти на рівні СЕО середньої компанії. Але ж так не буває. Люди йдуть у вчені (і чиновники) не для того, щоб заробляти, як у приватному секторі. Їх туди веде схильність, вони не можуть інакше (це не означає, до речі, що вченим треба мало платити — їм якраз потрібно платити не менше, ніж чиновникам).
«Щоб не крали», забезпечується не кратним перевищенням рівня міністерських зарплат над середніми зарплатами в країні, а дієздатною правоохоронною системою. Інакше ми отримаємо добре оплачуваних казнократів (або технокрадів — кому що більше подобається).
І ще один аргумент проти прирівнювання чиновників до менеджерів з приватного сектора, особливо в системах держслужби, які не демонструють суспільно прийнятного результату. За своє життя професіонали регулярно переходять з більш високооплачуваних робіт на менш високооплачувані, бувають періоди, коли вони взагалі не отримують доходів, а тільки витрачають гроші, опановуючи, наприклад, додаткову професію. Можливість взяти участь у реформах — сама собою унікальна опція, тим більше що професійних реформаторів майже не буває, і роботодавець не дуже знає, який результат він отримає, запросивши фахівця з приватного (чи академічного) сектора відреферувати що-небудь. Зарплата в таких випадках повинна покривати гігієнічний мінімум, все інше реформатор добирає драйвом, кайфом і рядком у резюме.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ