Що секунди тікають, збиваючись у зграї днів, твій часовий фронт провалюється, тікає-відступає-відкочується. Зупинити їх можна лише — взявши в руки кожну малу з них, проживши кожну малу з них.
Тепла пора року — пора непоміченого дива.
Кожен крок, котрий ми робимо у теплій ночі — диво. Кожен день, коли ми можемо ступати без товстих шарів одягу, дихаючи порами тіла — диво. Кожне небо, широко розкрите від свинцевих хмар — диво. Дощ без льоду — диво. Зелень, що пружно і ніжно шелестить вгорі - диво, бо йому визначено бути сірим попелом під ногами, але до того у нас є ще час.
Легко вмирати, коли ти вже віддав свої борги
Прийде момент — і це все життя, ці всі секунди і хвилини, дитячі іграшки і дорослі коштовності, дахи і вікна, уявне минуле і примарне майбутнє - осиплються на землю, стануть рівномірним сміттям під ногами, хрустітимуть жалібно і безсило.
І коли тут, серед темряви, трапляється весна, літо, рання осінь — це диво, це небесна амністія, це божественне умовно-дострокове, і - тимчасове.
Легко вмирати, коли ти вже віддав свої борги, коли твоя дитина вибачить тебе, бо вона вже не дитина, а доросла.
Твоя смерть продовжує життя країни, смерть країни — продовжує життя планети, планета гине, щоб жило Сонце.
Вся надія на Сонце. Сонце нас точно не зрадить, воно мчить колами Чумацького шляху, і домчить до престолу, і попросить за усіх нас, словами, які нам не під силу — і ми якимось чудом повернемося в цей світ.
Текст опубліковано з дозволу автора