Дві Польщі

Ще донедавна Польщу наводили як приклад консолідованої нації з однією мовою, однією церквою та спільною історичною пам’яттю. Українське гасло «армія-мова-віра» свідомо чи несвідомо нав’язувало польський зразок. Він вважався рецептом успіху. Об'єднаній Польщі вдалося те, чого не вдалося розділеній Україні — зробити реформи, добитися економічного благополуччя, увійти в НАТО та ЄС.

Зараз теперішня Польща нагадує Україну минулого. Донедавна говорили про дві України, сьогодні можна сміливо говорити про дві Польщі. Навіть лінія поділу подібна. Вона проходить по осі «Схід-Захід», із поправкою, що Схід є більш південним, а Захід — північним. У кожному разі, маємо дві Польщі. Північно-західна голосувала за ліберала Тшасковського, південно-східна обрала популіста Навроцького.

Теперішня Польща нагадує Україну минулого

Треба виразно сказати: новобраний президент не представляє усю Польщу. Він виграв вибори з перевагою лише 1,78%. Юридично Навроцький очолив усю Польщу. Та фактично він є президентом лише її половини.

Нова політична географія

Якщо хочемо краще зрозуміти теперішню польську ситуацію, згадаймо Україну 2010 року, коли після поразки помаранчевих до влади прийшов Янукович. Така сама поділена країна, такий самий дивний, м’яко кажучи, переможець. Колишній футбольний хуліган, звинувачений у зв’язках зі злочинним світом і сутенерстві, безпринципний чолов’яга, котрий хитрістю виманив — і це доведено — пенсіонера з його помешкання і присвоїв будинок собі, партійний функціонер, що став директором Інституту історичної пам’яті, — але історик такий собі, подібно як Янукович був «проффесором» через дві «ф».

До слова: журналісти спіймали Навроцького, титулованого доктора історії, на тому, що він не знає дат правлінь польських королів. Іншим прикладом його «легкої історичної поведінки» є те, що під час передвиборчої кампанії він завищив число жертв Волинської різні до 150 тис. — хоча досі максимальна оцінка не сягала більше 100 тис.

Коротко кажучи: пан Ніхто і родом з нізвідки, поставлений на роль кандидата сірим кардиналом польської політики Ярославом Качинським.

Окремо варто звернути увагу на політичну географію польських виборів. Східна Польща складається переважно із сіл і містечок і певною мірою нагадує нашу Галичину — регіон із сильними консервативними традиціями. Схожість не є дивною з огляду на те, що обидва регіони колись були двома частинами однієї великої австрійської провінції, Королівства Галіції і Лодомерії.

Виняток становить Краків — місто креативності, з історією якого пов’язані біографії п’яти польських Нобелівських лауреатів й одного Папи, де навіть католицька церква є іншою (Іван Павло ІІ походив із середовища краківських ліберальних католиків). Але варто від'їхати кілька кілометрів від Кракова, як попадаєш у царство Навроцького.

Це відображає загальну схему: глибинка голосує за популіста, великі міські агломерації — за ліберала. Таку саму тенденцію бачимо під час виборів в США чи в Угорщині, де Будапешт є проти Орбана, а решта країни — за. Як пояснив один із виборців Навроцького, Тшасковський — президент «девелоперів», а Навроцький — «нормальних поляків».

Поділ «великі міста — решта країни» — нова політична географія світу. Великі міста за означенням мають вищу концентрацію середнього та креативного класу, людей із вищою освітою, бізнесменів, митців, науковців, ІТ-кластеру і тому подібне. Це вони, починаючи з часів польської «Солідарності» та закінчуючи українським Євромайданом, стоять за переможними революціями протесту проти авторитаризму у 1989−2014 рр. Вони також є їхніми головними бенефіціарами.

Їм натомість протистоїть велика армія людей, які програли чи думають, що програли, від цієї революційної хвилі. Вони хочуть повернення у ті часи, коли їм було як не краще, то принаймні стабільніше. Вони скаржаться — і часом небезпідставно — що переможці забули про них і закрилися у своїй власній переможній бульбашці. Вони складають кістяк світової антиліберальної контрреволюції, котра є реакцією на хвилю революційних протестів 1989—2014 рр.

Світова контрреволюційна армія

Досі головним оплотом цієї контрреволюції донедавна була Росія. Після перемоги Трампа на виборах 2024 року вона дістала нового лідера. Не дивно, що Навроцький хвалиться своєю зустріччю з Трампом, а міністр внутрішньої безпеки США Крісті Ноем напередодні виборів пригрозила полякам, що США підтримуватимуть Польщу лише тоді, коли президентом стане Навроцький.

Навроцький доєднався до лейтенантів світової контрреволюційної армії — Орбана, Фіцо, Ле Пен — головнокомандувачем якої є Трамп. Такий собі антиленін світової контрреволюції. Подібно як після російського повстання 1917 року вогнища світової революції загорілися у 1918−1920 роках у Німеччині, Угорщині, Фінляндії, Італії, Словаччині — так само зараз, після перемоги Трампа, бачимо, як центри світової антиліберальної контрреволюції запалюються у Західній і Центральній Європі. Майже у кожній європейській країні є популістські антиліберальні сили, які або прийшли, або загрожують прийти до влади.

У 1917 році Ленін і більшовики мріяли, як полум’я світової революції перекинеться з Росії на Захід і загориться уся Європа. Щоб дві хвилі з'єдналися, їм треба було перейти через Україну та Польщу. Їм це не вдалося. Україна на три роки зупинила поступ більшовиків, давши час Європі оговтатися, а на Польщі більшовики зовсім обламалися.

Щось подібне бачимо зараз. Досі Україна та Польща були головними фортецями, які ставили спротив антиліберальній хвилі. Україна далі тримається. Польща ще не вивісила білий прапор, але принаймні половина Польщі хоче під ним марширувати аж до кінця.

Україні у війні з Путіним потрібно утримати єдність і солідарність Польщі, Європи і всього Заходу. Навроцький зі своєю «пів-Польщею» руйнує цю єдність по усіх трьох лініях.

Що особливо розчаровує у цій «пів-Польщі» Навроцького, то це факт, що одну з її опор становлять молоді люди віком 18−29 років. Вони не зійдуть із польської політичної сцени наступні декілька десятків років, тому «цей дощ надовго».

Під час першого туру більшість молодих поляків голосували за кандидата партії Конфедерація Славоміра Менцена, а у другому — за Навроцького. Одна з головних причин — соціальна. Молоді поляки голосують із розчарування, бо не бачать можливості мати гідну зарплату, купити житло чи робити заощадження.

Але є інша причина — історична амнезія. Молоді поляки виросли після падіння комунізму, під час польського економічного успіху та під парасолькою НАТО, і сприймають ці всі здобутки як щось належне. Вони не пам’ятають про ті часи, коли, щоб виїхати з Польщі до Франції чи Німеччини, необхідно було мати паспорт, коли полички продуктових магазинів були порожніми. Вони виросли у часи, коли з 2015 по 2023 рік при владі була Право і справедливість, котра по суті приватизувала державні медіа, перетворивши їх на інструменти державної пропаганди.

Історична амнезія

Частиною цієї пропаганди були апеляція до історичних міфів — зокрема, перетворення Волині на центральну подію польської історичної пам’яті. І тут маємо ще один приклад парадоксів історичної пам’яті. Вона не так про нагадування, як про забування. І найбільше забуваються недавні події, а пригадується тільки те, що сталося давно і не з нами. Молоді поляки «забувають» про успіх польської посткомуністичної трансформації, зате вони «пам’ятають» про Волинь. Й одним із головних диригентів такої маніпуляції став Навроцький, який спочатку був директором Музею Другої світової війни, а пізніше — віцепрезидентом і згодом головою Інституту національної пам’яті.

Історична амнезія має ще одну причину. Проти Навроцького голосували в основному поляки віком 40−50 років. Це покоління, виховане на лонгрідах: книжках, аналітичних текстах, есеїстиці. Друковані тексти, де факти підлягали перевірці, перш ніж лягти на папір. Тому у поляків середнього і старшого покоління уява про минуле довша і точніша. Так не є з молодшими поляками. Вони живляться інформацією переважно із соціальних мереж і тік-токів, фрагментарною і неверифікованою. Замість історичної правди вони відкриті до історичної постправди.

Зрозуміло, ми можемо як завгодно довго обурюватися фігурою Навроцького та вибором «пів-Польщі». Але нам доведеться жити з цими новими польськими реаліями. Наше життя від цього не стане легшим. Однак при цьому основна загроза буде все-таки йти до нас не із Заходу, а від Росії. Навіть при найгіршому розкладі сил годі уявити собі, що поляки почнуть війну за Львів, як цього хоче Путін.

Тому українській владі, хто б не стояв на її чолі у найближчі роки, треба тримати відносини з Польщею бодай на мінімально пристойному рівні. І тут будемо покладатися на майстерність нашого дипломатичного корпусу.

А українському громадянському суспільству — розвивати стосунки з тією другою частиною Польщі, яка голосувала за Тшасковського. Вона є і нікуди не дінеться у найближчі роки, і у відносинах із нею не треба витрачати час і зусилля на дипломатичні реверанси. Вона говорить тією самою політичною мовою і думає так само, що й ми.

За своєю політичною культурою і зі своїх двох сусідів ми є антиподами росіян, але багато в чому подібні до поляків. Як і вони, ми можемо вести війни та повставати проти диктатур. Але ми також уміємо руйнувати навіть те, що ще не збудували.

Попри усі проблеми сучасної Польщі, маємо визнати: ми б хотіли мати їхні проблеми. Бо це проблеми країни, яка ввійшла у ЄС і НАТО і належить до 20 найбільших економік світу. Полякам більше не загрожує повторення історії з чотирма розділами Польщі у 1772−1939 роках і зникненням її двічі з карти світу. А для нас така загроза залишається дуже реальною. Нам необхідно насамперед уберегти нашу державу від сильного та страшного ворога. Користаючи, як альпіністи, з кожного виступу чи розламу у гірській скелі — у тому числі з розламів у сусідній Польщі.