Історія одного вильоту. Чому український Су-25 був приречений

Йдеться про літак, який раніше мав бортовий номер 21 Blue — машину, приписану до 299-ї бригади тактичної авіації ЗС ЗСУ. 7 лютого 2024 року за штурвалом перебував полковник Владислав «Magic» Риков — льотчик-ветеран, який здійснив із лютого 2022 року 384 бойові вильоти (і перебував на той момент на своєму 385-му бойовому завданні).

Через кілька хвилин після зльоту літак було вражено далекобійною ракетою класу «повітря-повітря» Р-37М, випущеною винищувачем Су-35С Повітряно-космічних сил Росії.

На перший погляд це може бути неочевидно, проте підрив бойової частини ракети Р-37М масою близько 60 кг не просто розірвав літак Рикова на частини — вибух фактично знищив кабіну пілота, миттєво вбивши його (що добре видно на кадрі за мить до того, як крило відокремлюється від фюзеляжу: ліхтар кабіни буквально «сплющила» ударна хвиля). Він загинув ще до того, як уламки літака досягли землі.

У росіян є можливість літати буквально «вище» поганої погоди

299-та бригада підтвердила його загибель тільки наступного дня — саме тому в джерелах цю втрату ВПС України зазвичай датують 8 лютого 2024 року.

Відео (опубліковане з російського боку) стрімко розійшлося соціальними мережами і викликало безліч запитань. Головні з них звучали приблизно так:

«Як це могло статися? Р-37М — ракета з активною радіолокаційною головкою самонаведення (ARH). Пілот Су-25 мав отримати попередження…»

«Чому Риков не спробував ухилитися?»

І, нарешті: «Де F-16, Mirage, Gripen, Rafale?..»

Давайте розберемо все це по пунктах.

1) Теоретично — так. Станція попередження про радіолокаційне опромінення СПО-15, встановлена на Су-25 Рикова, повинна була зафіксувати не тільки випромінювання голівки самонаведення ракети, а й більш ранні сигнали від РЛС Н035 «Ірбіс» винищувача Су-35, який випустив цю Р-37М.

Однак на практиці… як уже пояснювалося в огляді Know Thy Enemy (Знай ворога свого), усе далеко не так просто. Ключова проблема полягає в тому, що СПО-15 належить до останнього покоління аналогових станцій попередження радянської розробки. І, якщо говорити прямо, незважаючи на їхню репутацію, а також наполегливі похвали з боку ветеранів європейської та арабської авіації, які літали на літаках із цією системою, — СПО-15 були та, на жаль, і досі лишаються просто барахлом (навіть якщо це звучить гранично жорстко).

Ще у 1980-х роках приклади встановлення таких систем на іракських літаках неодноразово показували, що їх легко «перевантажити» сигналами потужних імпульсних доплерівських РЛС — і це «навіть» при тому, що йшлося про відносно застарілі системи на кшталт AWG-9, встановлені на перехоплювачах Grumman F-14A Tomcat, які експлуатували ВПС Ірану (IRIAF). Ба більше, якщо система взагалі фіксувала загрозу та подавала сигнал, то з діаметрально протилежного напрямку. Це означає, що СПО-15 (і не тільки вона, а й «інші радянські системи», а також сучасна французька Thompson CSF BF RWR) за умови впливу випромінювань AWG-9 з лівого боку, зазвичай, показувала загрозу з правого боку.

…за умови, що вона взагалі показувала будь-який сигнал попередження.

На практиці це відбувалося вкрай рідко. Саме тому ще в 1980-х так багато іракських пілотів спіткала доля Рикова: після місій з’являлися доповіді на кшталт «літак пілота XY раптово вибухнув», «його літак розірваний, слідів пілота немає…», і все це відбувалося регулярно на відстані 30−50 км від лінії фронту.

Так, 9 вересня 1980 року Су-22, пілотований майором Нубаром Абдель-Хамідом аль-Хамадані, командиром 44-ї ескадрильї, «вибухнув» під час збройної розвідувальної місії в районі Сар-є-Пол-є-Захаб. Імовірно, Су-22 Хамадані був оснащений ще старішою станцією СПО-10М, і проти нього діяли «старі» (хоча на той момент вони були ще «відносно новими», сучасними) AWG-9 і далекобійна ракета повітря-повітря AIM-54A Phoenix, випущена іранським F-14A.

Однак через 40 років, стикаючись із такою потужною системою, як Н035 «Ірбіс», СПО-15 має не кращий вигляд.

Що характерно для країн із національною схильністю ігнорувати неприємні факти (вгадайте мій натяк), іракці так і не зрозуміли, що сталося: сигналу від РЛС не надходило, іранських наземних підрозділів у районі не спостерігалося, ніяких ракет чи іншого озброєння не фіксувалося. Ба більше, вони діяли так само, як і «весь Захід» (особливо США): робили висновок і оголошували, що іранські F-14A «небоєздатні» або щонайменше «літають, але з неробочими РЛС AWG-9» — вони продовжують вірити в це й досі. Оскільки ведений (бойовий напарник) бачив, як літак Хамадані вибухнув і впав на землю, і більше жодних ознак не було, ніхто навіть не запідозрив, що його збив F-14.

(До речі: оскільки тіло Хамадані так і не було знайдено, він донині офіційно числиться «зниклим безвісти». Тіло Рикова, принаймні, було виявлено).

Таким чином, цілком можливо, що СПО-15 Рикова або взагалі не зафіксувало випромінювання РЛС Н035 «Ірбіс» винищувача Су-35С, що випустив по ньому ракету Р-37М, або — якщо все ж таки зафіксувало — показало напрямок загрози невірно (що в такому разі радше дезорієнтувало Рикова, ніж допомогло йому).

2) Уже з моменту прийняття на озброєння AIM-54A 1973 року всі далекобійні ракети класу «повітря-повітря», зокрема й російська Р-37М, програмують на політ за так званою «балістичною траєкторією». Це означає, що під час пуску по віддаленій цілі ракета відразу ж іде в різкий набір висоти. Практично вся енергія, що створюється маршовим двигуном, витрачається на підйом — до 30 000 метрів (66 000 футів) і навіть вище — щоб зберегти кінетичну енергію після вироблення пального.

У результаті завдяки виходу на таку велику висоту на заключній ділянці траєкторії ракета пікірує на ціль зі швидкістю понад 4 Маха.

Тепер — щойно ракета починає зниження і перебуває на відстані приблизно 20−30 кілометрів до цілі — вона вмикає власну активну головку самонаведення, тобто свій бортовий радіолокатор.

Сам факт величезної швидкості ракети означає: навіть якщо система SPO-15 засіче її радіолокаційне випромінювання, у пілота або екіпажу залишаються лічені секунди — три-п'ять максимум — щоб щось зробити.

Насправді такий повільний літак, як Су-25, не має шансів ухилитися від ракети. Навіть якщо пілот отримує попередження вчасно, ця модель просто не володіє швидкістю, необхідною для виходу за межі зони ураження ракети, що наближається. Простіше кажучи, залежно від ситуації, для цього потрібно було б розвивати швидкість щонайменше близько 1,5 Маха.

…І це підводить мене до наступного пункту — не менш важливого, ніж технічні характеристики СПО-15, Н035 «Ірбіс» і Р-37М.

3) Якщо тільки офіцери, відповідальні за управління діями ЗС ЗСУ, не є некомпетентними (для управління ВПС потрібно явно більше однієї звивини), то люди, які контролювали місію Рикова, мали знати, що попереду є російський Су-35С. І все ж йому дозволили продовжувати політ. Чому?

Ба більше, ключове питання в цій втраті полягає в такому:

— ЗС ЗСУ не попередили Рикова про присутність російського перехоплювача (який уже перебував у зоні досяжності своєї Р-37М),

— або ж ця присутність стала настільки «звичною», що українські пілоти просто продовжували виконання завдання?

Тут важливо пам’ятати: повітряна війна над Україною НАБАГАТО інтенсивніша, ніж прийнято вважати (а потім писати про це і публікувати). Бойові дії ведуться практично безперервно, вдень і вночі: приблизно 20−40 вильотів «повітря-земля» ЗС ЗСУ, ще 20−50 вильотів ППО ЗС ЗСУ і приблизно 200−300 вильотів ПКС РФ щодня.

Якщо це важко осмислити, достатньо звернути увагу на один-єдиний факт: ПКС підтримують безперервну, цілодобову присутність своїх Су-35 і МіГ-31 щонайменше на шести «точках бойового повітряного патрулювання» (БППП) десь на схід та на південь від полів боїв у східній Україні. У середньому один літак проводить на точці CAP близько двох годин.

Це означає, що одні тільки перехоплювачі ПКС здійснюють щонайменше 144 бойових вильоти на добу. А найімовірніше — і навіть майже напевно — ще більше. І це лише для того, щоб постійно утримувати зайнятими ці шість (і більше) зон БВП. І - без урахування ударних вильотів і місій «повітря-земля».

Чому росіяни так багато літають?

Тому що це і є головне завдання мета ПКС: підтримувати свої наземні та морські сили, захищаючи їх від ворожої авіації та надаючи їм вогневу підтримку власними авіаударами. І тому що, незалежно від того, скільки сотень українських літаків, за версією московських Keystone Cops (автор має на увазі Міноборони РФ — ред.), збито, росіяни насправді розуміють: якщо вони припинять літати, ЗС ЗСУ літатимуть ще частіше та бомбардуватимуть їхні наземні сили ще інтенсивніше, завдаючи ще більших втрат, аніж ті, яких вони зазнають зараз.

Тому вони і змушені продовжувати літати з такою інтенсивністю: робити все можливе, щоб і далі завдавати втрат ЗС ЗСУ, для того, щоб — на їхню думку — або відбити в українців бажання літати і завдавати ударів ще частіше, або виснажити ЗС ЗСУ до такого рівня, коли в них просто не залишиться ані пілотів, ані літаків, спроможних і надалі бомбити російські війська.

Можна заперечити, що ні росіяни, ні українці не особливо люблять літати в погану погоду. Але це не означає «автоматично», що всі польоти припиняються за несприятливих умов, як це часто буває взимку. Особливо росіяни мають можливість літати буквально «вище» від поганої погоди: їм не загрожує загроза українського перехоплювача, який міг би вдарити їх із дистанції 150−200 км, наприклад, ракетою Р-37М, — бо в українців таких ракет просто немає. Насправді в України зараз є лише невелика кількість зенітних ракетних комплексів, що можуть вражати цілі на відстані понад 100 км.

Так, купчасто-дощові хмари можуть досягати висоти до 21 000 метрів, але найчастіше піднімаються не вище за 12 000 метрів — а це якраз та висота, на якій зазвичай діють російські винищувачі-бомбардувальники Су-34 і Су-35.

Ось чому у росіян є так звана «свобода маневру» в повітрі.

Тож насправді питання навіть не в тому, чи підвели Рикова командири, не попередивши його про наявність російського перехоплювача десь попереду нього. Вони майже напевно попередили. Тому що росіяни весь час навколо, 24/7, незалежно від погоди і часу доби.

Проте Риков продовжив виконання завдання. Чому?

Бо пілотів винищувачів вчать не «тікати» за першої ж ознаки загрози, а діяти, «пробиратися через проблему» або обходити її. Їх тренують (насправді навіть «індоктринують») зберігати холоднокровність, летіти низько, шукати укриття за природними перешкодами (навіть якщо їх майже нема, як на більшій частині зазвичай плоскої української місцевості) або іншим чином уникати вогню противника.

Можна з упевненістю в 1015% сказати, що Риков стикався з подібними умовами і погрозами щонайменше кілька десятків разів за свої 384 бойові вильоти, і щоразу виходив з них живим. Він уже мав ухилитися від дюжини, якщо не кількох десятків, ракет Р-37, Р-77, комплексів Бук, С-300, С-400 та іншого. То чому ж він мав очікувати, що його 385-й виліт буде іншим?

І це підводить мене до так званого «фінального питання», яке завжди спливає під час обговорення цієї української втрати:

— «А де ж F-16, Mirage… Gripen, Rafale?»

По-перше, станом на лютий 2024 року ЗС ЗСУ ще не мали в строю ні F-16, ні Mirage 2000. Перші українські пілоти тільки проходили підготовку на F-16, а перші літаки цього типу прибули в Україну лише наприкінці липня 2024 року. Перші Mirage мали прибути приблизно через шість місяців.

Rafale і Gripen в Україну ще довго не потраплять. Насправді, «накази» Зеленського щодо Rafale і Gripen, віддані минулого, 2025 року, були чистим піаром. Тож це була суміш піар-ходу і сенсаціоналізму з боку некомпетентних ЗМІ, які переплутали «листи про наміри» з «офіційним підписанням контракту».

По-друге, можна бути на 1016% впевненим, що Риков був не один у повітрі. Був не зовсім один. Звісно, на відео, знятому GoPro, що встановлений на його Су-25, не видно інших літаків, тільки передня частина його літака та земля внизу. Проте…

Кожен подібний ударний виліт, навіть якщо йдеться про «один» винищувач-бомбардувальник ЗС ЗСУ, на практиці забезпечується цілим набором засобів: кількома системами радіоелектронної боротьби (передусім наземного базування), застосуванням наземних і повітряних хибних цілей (таких, як ADM-141), а також перехоплювачами-винищувачами-супроводжувачами, які виконують завдання прикриття. Станом на початок 2024 року цю роль, як і раніше, виконували МіГ-29 та/або Су-27, однак цього зазвичай виявлялося достатньо: за весь рік ЗС ЗСУ втратили менш як десяток бойових літаків, незважаючи на виконання щонайменше багатьох тисяч бойових вильотів.

Інакше кажучи, з позиції Рикова ризик залишався прийнятним — удача все ще була на його боці. Однак трагедія полягає в тому, що іноді «щось іде не так»: цього разу події розвивалися не за звичним сценарієм.

Такою є неминуча реальність професії військового пілота.

(Далі буде)

Переклад NV

Текст публікується з дозволу автора. Уперше надруковано на substack.com