Ми — громадяни України. Ми живемо в країні, яка воює. І в нашому суспільстві водночас є дві протилежності.
Є солдат в окопі, який щомиті ризикує життям, виборюючи свободу країні. І є покидьки, які поширюють російські наративи, співпрацюють з російськими спецслужбами, чекають на рускій мір в Україні.
І в обох є українське громадянство.
Це не про свободу слова чи вибору. Це — моральна аномалія.
Громадянство — це відповідальність, яка йде поруч із правами.
Громадянство — це не просто мати паспорт із тризубом. Це — взаємна угода: ти — за цю державу, а вона за тебе!
Це — взаємна угода: ти — за цю державу, а вона за тебе!
Я вважаю, що нам уже давно треба почати широку публічну дискусію про інститут негромадянина — статус, за якого людина живе в країні, користується базовими правами, але не має політичного впливу: не голосує і не обирається. Ні на рівні центральної влади, ні на рівні територіальної громади.
Так, міжнародне право застерігає від подібних інститутів. Але приміром у Латвії й Естонії люди, які не пройшли натуралізацію після відновлення незалежності, отримали «сірі паспорти». У такий спосіб молоді держави захищалися від колоніального шлейфу. Україна ж дозволила залишити цей тягар у себе.
Може, прийшов час переглянути цю частину суспільного договору?!
Громадянство — це не лише юридичний статус, це акт довіри. Держава довіряє своїм громадянам. І має право у виняткових випадках переглянути угоду про довіру.
Засуджені за держзраду колаборанти і сепаратисти, «п'ята колона», що поширює антиукраїнський наратив, і навіть корупціонери!
У цих випадках треба реально розглядати можливість позбавлення громадянства. Якщо ти зраджуєш свою країну, ганьбиш її, крадеш у неї, то навіщо тобі її паспорт?
Чи якщо хтось відсидів за державну зраду, то він може і далі собі спокійно бути громадянином держави, яку зрадив?
Ми не можемо збудувати державу, в якій зрадник має голос такої ж ваги, як і той, хто за цю державу ризикує життям.
Це потрібно змінювати. І чим швидше, тим краще!
Текст опубліковано з дозволу автора