«Провісник путінізму». Російський журналіст про особистість Жириновського, як символ кремлівського націоналізму та ксенофобії — інтерв'ю

— Є цитата спікера Держдуми Володіна щодо смерті Жириновського, що «його особистість настільки масштабна», що без неї важко уявити історію розвитку політичної системи сучасної Росії. Тут важливо помітити, що Жириновський був ксенофобом, а також він весь час дозволяв собі такі провокативні заяви. А зараз ми бачимо, що всі ці провокативні та ксенофобські заяви стали мейнстримом і основою російської політики. Як ви оцінюєте його вплив на те, що ми зараз можемо бачити в РФ?

— Я рідко погоджуюсь із Володіним. Але тут я думаю, що він навіть сам не розуміє, наскільки він має рацію. І якщо говорити про феномен Жириновського в російській історії, в російській політиці, то не знаю, наскільки можна говорити про вплив, це окреме питання, але те, що Жириновський став провісником путінізму, себто став предтечею путінізму і провісником шляху, яким буде рухатися російська влада, це, мабуть, можна стверджувати справді. Тому що він, власне, є першим прикладом агресивного лідера, який з’явився в російській політиці. Це сталося у 1993 році на виборах у грудні. Пам’ятаєте, Єльцин стріляв із танків по Білому дому? Після цього було вирішено цю конституційну кризу, прийнято нову конституцію. І водночас відбулися вибори до першого російського парламенту. І з'їзд народних депутатів Росії, яким він був, а саме парламент, Дума тоді з’явилася. Перші вибори були на два роки, перехідний період, а потім у 1995 році вже були повноцінні вибори на повноцінний термін. І 12 грудня, на мою думку, 1993 року прозвучала знаменита фраза, може, ви пам’ятаєте, «Росія, ти одуріла!». Це казав один із демократів першої хвилі Юрій Корякін. Бо готувалися до перемоги демократи. Тоді ще існували демократи у 1993 році на цих виборах. Тоді були накриті столи у прямому ефірі. Вони готувалися відзначати свою перемогу на цих виборах і т. ін. І раптом несподівано для всіх переміг Жириновський. То був його перший тріумф. Насправді останній. Але ж перший. І ось це тоді й пролунало вперше. Він тоді обіцяв «кожній бабі по мужику, кожному мужику по пляшці горілки». Це був такий винахідливий у своїй простоті популізм. Але у ньому найважливішою складовою була агресія. Жириновський від самого початку був за те, щоб давити, мочити, бити, перемагати, давити ворога. У мене є книга, яка скоро вийде, вона здебільшого про Нємцова, взагалі про історію країни. Але там є епізод із Жириновським, знаменитий епізод, коли вони поливають один одного апельсиновим соком. Пам’ятаєте, у телеефірі?

— Так, 1995 рік.

— Там привід безглуздий, поливання соком теж насправді безглузде. Але це відбувалося і на тлі подій у Будьоновську, і на тлі першої Чеченської війни. І першого такого теракту трагічного, страшного теракту із захопленням заручників, коли Басаєв захопив лікарню у Будьоновську. І якраз цими днями вони зустрілися в ефірі, просто так збіг обставин. І дискусія здебільшого була довкола того, що треба робити. Жириновський казав, що треба тиснути, бити, вбивати, мочити терористів у сортирі, як завгодно. «У сортирі» скаже потім Путін, але сенс був такий. Проблеми заручників та життів заручників з його погляду не існувало. І це та логіка, яка перможе. Тоді Нємцов йому казав: «Ви що, збожеволіли, як ви можете, там же живі люди, як же так?». А потім з’ясується, що і тоді Нємцов у цій суперечці, що Нємцов, як дія, як ухвалення рішення, переміг. Тому що тоді не стали, домовились із бойовиками, з цими терористами, відпустили їх. Життя заручників, які ще залишалися живими, було врятовано. Але потім переміг підхід Жириновського, починаючи вже з другої Чеченської війни. Норд-ост, Беслан, жодних переговорів із терористами. Це те, на чому стоїть Путін, як ми бачимо, і сьогодні. У цьому сенсі це я маю на увазі, коли кажу, що Жириновський став предтечею путінізму. Це, звичайно, в будь-якому випадку аналогії завжди умовні, це інша версія, Жириновський набагато розумніша людина, набагато, так би мовити, витонченіший насправді політик. Крім того, він сам себе редукував до ролі блазня свідомо, коли зрозумів, що програв у російській політиці. Тому ми вже давно не сприймаємо його всерйоз роками, десятиліттями. А тоді, у 1993−1995, він був головним кандидатом на посаду президента Росії. Принаймні його весь світ таким вважав.

— Ви кажете, що він редукував себе до ролі блазня. Проте ми бачимо, що ті ідеї, які він транслював, вони зараз підняті на щит. Як вийшло, що тих, кого вважали божевільними, умовно Дугіна, Жириновського, якого вважали блазнем, клоуном, як вони стали справжніми ідеологами нинішньої російської держави?

— Просто Жириновський складніший за Дугіна, на мій погляд. Дугін — це просто націоналізм. Це ось такий імперський націоналізм, який зараз справді політичний російський режим вирулив у цю колію, але насправді вже кілька років, як ми розуміємо, повертаючись назад, оглядаючи очима, поглядом, що відбувалося. Жириновський, я б не ставив його, він знаходиться в цьому ряду справді ксенофобії та націоналізму, але він складніший. Це одна зі складових його політичного кредо. Можливо, важливіша, а може, й менш важлива, ніж його ось це вміння розмовляти. А найголовніше в Жириновському — популізм, адже з цього, по-перше, починалося. А по-друге, те, як він розмовляє та як він уміє тримати аудиторію. І як він взагалі в принципі, його такий собі спритний, аналітичний розум, а він безумовно дуже розумна людина на відміну від багатьох націоналістів, він його і тримав на плаву всі ці роки. Націоналістів багато. Від Дугіна до Рогозіна. Іноді вони виринали, злітали ці партії, мов надуті гелієм повітряні кульки у російській думі, у політиці тощо. І щоразу їх Кремль притискав, абсорбував. І тепер сам втілив усі ці ідеали, за які вони виборювалися, націоналістичні. Жириновський складніший, не такий одномірний. Ось приклад важливий, який робить його більшим, ніж націоналістом. Насправді, коли ми говоримо Дугін, коли ми говоримо Рогозін, коли ми говоримо Проханов, всі ті, хто зараз звинувачують Путіна в тому, що він недостатньо рішучий у своїй війні, вони у 1993 році були, ось якраз під час тих подій у жовтні, у боротьбі Єльцина з Верховною Радою, вони були, звісно, на боці Верховної Ради. А Жириновський — ні. Тому що Жириновський, крім того що він популіст, ксенофоб і хоче мити ноги в Індійському океані, він ще є втіленням такого. Він за силу, він ще за якесь втілення сильної влади. Він хоче, він Єльцина підтримував тоді! «Треба добити цих комуністів недобитих», — говорив він у жовтні 1993-го. Він уже тоді в цьому сенсі займав правильну лінію, як виявилося, передбачаючи взагалі, що буде через сім років. У цьому сенсі Жириновський, з одного боку, простіший, а з іншого боку, складніший і об'ємніший, ніж той націоналізм, від якого начебто Путін теж почав черпати по ходу справи. І в Путіні теж важливо не те, що він став націоналістом та імперцем за останні роки, що безумовний факт, це очевидно, а те, що його туди вирулила дорога саме прагнення до єдиновладдя і до сомоствердження. Головне для Путіна — це сила і міць, а не кров. Так вийшло, що поступово одне з одним зрівнялося, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Так. Але цікаво те, що саме антиукраїнські заяви Жириновського почалися задовго до Путіна. Як мінімум, є його заяви, виступи у Держдумі у 1998 році. Це незадовго до Путіна, але, тим не менш, про те, що ніколи в історії «не було» Української держави. Як можна оцінити вплив Жириновського на цю антиукраїнську істерію, яку ми зараз бачимо?

— Логічно, звісно, що Жириновський так виступав. Насправді тоді виступав не один Жириновський. Тоді головним апологетом анексії Криму наприкінці 1990-х виступав, я вам нагадаю, Юрій Лужков.

— Так, це правда. Він приїжджав до Криму, виступав.

— Те, що і Лужков, і Жириновський, які тонко відчувають соціальну кон’юнктуру, розуміли, що є такий запит, і він, цей запит, трансформувався насправді вже дуже скоро, в першу кризу у відносинах Путіна з Україною, і це 2003−2004 рік, перший Майдан. Досить швидко з’ясувалося, що Путін хоче підпорядкувати Україну собі, поставити її під контроль. Просто тоді ми ще справді не розуміли, що він взагалі в принципі має на увазі. Може, він сам тоді ще не розумів, не здивуюсь цьому. Знову ж таки, велика роль? Ну, так. У цьому сенсі, звісно, Жириновський створював ґрунт цієї експансії, безумовно.

— Іронічний момент, що саме на перших демократичних виборах у Росії переміг безпосередньо Жириновський. Чи можемо ми говорити, що саме ця його ксенофобська сторона із заявами популістськими — це і є обличчя населення РФ?

— Це важка розмова. Певною мірою, напевно, так. Але це справжній факт. Ось що сталося в Росії з її соціальною тканиною. Настала свобода за часів перебудови. І було очікування дива. Що зараз станеться диво, зараз ми переможемо КПРС, ненависну повсюдно. Від шахтаря до інтелігенції всі ненавиділи КПРС! Ось зараз КПРС буде переможена, вона впаде, розвалиться, і тоді ми заживемо, тоді настане справжній рай, тоді Росія стане частиною великого цивілізованого світу, тоді ми матимемо шведський соціалізм. Може, пам’ятайте. Такі були плани. Варто лише перемогти все погане, і настане все добре. Але дива не сталося. А трапилися дуже важкі реформи, переходу до цього капіталістичного раю не відбулося, переходу до багатства загального не відбулося. Хоча не лише про багатство тоді думали в Росії, а й про свободу також. Я в цьому впевнений. Не лише про матеріальний достаток. І ось на тлі цього розчарування стало виявлятися, по-перше, прагнення якось швидше та простіше вирішити всі проблеми. Ксенофобія, безумовно. Вона насправді вивільнилася ще за часів перебудови. І перші чорносотенні, антисемітські загони у Росії з’явилися ще за радянської влади. Не лише на території Росії, до речі, це відбувалося. І ось каталізувалося в цю агресію, мабуть. Напевно, можна говорити, що перші зародки тієї агресії, яка певною мірою була властивою, а потім і культивувалася послідовно і ретельно російською пропагандою протягом останніх 20 років. Ось ті зародки прагнення такого агресивного мислення, і надія на агресію, як на вирішення проблем, вони, можливо, проявили себе вперше, саме тоді вперше, так. Можливо, так.

— Як Жириновський відмовився від своїх амбіцій лідера, який навряд чи міг стати президентом у 1990-ті роки?

— Він зрозумів, що він програє. Уже у 1995 році на виборах насправді від його тріумфу вже мало що залишилося. Я не пам’ятаю, скільки конкретно набрала його партія у 1995 році на виборах, але тоді вже тріумфували комуністи. Він вискочив на тлі саме розгрому комуністів і тієї саме червоно-коричневої (чуми), як їх тоді називали, у 1993 році. Але потім вони зібралися із силами. Все-таки надто ексцентричним політиком був Жириновський, щоби довго за собою вести великі маси людей. Так не вийшло. І коли він зрозумів, що він не має шансів стати президентом, не має шансів стати реальною владою, він просто поставив свій політичний та безумовний талант на службу самому собі. Партія Жириновського була першою, кого почали звинувачувати у тому, що вона просто торгує мандатами у Думі. Це досить швидко все сталося. Уже в другій половині 1990-х років був такий абсолютно практичний у цьому сенсі політик, який знав, що він робить, знав, на що він не може претендувати в принципі, на що може, як торгуватися, які отримувати бонуси і т. ін. Тоді Жириновський перетворився на олігарха.

— А як ви пояснюєте те, що Жириновський, не будучи політичною фігурою, не тією фігурою, яка щось приймала або впливала на якісь рішення, залишався ось цим символом. Ми це бачимо, як мінімум, за тією кількістю заяв, що він помер, він не помер, начебто, він помер взагалі півтора місяці тому, зараз оголосили, що це офіційно, проте Кремль сказав, що ні. Тобто є відчуття, що його смерть відкладають просто, бо зараз це несвоєчасно, зараз такий великий символ російської агресії, а ви самі це сказали, що такі меседжі Жириновський завжди і транслював, ми це теж бачили, що ось такий символ російської агресії не може померти зараз.

— Слухайте, це насправді загадка. Я не розумію, що їм заважало визнати смерть Жириновського. Зважаючи на все, схоже на т. е. Я не знаю, не можу стверджувати. У мене жодної додаткової інформації немає. Але зважаючи на все, він справді помер уже деякий час тому, коли про це повідомили вперше. І чому це стали тримати у секреті? Мабуть, той момент був невдалим. Впевнений знову-таки, що це не могло не обговорюватися особисто з Путіним про те, як і що з цим робити. Бо коли помирає Жириновський, це насамперед повідомляють Путіну, він уже вирішує, що з цим треба робити. Очевидно, що так сьогодні працює система. І чомусь було ухвалено таке рішення. Є невелика ймовірність, що він справді в комі був усі ці дні. Але якось не схоже. Чесно кажучи, російська влада так заплуталася у власних прогнозах, у власній брехні самим собі, своєму народу і всьому світу, що, мабуть, одним із наслідків цієї нескінченної брехні стала і смерть Жириновського, що в анекдоті, як у загадці цієї, «то погасне, то згасне» протягом ось уже двох тижнів. Менше, півтори.

— А як ви пояснюєте, що він ніяких не зазнавав репутаційних втрат? Відомо про те, що він гамселив журналісток, ображав будь-кого, є звинувачення в харасменті у 2018 році. Тодішній кореспондент телеканалу «Дощ» Ренат Давлетгільдєєв, він відкритий гей, повідомив, що Жириновський намагався відвести його в якусь сауну. Чому це жодним чином не позначалося на його репутації? Чому це було просто частиною його іміджу? Здавалося б, все йому йшло тільки на користь.

— Ось так улаштовані політики типу Жириновського, їм усе сходить з рук, бо таке їхнє ноу-хау. Ось у них є ця чарівна паличка. З одного боку, це його стеля. Все ж таки у Жириновського антирейтинг завжди був найвищий. Усі останні десятки років це був політик зі стійким рейтингом, тільки на ньому висіла його Ліберально-демократична партія, саме це нічого не означає. Там немає нічого, крім уже самого, власне, Жириновського. І на його популярності вона вся жила. Що тепер буде? Загадка. Не буде її, це очевидно. Але з іншого боку, у нього був завжди найвищий антирейтинг. Тобто коли запитують людей, кого ви ненавидите найбільше, кого ви терпіти не можете, то найчастіше називали Жириновського. І саме в цій якості він і міг собі дозволити говорити все що завгодно, будь-коли, будь-якої миті, з будь-якого приводу. І все йому сходило з рук. Тому що те, що в нього вже є, ніхто в нього відібрати не може. А влада це все терпить, бо їй все це вигідно, бо Жириновський її союзник.