Відтермінована окупація. Чи може Україна вплинути на плани Трампа

В принципі, на це й натякає план спеціального представника з питань України та Росії Кіта Келога, що передбачає заморожування поточних бойових ліній. Загалом, створення такої демілітарізованої зони звучить як хороша ідея, але треба поставити елементарне питання — «А як ви собі це уявляєте?». По-перше, ми вже маємо досвід з 2014 по 2022 рік, коли була демілітаризована зона. Якщо хтось, може, вже забув — передбачалося відведення важких озброєнь на дальність пострілу та відповідний інструмент моніторингу, яким на той момент була СММ ОБСЄ. Знову ж таки, як це відбувалося і чим це завершилось, також всім відомо. І чому на цей раз має бути якось по-іншому, навіть якщо такі домовленості будуть.

Треба поставити елементарне питання — «А як ви собі це уявляєте?»

Важко уявити собі, по-перше, самі домовленості, по-друге, їхню імплементацію. Тому що з ООН миротворчі операції, які зараз проводяться, переконливо показали, що це неможливо. Був позитивний приклад такого рішення в колишній Югославії. Це на території Східної Славонії — Бараня і Західний Срем в середні 1990-х років. І там дійсно була демілітаризована зона ООН під парасолькою НАТО. Тоді забезпечили припинення вогню, розведення військ, демілітаризацію, реінтеграцію цього регіону. Але є один невеликий нюанс. Це те, що довжина всієї лінії з'єднання там була близько 100 кілометрів. Тобто 100 кілометрів це те, що реально на той момент могла забезпечити місія ООН під парасолькою НАТО. Причому там не було ядерної держави, недоговороздатної. Там була Сербія, насамперед, яку потрібно було примушувати до виконання цих угод. Хтось собі уявляє, як можна Росію примусити? Які сили потрібно там залучити? Тож ідея хороша, але я не бачу, як її можна на практиці запровадити.

Якщо досягаються якісь домовленості, має бути інструмент імплементації. А інструмент імплементації — це або ж довіра, якої апріорі немає, або ж сила, яка заставить ту сторону, яка не хоче дотримуватися, їх дотримуватися. Це спрощене пояснення, як це може відбутися. Хто може покарати Росію за порушення вогню, окрім українських сил оборони? А якщо їх знову ж таки пов’яжуть по рукам і ногам, як це було з 2014 року, коли заборонялося стріляти, особливо останні два роки перед вторгненням, тоді, взагалі, має вигляд сумний весь цей режим демілітаризованої зони.

Які ідеї у цих планах є життєздатні і відповідають інтересам України — запитують мене. Найбільш життєздатним може бути той план, що визріє в ході спроб реалізації цих ідей, коли, я сподіваюся, Трампу і його найближчому оточенню стане зрозуміло, що з Росією по-іншому не можна. Тобто це план такий, який має в моєму арсеналі потужний інструмент пояснення Росії зрозумілою для Путіна мовою — що якщо вони не йдуть на ці запропоновані кроки, то тоді робиться 1, 2, 3, 4. Причому не обов’язково в цьому переліку на першому місці мають бути військові інструменти. Санкції проти Газпромбанку чи зниження ціни на нафту — це більше може бути дієвим, наприклад, ніж десяток Томагавків. Тому це такий план, який може спрацювати.

Але щоб не створювати ілюзії чи демонструвати загальний оптимізм, я боюся, що в будь-якому варіанті, навіть найкращому для України, буде дуже багато неприємних моментів і того, чого нам би не хотілося, як, скажімо, відтермінована в часі окупація територій і непритягнення Росії до відповідальності в короткотерміновій перспективі.

Яке значення у цьому питанні має позиція самої України, українського суспільства і наших європейських союзників. Принаймні, на рівні риторики від наших найближчих партнерів, ми чуємо про те, що нічого не буде вирішуватися про Україну без України. Це красива риторика, але ми ж також розуміємо, що йдуть певні кулуарні домовленості, чи принаймні консультації. І тут від нашого уряду, від представників громадського суспільства, тобто 2−3 рівня дипломатії дуже багато залежить в тому, щоб пояснювати деякі, як нам здається, надзвичайно зрозумілі і прості речі. Чому не можна, наприклад, примушувати Україну до підписання невигідних для України угод. Багатьом доводиться розказувати нашим зарубіжним колегам, що в Україні є громадянське суспільство. Якщо на Заході примусять президента Зеленського, наприклад, підписатися під якимось Мінськом-3, то зовсім не факт, що українське суспільство це сприйме. Українське суспільство на сьогодні — це не просто громадські активісти, а це ще понад мільйон ветеранів, а ще до них слід додати членів сімей, друзів і так далі. Цей внутрішній український фактор треба враховувати.

Я вимушений ще раз сказати, що нам треба готуватися до болючих компромісів. Але треба, щоб цей компроміс був найменш болючим і найголовніше, щоб він не підривав перспективи миру в довготривалій перспективі. Сталий мир не наступає після припинення вогню, на це потрібні десятки років, але шлях має бути в правильному напрямі.

Тож на які компроміси Україні не можна нізащо погоджуватися. В жодному разі не можна відмовлятися, чи сприймати оцей російський ультиматум стосовно зміни в Конституції по членству в НАТО. Тут можна просто далі розказувати, чому це неможливо, але це трохи забуті Мінські угоди. Якщо туди подивитися, вони були написані в Кремлі. І так все сформульовано, щоб туди поставити вимоги, які не можна виконати.

В даному випадку, це внесення змін до Конституції, що, як ми знаємо, неможливо зробити під час воєнного стану. І ми знаємо, чому не можна його скасовувати і так далі. Це якщо навіть не говорити про те, що не можна відмовитися від єдиного на сьогодні найбільш надійного варіанта гарантії зовнішньої безпеки. Не можна також йти на російські вимоги, які прозвучали у останніх заявах Путіна, що Україна має відвести війська навіть із цих чотирьох областей, які на сьогодні не до кінця окуповані Росією. Не можна погоджуватися також на те, що Україна має демілітаризуватися. Тому що поки в нас не буде парасольки НАТО (і навіть тоді, коли вона буде) Україні потрібно утримувати потужність своєї оборонної спроможності. Тому що це є першим гарантом безпеки від воєнних загроз. Ось такий, можливо, не повний перелік тих дійсно червоних ліній, за які Україні не можна заступати.

Найголовніше потрібно розуміти те, що світова архітектура безпеки зараз зруйнована. Порядок, який встановлювався роками після Другої світової війни, це була вже друга спроба після Першої світової війни також на сьогодні зруйнований і, в принципі, якщо не 100% в цьому вина Російської Федерації, то, принаймні, дуже близько до цього. Оце ключове, що потрібно розуміти, на мій погляд. І мудрість західних політиків і ще й рішучість, розуміючи, чим це може закінчитися, в тому, щоб зробити все, що можливо зараз, щоб не допустити подальшого скочування світу в Третю світову війну. Бо вона, як ми бачимо, має доволі високі ризики завершитися ядерною катастрофою.

Найскладнішими викликами у розробці будь-якого мирного рішення — проєкту майбутніх переговорів між Росією та Україною, по-перше, те, що Росію потрібно зацікавити в переговорах. На сьогоднішній день, коли Путін на початку фрази каже, що вони завжди були за мир, а потім він каже, що ні, ні, ні. Його оточення каже, — а чого нам домовлятися? Або Україна капітулює зараз, або ми ще далі воюємо і потім захопимо кілька десятків населених пунктів. Та Росія має об'єктивні причини демонструвати цю браваду. Вони постійно просуваються, Україна відступає, мовляв, а чому ми маємо йти на переговори? Їхня логіка така. Тому їх треба зацікавити в цих переговорах. Вже такі моменти були. Це, наприклад, «жест доброй воли» в березні 2022-го року, «непростые решения» Суровікіна — коли відходили з правого берега Херсонщини. Щось таке має бути, щоб дійсно Путіна переконало, що пора домовлятися. А після того ще має кілька таких кроків відбутися, щоб він не просто погодився домовлятися, а перший шукав того, як домовлятися.

Перспектива того, що в 2025 році можливий якийсь мир з Росією, реалістична. Але коли ми кажемо, що для цього потрібно зробити, то, на жаль, Україна робить далеко не все те, що можна зробити. Коментуючи слова нашого президента, це — сподівання, а далі — на чому вони ґрунтуються? От дайте нам відповідь, пане президент, на чому ґрунтуються ці ваші сподівання? Тому що вже ми маємо яскравий досвід, коли президент Зеленський робив певні прогнози, за які потім доводилось якось виправдуватися. У даному випадку, якщо це формула миру, питань немає, це набір принципів, які просто не підлягають ніякому оспорюванню. Якщо ми говоримо про мирний план, який написаний для наших партнерів, то ми вже знаємо реакцію наших партнерів на цей план. Якщо ми говоримо про так званий план стійкості, який був зроблений нещодавно, то давайте почекаємо, перш ніж давати якісь критичні зауваження, побачимо сам цей план. Хоча анонс його не сильно вразив. Ті 10 пунктів усі правильні, але щодо їхнього наповнення є велике питання. А чи дійсно те, на чому президент робить акценти, є пріоритетним, а чи дійсно це наближає нас до перемоги, а чи навпаки віддаляє.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV