На Київ зараз чинять дедалі більший тиск, намагаючись змусити його прийняти угоду з Москвою. Але при цьому необхідно відкрито заявити: жоден іноземний політик — чи то американський, чи то європейський, чи то російський — не має права розпоряджатися українською землею. Робити це можуть тільки самі українці. І якщо під час обговорення коли-небудь буде порушено питання територіальних поступок, президент Володимир Зеленський несе конституційний, демократичний і моральний обов’язок — винести його на всенародне обговорення через національний референдум.
Дебати посилилися після того, як президент США Дональд Трамп представив 28-пунктну мирну пропозицію, щоб врегулювати війну між Україною і Росією. Цей план передбачав, що Україна визнає Крим, Луганськ і Донецьк «фактично російськими». Він заморожує лінії фронту на Херсонщині та в Запорізькій області, фактично закріплюючи контроль Росії над окупованими територіями. Українські війська мають відійти з тих частин Донецької області, які вони зараз контролюють, і ці території мають перетворитися на «нейтральну», демілітаризовану буферну зону. Це не мирний план — це територіальний демонтаж. І це вимагає від України прийняти — через мовчання чи під тиском — те, чому вона тривалі роки протистояла.
Зеленський розкритикував цю пропозицію, називаючи територіальну умову «головною проблемою» всієї цієї схеми. Він наголосив на жорсткому виборі: прийняти приниження і втрату земель або ризикнути втратою ключового партнера у Вашингтоні. Трамп зазначив, що його план не є «остаточною пропозицією», але його посил очевидний: від України очікується поступка того, що Росія захопила силою.
Від України очікується поступка того, що Росія захопила силою
Але існує ще глибша небезпека, прихована в цих умовах, — та, яка виходить за межі України і загрожує всій міжнародній системі. Якщо Київ погодиться на територіальні поступки під військовим і дипломатичним тиском, Москва доб'ється успіху в нав’язуванні своєї «нової теорії самовизначення»: ідеї про те, що етнічні або мовні групи можна «визволяти» за допомогою вторгнення і анексії. Це не самовизначення — це імперіалізм, замаскований правовою риторикою. І якщо це спрацює в Україні, то стане прецедентом, яким Росія і деякі держави на Близькому Сході зможуть користуватися десь ще, а інші ревізіоністські держави швидко наслідуватимуть цей приклад. Територіальні зміни шляхом завоювання стануть нормою, будуть узаконені й експортовані.
У такий історичний момент — коли під загрозою стоїть саме існування України як суверенної держави — Зеленському не потрібно вести переговори, спираючись винятково на вподобання іноземних лідерів. Він може спертися на щось набагато потужніше: на Конституцію України.
Стаття 73 Конституції України однозначна: будь-яка зміна території України може бути схвалена виключно через загальнонаціональний референдум. Це одне з найсильніших положень про народний суверенітет серед сучасних конституцій. Ані український президент, ані парламент, ані іноземний парламентер не можуть законно змінити кордони України. Тільки народ має таке право.
Ця гарантія сусідить зі статтею 2, яка оголошує територію України «неподільною і недоторканною», та зі статтею 157, яка забороняє будь-які конституційні зміни, що підривають незалежність або територіальну цілісність України. Разом ці статті створюють потрійний замок — юридичний, політичний та етичний — проти будь-яких закулісних угод, які могли б легалізувати агресію Росії.
Навіть механізм ініціювання такого референдуму підкреслює його демократичну значущість. Стаття 72 дозволяє провести загальнонаціональний референдум за народною ініціативою, але тільки коли щонайменше три мільйони громадян підпишуть петицію — водночас підписи мають бути розподілені щонайменше у двох третинах областей, зі щонайменше 100 тисячами підписів у кожній. Це вбудований у Конституцію механізм досягнення загальнонаціонального консенсусу. Територія не може бути «продана» елітами. Має висловитися весь народ.
План Трампа намагається обійти цю конституційну реальність, пропонуючи «фактичне визнання» контролю Росії. Ідея проста: якщо Україна ніколи формально не змінює своїх кордонів, вимога про референдум не застосовується. Навіть якщо США визнають Крим, Луганську та Донецьку області російськими — зробивши це де-юре офіційною політикою США — це не перетворює ці території на де-юре російські за українським законодавством. Росія також домагатиметься, щоб її союзники офіційно визнали її право на анексовані території. Це просто переносить тиск за межі країни. Але по суті це юридичний прийом. Примусове виведення українських військ, заморожена лінія конфлікту, яку розглядають як кордон, або демілітаризована зона, нав’язана під зовнішнім тиском, — усе це по суті є зміною території, навіть якщо формально це так не називається. Називати це «де-факто» не робить ситуацію менш принизливою і не надає їй законної сили.
Референдум, навпаки, перетворює найбільш вразливе місце України на її найбільшу силу. Якщо українці відкинуть територіальні поступки — а вони це зроблять — Зеленський набуде незаперечної легітимності. Він зможе сказати Вашингтону, Брюсселю, Лондону і Москві: народ висловився. У мене немає мандата на поступки. Тисніть на мене скільки хочете — я не можу обійти волю 40 мільйонів громадян. Тільки це здатне змінити перебіг переговорів, заморозити нереалістичні вимоги і забезпечити продовження підтримки.
Якщо ж українці коли-небудь проголосують інакше, мандат буде виходити від суверенного народу, а не від закулісних угод, розроблених за кордоном. Навіть такий сценарій залишається демократичним рішенням, а не нав’язаним компромісом.
Референдум — це не тактика зволікання. Це не політичний маневр. Це декларація принципу: кордони України мають визначатися тільки в Києві — у будинках, на виборчих дільницях і в серцях українського народу. Тоді як союзники обговорюють допомогу, противники висувають ультиматуми, а на полі бою зберігається невизначеність, у Зеленського є один інструмент, який жоден зовнішній тиск не зможе відібрати: пряма воля його народу.
Текст надано автором
Переклад NV