Головний наратив Путіна. Як у Росії девізом стає не життя, а смерть на війні

На зустрічі з матерями військових минулого тижня російський президент сказав члену «громадської палати» невизнаної ЛНР Ніні Пшенічкіній, чий син загинув у Луганській області ще у 2019 році: «Ми всі колись із цього світу підемо. Це неминуче. Питання, як ми жили. Адже деякі живуть чи не живуть, незрозуміло. І як ідуть? Від горілки чи ще чогось. А потім пішли, й жили чи не жили — не помітно. А ваш син жив. І його мети досягнуто. Це означає, що він із життя не дарма пішов».

У цьому висловлюванні Путін укотре сформулював один із головних наративів цієї війни, який у міру її продовження посилювався, ставав дедалі видимішим і очевиднішим, а зараз досяг, мабуть, найвищої точки. Це наратив оспівування смерті, зведення її в культ.

Ще до початку «часткової мобілізації» ідея про те, що померти за Батьківщину та президента почесно (навіть якщо не дуже розумієш сенс війни, яку він веде), регулярно звучала й у висловлюваннях політиків, і в постах патріотичних блогерів, і з вуст пропагандистів з екранів телевізорів.
Одним із найяскравіших моментів культивізації смерті стала загибель Дарії Дугіної — дочки російського філософа-пропагандиста Олександра Дугіна. Присутні на її похороні відзначали «особливе світло», яке виходило від загиблої, а коментатори висловлювалися про те, що її смерть мала особливе значення.

Зокрема, Олександр Проханов, один із радикальних консервативних ідеологів, писав, звертаючись до Олександра Дугіна: «Тяжкий удар, спрямований на Вас, прийняла на себе Ваша дочка, зробивши тим самим великий дочірній подвиг… В Україні на полі бою борються системи озброєнь, мужність солдатів, далекоглядність полководців. І там борються сенси: смисл космічної темряви та смисл променистого світла. Ви, Олександре Гельєвичу, носій цього променистого світла. Будь-яка велика ідея вимагає великої жертви».

Одним із найяскравіших моментів культивізації смерті стала загибель Дарії Дугіної

До привабливості смерті апелював у своїй рекрутинговій промові і Євгеній Пригожин, набираючи ув’язнених на війну проти України: «У вас є хтось, хто вас може з десяткою терміну звідси витягти з зони? Як ви думаєте? Є двоє, хто витягує. Це Аллах і Бог — у дерев’яному ящику. А я вас забираю живими. Але не завжди живими повертаю».

Натомість режисер Микита Міхалков, розповідаючи про «подвиг» одного з таких в’язнів (у якому активісти Gulagu.net впізнали злочинця, причетного до тортур у в’язницях), також наголосив на його загибелі в Україні як найвищій цінності: «Він знав, за що померти». Міхалков підкреслив, що держава віддячила ув’язненому за його «подвиг»: загиблого помилували і прирівняли до учасника бойових дій, тож його сім'ї належать пільги та виплати.

Оспівування смерті є буквально у всіх щоденних зведеннях з України. Ось, наприклад, новина з Тюменської області про прощання з десантником Дмитром Горнєвим: «Прощалися із загиблим під час виконання військового обов’язку з усіма почестями: військовий оркестр, почесна варта, військовий салют. Гвардієць-десантник-розвідник брав участь у бойових діях на спеціальній військовій операції. Дмитро загинув героїчно, тим самим віддавши своє життя за Батьківщину!»

Незначність людського життя порівняно із завданнями, поставленими державою, наголошується навіть у розмовах з дітьми — на уроках «Розмови про важливе». «Щастя Батьківщини дорожче за життя», «За Батьківщину-матір не страшно вмирати» — ці прислів'я наводять учням 3−4 класів як приклад справжньої любові до своєї країни.

Готуватися до того, що твоя дитина може (і має прагнути) загинути за Батьківщину пропонується заздалегідь: російський священник, настоятель храму великомучениці Варвари Михайло Васильєв заявив, що якби жінки народжували більше дітей, то легше відпускали б їх на війну проти України. «Кожній жінці від природи Господь найчастіше попустив народити багато діточок. Якщо вона не використовує засоби переривання вагітності, то дитина у неї буде не одна. А отже, їй не так боляче і страшно з нею розлучатися», — сказав священник, а буквально за кілька днів сам загинув в Україні.

Оспівуванням смерті, часом до рівня «натуральна некрофілія», сповнена і патріотична поезія, зазначає літературознавець Михайло Едельштейн, який вивчив творчість Z-поетів. «Для них мирне „міщанське“ життя — це кінець світу. Єдина гідна альтернатива — подвиг, жертовність, багаття».

Поетеса Ганна Долгарьова (яка нещодавно хвалилася в телеграм-каналі, що це її друг вкрав єнота з херсонського зоопарку) прямо пише:

Наш шлях — це шлях смерті.

Можливо, ми неправильні.

Може, виродки.

Може, нам не місце взагалі у сучасному світі.

Але ми йдемо шляхом смерті,

Ми не боїмося вдивлятися їй у вічі.

Це вона в результаті боїться нас,

Тому що більше ніхто не набирається сміливості

Іти шляхом смерті.

Одним із пісенних «гімнів смерті» стала натомість пісня «Встанем!» у виконанні російських поп-зірок, які підтримали війну. Похмуре виконання, траурний одяг і приспів, який, безумовно, перегукується з кличем мертвих «Восстанем», змусили багатьох іронічно назвати цю композицію «Пісня ходячих мерців».

Нарешті, культ смерті, досягнувши неймовірних масштабів, проявляється у вигляді фарсу. На початку листопада у Москві відбулася виставка «Некрополь», присвячена новинкам моди в галузі ритуальних послуг. «Експоцентром» гуляли аніматори в костюмах плюшевих трун, бізнесмени обговорювали мобільні крематорії та імпортозаміщення у сфері кремаційних печей, організатори проводили майстер-класи з ритуальної флористики.

Своєрідним девізом цієї нової реальності, в якій найвищою цінністю стає не людське життя, а людська смерть, став відомий вислів Путіна про Захід: «Ми потрапимо до раю, а вони просто здохнуть». Саме цю фразу скандували нещодавно учасники московського «Маршу на Вашингтон», які закликали вдарити ядерними ракетами по США.

Втім, є ще одна цитата, яка могла стати своєрідним провісником цього культу смерті. «Нравится, не нравится — терпи, моя красавица», — казав Путін ще до війни про Україну. І якщо на Заході ця репліка не викликала жодних асоціацій, то російська публіка впізнала у ній цитату з пісні панк-групи «Красная плесень», в якій йшлося саме про акт некрофілії.

Друкується з дозволу авторки та видання. Вперше опубліковано на Голосі Америки

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ