«Народна» монархія і татко-Чингісхан. Як 100 років тому український вчений пояснив причини євразійства й передбачив рашизм та путінізм

Мицюк народився 22 червня 1883 року в селі Новоолександрівка, що на Луганщині. Він долучився до українського національного руху у складі Полтавського кадетського корпусу, а далі став одним зі співзасновників Української партії соціалістів-революціонерів. Під час Української революції 1917−1921 років Мицюк був обраний депутатом Трудового конгресу України, а за часів Директорії УНР він обіймав посади міністра внутрішніх справ та заступника міністра народного господарства.

Після поразки визвольних змагань, наприкінці 1920 року, Мицюк емігрував до Чехословаччини, де став професором відразу двох вищих навчальних закладів: Української Господарської Академії в Подєбрадах та Українського Вільного Університету (УВУ) в Празі. У 1938−1941 роках його кілька разів обирали ректором УВУ. Він був членом Наукового товариства імені Шевченка і написав понад 60 наукових праць, серед яких фундаментальні підручники Історія політичної економії та Аграрна політика, а також гострі аналітичні брошури Фашизм та Евразійство.

Остання праця є досі актуальною, адже автор передбачив, куди приведуть росіян їхні амбіції та презирство до європейських сусідів. Імперський реваншизм сторічної давності, цивілізаційна війна із Заходом, культ сильної влади, використання релігії як державного інструменту та одержимість підкоренням України — все це дуже схожена сучасну путінську риторику.

Чингісхан проти «гнилого Заходу»

Варто пояснити, що філософська течія, відома як євразійство, виникла у майже двомільйонному середовищі російської еміграції в 1920-х роках. Мицюк описує її як складну ідеологічну реакцію людей різних прошарків на розпад Російської імперії та поразку в Першій світовій й т. зв. Громадянській війнах. Усі росіяни-емігранти — офіцери, інтелектуали, чиновники, землевласники, аристократи — опинилися на чужині, куди втекли від більшовицького режиму. І більшість з них вважали своїм обов’язком зберегти національну ідентичність та дореволюційну російську культуру. Але робили це своєрідно.

«Ідеольоґічно евразійство, подібно до большевизму й фашизму, має претензію бути носієм „справді нової, небувалої, єдиноспасальної“ для людського роду правди й фанатично її пропаґує, — зауважував Мицюк. — Спершу впрост іронічно-скептичне відношення до евразійства змінилось поволі на серіознійше, і то не тільки в росіян, але й у заступників інших народів, що становлять сучасний т. зв. Союз Совітських Соціялістичних Республик».

За словами Мицюка, євразійство стало однією з чотирьох модних суспільних течій, поряд із фашизмом, аграризмом та більшовизмом.

Безпосередню причину появи євразійства слід шукати не лише у зовнішній поразці Росії у світовій війні, а ще й у перемозі більшовиків над так званим білим рухом.

«Серед інтеліґентної частини учасників „білого“ руху, по катастрофі, повстало критичне відношення до ідеалів, гасел і тактики „білих“, — йдеться у доповіді. — З другого боку — вони пережили глибоке розчарування в „союзниках“ і в Европі, що кінець-кінцем зайняла до большевизму позицію, диктовану її еґоїстично-економічними інтересами».

Мицюк пояснив, що, відвернувшись від Європи, частина російської еміграційної інтелігенції вигадала ідеологію на противагу комуністичній — щоб за нею пішов російський народ. Першим маніфестом нової течії став збірник Исход к Востоку, виданий 1921 року у Софії групою молодих інтелектуалів, серед яких були лінгвіст князь Микола Трубецькой, географ та економіст Петро Савицький і богослов Георгій Флоровський.

Назва збірника символізувала свідомий розрив із західним світом. Для прикладу, Трубецькой у своїх працях доводив культурну близькість росіян до народів Азії та стверджував, що московська державність формувалася за зразком монгольської. Ця орієнтація на Схід була своєрідною психологічною втечею від поразки у фантазію про унікальну цивілізаційну долю. Замість того, щоб реалістично проаналізувати внутрішні причини катастрофи, російські інтелектуали вихлюпнули свою образу й злість на «зрадницьку та декадентську» Європу. Власне це й породило психологічну потребу переосмислити російськість не як частину Європи, а як щось принципово інше й вище — і такий підхід заклав основи для агресивної та реваншистської ідеології.

«Романо-германський світ зі своєю культурою — найлютіший наш ворог», — писав князь Трубєцкой.

Центральним елементом євразійської доктрини стало конструювання унікального цивілізаційного простору — Євразії, що визначається через свою опозицію до «гнилого Заходу». А про свою історичну спадковість прибічники євразійства писали, що вона ведеться не від Київської Русі, а від Монгольської імперії Чингісхана. Євразійці відкрито декларували свою ворожість до Європи й казали, що Росія — не продовження Київської Руси, а її державність була створена монголами. Цей вибір історичного предка був стратегічним. Він дозволяв легітимізувати специфічний тип державності: централізований, авторитарний та імперський.

Іван Ільїн, називав європейську цивілізацію «вавилонською вежею» та «матір'ю блудниці й мерзостів земних». А Савицький стверджував: «Без татарщини не було б Росії. Ми не слов’яни й не туранці  — а русскіє».

Модель Київської Русі з її вічем, відносною децентралізацією та зв’язками з Європою була несумісна з ідеєю монолітної імперії. Проголошуючи Чингісхана своїм духовним предтечею, євразійці виправдовували політичну модель, засновану на завоюванні, данині та абсолютному пріоритеті держави над особистістю.

Православіє, самодержавіє, народність 2.0

Мицюк зазначав, що євразійство, по суті, є модернізованою версією класичної імперської тріади царя Миколи I, адаптованою до реалій XX століття. Вона включає московську гегемонію, замасковану під «симфонічну особистість», войовниче православ’я як інструмент русифікації. Адже те, що росіяни називали народністю, передбачало об'єднання з іншими народами у формі автократії.

«Пануюче значіння мусить належати москалям, а під народністю розуміється панування державної московської народности», — просто пояснює він.

Щодо російського православ’я, то євразійці проголосили його єдиною правдивою вірою, яка має поглинути всі інші релігії Євразії. І тут вони переслідували суто політичну мету.

«Православ’я буде знаряддям змосковщення чи русифікації, а православна російська церква емпірично і є російська культура», — попередив він про наслідки цієї релігії.

Євразійці відкидали західну демократію, називаючи її анархією. Їхній ідеал — це абсолютна монархія, православне російське царство. І тут вони вдались до маніпуляції: розуміючи, що реставрація монархії Романових неможлива, запропонували концепцію «народної» монархії. За цією логікою, диктатор, що має містичний зв’язок із «духом народу», є більш демократичним, ніж парламент. І це створює виправдання для авторитарного лідера, який оголошує себе втіленням справжньої волі народу, а будь-яку опозицію до себе — зрадою нації.

Ще одне важливе зауваження Мацюка: він зазначав, що євразійці називають більшовиків і фашистів своїми ворогами, однак при цьому захоплюються їхніми методами правління і самі ж пропонують створити тоталітарну державу, керовану монопольною партією — і вона діє як «колективний Бонапарт». Марксизм вони вважали чужою «романо-германською» отрутою, проте Червону армію, чекістів, однопартійну систему та жорстоке придушення незгідних розглядали як автентичні «російські» інструменти для відновлення імперії. Це й створило шаблон російської держави майбутнього, яку ми бачимо зараз: вона використовує всі методи тоталітаризму, але виправдовує його рідною ідеологією націоналізму, православ’я та цивілізаційної винятковості.

«Евразійство, воно у своїй „науковій“ будові еклектичне, — вважав Мицюк. — Бо бере потроху звідусюди: з ідеольоґій абсолютного царизму, реакційної катковщини, такого ж московського центра­лістичного славянофільства, централістичного соціялізму, большевізму, зрештою — фашизму… Людську особистість у ньому приховує крайній етатизм; права людини й громадянина знехтовано».

Денацифікація України й атаки на мову

У євразійській системі координат незалежна Україна та культура є екзистенційною загрозою. Вже тоді Мацюк застерігав, що їхня програма — це культурне стирання через маніпулятивну теорію «спільноруської культури» та збереження політичного контролю через фіктивну «федерацію».

Євразійці, як і сучасні пропагандисти РФ, стверджували, що сучасна російська культура нібито є українською за своїм походженням. А звідси робили маніпулятивний висновок — «спільноруська» культура вже існує. З цього випливало, що творення окремої української культури є начебто штучним і зайвим. Бо українська культура, на їхню імперську думку, повинна лише доповнювати загальну провінційним фольклором для простого люду, тоді як еліта залишатиметься російськомовною та російськокультурною.

Це набагато підступніша тактика, ніж просте і грубе заперечення української культури. Вона є формою культурної апропріації та газлайтингу. Так можна легко паралізувати українську культуру зсередини, аргументуючи, що, мовляв, ви вже є частиною нашої великої культури, а вихід з неї — це зрада власної спадщини.

Мицюк розкритикував євразійців також за те, що вони називали українську мову «неприроднім» та «штучним» явищем, створеним інтелектуалами. За їхньою версією, ці люди нібито примкнули до польської традиції, щоб зробити її максимально відмінною від російської.

Єдиним виходом у такій ситуації Мицюк вважав сепарацію та відокремлення поневолених народів від Росії. Бо сама модель федерації з нею є фіктивною. Адже вся реальна влада належить центральному унітарному органу, а інші національні республіки не мають суверенітету. І це робить їхніх жителів ідеальним інструментом для перетворення в росіян — чого і прагнули майже 100 років тому євразійці, а нині — здійснює путінська Росія.