В історичній науці існує навіть цілий напрямок, так звана контрфактуальна історія, коли історики намагаються відповісти на умовне «що було б якби»? Якщо б Америку відкрив не Колумб, а китайці? Або Гітлер виграв війну? Міркуючи над тим, що могло би статися, ми краще розуміємо, що насправді сталося.
У випадку з Євромайданом моя відповідь: якби його не було тоді, він відбувся би так чи інакше, хіба на рік пізніше, та не факт, що йому вдалося б перемогти.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Євромайдан став революцією. І, як кожна революція, виник із переплетіння декількох внутрішніх і зовнішніх факторів.
Коли говоримо про внутрішні, то в Україні революція висіла в повітрі від початку 2000‑х. Тут і тоді включився революційний механізм, який вперше проявив себе у молодіжних бунтах 1968 року на Заході, у 2011‑му під час Арабської весни, а минулого року — в Білорусі. Коротко механізм можна описати так: сучасні революції все частіше починаються не тоді, коли ситуація стає гіршою, а навпаки, коли вона покращується.
Це саме те, чого не міг зрозуміти Янукович. Яка революція — обурювався він — коли зростають зарплати і пенсії? Але сучасні революції відбуваються саме за умов економічного зростання. Зверніть увагу: і перший, і другий Майдан сталися тоді, коли український ВВП на душу населення зростав (у другому випадку після короткої перерви, викликаної кризою 2008 року).
Головною рушійною силою таких революцій стає середній клас, який починає вимагати від влади того, що не піддається обчисленню у доларах чи гривнях: справедливості й поваги до своєї гідності.
Євромайдан не мав виграти, але виграв
Що ж до зовнішніх причин Євромайдану, вирішальну роль відіграв російський фактор. Від моменту розвалу СРСР політика Кремля базувалася на вірі, що українська незалежність — це історична аберація і рано чи пізно українці прийдуть проситися назад, але тим разом на колінах. Час минав, роки розмінювалися на десятиліття, а Україна все не просилася. Навіть президенти, за яких голосували російськомовні південь і схід, після приходу до влади вважали за потрібне декларувати, що «Україна — не Росія», і розвертати її лицем до Заходу.
Час грав проти Кремля. Російські політики розуміли: якщо так триватиме ще кілька років, то в Україні виросте покоління, байдуже до Росії і небайдуже до Європи. Тому з’явився новий український план. В основу якого поклали розрахунок, що на наступних президентських виборах 2015 року Янукович не зможе перемогти чесно, відбудуться масові фальсифікації, й українці знову, як у 2004‑му, вийдуть на Майдан. Це давало би Росії привід для втручання в українські справи заради відновлення стабільності й наведення порядку.
Факт, що Захід мовчазно проковтнув російську агресію проти Грузії у 2008‑му, давав Путіну підставу сподіватися, що так само станеться й у випадку з Україною. Внаслідок російського втручання від України мала відійти Новоросія, утворена з південних і східних областей. Решта української держави з центром у Києві мала перетворитися у слухняного сателіта Москви, з новим президентом, який, на відміну від Януковича, мав би більш людське лице й був більш чемним до Кремля (треба визнати, що Янукович не був цілком вигідним для Путіна — в обмін же за свою відставку Янукович дістав би почесне заслання у Москві).
Путін прорахувався стратегічно. Він не розумів — і, виглядає, далі не розуміє, — чим є Україна і чому вона є такою життєстійкою. Але його прорахунок вийшов також і тактичним. Він не чекав, що в Україні новий Майдан станеться на рік раніше. На щастя, майданні протести в Києві вступили у вирішальну стадію тоді, коли Путін був зв’язаний Олімпіадою в Сочі, і за той час вони встигли виграти.
Євромайдан не мав виграти, але виграв. Це ще раз показує справжній його масштаб. Він є і залишається однією з небагатьох переможних революцій середнього класу.
Я не вважаю цю перемогу дивом чи випадковістю. Назвати її так — значить зневажити пам’ять десятків тисяч українців, які заплатили за цю перемогу своїм здоров’ям і життям.
Але цю перемогу не можна назвати й остаточною. По-перше, Путін не відмовився від своїх планів і над Україною далі висить загроза війни. По-друге, залишається питання: чи вдасться завершити еволюційно те, що так революційно почав перший Майдан і продовжив другий, — перезавантажити українську державу і надати їй людське лице?
І лише тоді, коли це вдасться зробити, зможемо говорити про повне й остаточне завершення Євромайдану.
Колонку опубліковано в журналі НВ за 25 листопада 2021 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ