За результатами дослідження благодійного фонду savED, у якому взяли участь 1924 учні 8−11 класів з усіх підконтрольних уряду України регіонів, третина українських підлітків (34%) мають чіткі плани на майбутнє. Однак решта тією чи іншою мірою досі не впевнені у завтрашньому дні. На жаль, реальність затяжної війни та її вплив на оптимізм молодих людей щодо їхніх власних перспектив позначається на бажанні учнів будувати життя після школи не вдома, а за кордоном.
У 2025 році 40% старшокласників вірили у можливість гідного працевлаштування у своїй громаді та в країні загалом, однак водночас така ж кількість підлітків мала протилежне бачення. Майже кожен пʼятий учень — учасник опитування вказав на бажання виїхати з України після випускних іспитів. Чимало українських роботодавців уже сьогодні відчувають дефіцит кадрів за низкою спеціальностей. Підлітки, які за кілька років отримають фах і зможуть брати участь у розвитку галузей, потрібні нам в Україні.
Чи здатні ми вплинути на хід подій і дати молоді відчуття, що вона потрібна тут? Так, але робити це треба ще у школі. Це підказують ключові інсайти дослідження savED Війна, освіта і соціальний капітал. Три роки повномасштабного вторгнення.
Візія майбутнього
На противагу вчителям і батькам, підлітки найменш оптимістично ставляться до майбутнього України. Згідно з нашим опитуванням, 46% вірять у позитивну динаміку, тоді як 16% песимістично налаштовані, а ще 33% не визначилися. Більш негативно налаштовані підлітки у прифронтових, центральних і північних регіонах (43%), позаяк серед школярів із західних областей оптимістами залишаються 49%.
Підліткам дедалі складніше розгледіти й усвідомити своє майбутнє вдома. У старшокласників це помітно чи не найсильніше: від нерозуміння, які предмети обрати для НМТ, до більш філософського питання «Ким і де я себе бачу? Що мені подобається робити?». Українці віком 14−18 років — це та частина суспільства, яка зараз визначається із професійними орієнтирами. Це той ресурс, без якого повоєнне відновлення країни неможливе. Нам потрібні фахівці й фахівчині, які не лише відбудують громади буквально, а й закладуть нові сенси у багатьох сферах: від управління на місцях до реформ державного рівня.
Деякі підлітки, зокрема у прифронтових регіонах, нині не пізнають необхідний для свого віку життєвий досвід сповна, а відтак не уявляють весь спектр можливостей удома. Школярі або фізично далеко від дому через вимушене переміщення, або ж навіть у рідній громаді залишаються ізольованими, навчаючись переважно онлайн. У прифронтових областях, за даними savED, 49% школярів досі вчаться виключно дистанційно. Тобто шанс на повноцінну офлайн-освіту фактично визначає географія та відстань до фронту.
Без місць для зустрічей, без можливості творити в спільних просторах, у процесі пізнаючи себе й надихаючись іншими, наші підлітки ризикують не те що втратити, а й узагалі не мати прагнення розвиватися в Україні. Простір та активності, у яких зароджується усвідомлення «Я потрібен або потрібна вдома, мої знання тут цінують», мають бути постійними. І тут критично важлива співпраця освітян, громад в цілому та партнерів, зокрема бізнес-сектору.
Дати підліткам відчуття причетності
Бажання підлітків бути причетними до своєї громади, згідно з нашим дослідженням, тримається на кількох «стовпах»: задоволеність навчанням, наявність друзів, відчуття сенсу у власних діях та візія майбутнього працевлаштування.
38% хлопців і дівчат, які мають багато друзів, хочуть залишитися вдома. Серед тих, кому бракує спілкування з однолітками, лише 10% уявляють своє подальше життя в рідному селі чи містечку. Коли є друзі і в класі, і поза навчанням, вони ж можуть стати однодумцями для спільної справи в майбутньому. А щоб цих однодумців вдалося знайти ще в школі, потрібно організувати дітям якісну взаємодію у спільноті. Це ті активності, де за грою та спілкуванням підлітки змогли б втілювати корисні для громади речі. При цьому як з учителями, так і об'єднуючись у команди між собою.
Підліткам дедалі складніше розгледіти й усвідомити своє майбутнє вдома
Звідси виростає розуміння своїх уподобань, а з ними закладається й усвідомлення подальшого кар'єрного розвитку, а також відчуття сенсу у власних діях. Щодо останнього — ще один інсайт із нашого дослідження: 69% учнів, які вважають свою діяльність такою, що має сенс, відчувають приналежність до громади і готові брати участь у місцевих активностях, тоді як серед тих, хто цього не відчуває, таких лише 20%.
На цьому етапі важлива включеність громади: якщо школярі організовують подію чи проєкт, представники самоврядування теж мають долучатися, показувати інтерес до діяльності підлітків. Лише так молодь відчуватиме зацікавлення дорослих, і це примножуватиме віру учнів у те, що їхні ідеї важливі вдома.
Що можуть зробити вчителі — організувати якісне позашкілля
З нашого досвіду роботи з громадами, навіть якщо в школах немає укриттів для повноцінного відновлення офлайн-навчання або ж безпекова ситуація, як-от на Харківщині, не передбачає жодного очного формату, освітяни все одно гуртують учнів. Попри руйнування освітньої інфраструктури, учителі й батьки знаходять рішення, як організувати й дозвілля, і навчання своїм дітям. Знаю випадки, коли громада переживала окупацію, і діти вчилися вдома: сьогодні в однієї вчительки зберуться в оселі, післязавтра — у якоїсь учениці, і там батьки допомагають облаштувати простір для занять. Такі історії вкотре доводять: людині потрібна людина. Ми настільки спраглі до спілкування, що як би не склалися обставини, але освіту та соціалізацію своїм дітям ми забезпечимо.
Якщо говорити про вихід в офлайн саме в школі, то, звісно, наявність укриття нині є обов’язковою умовою. Та я б звертала увагу не лише на безпечний простір, а й на активності, які пропонуються учням, аби вони взаємодіяли одне з одним у цьому просторі.
До того ж достатньо спозиціонувати освітню активність як STEM-гурток чи менторську зустріч — й підлітки виявляють зацікавлення. Вони розуміють, що їх очікує дещо неформальне: ні тобі класних журналів, ні класичного «Дістаємо подвійні листочки». Емоційно це налаштовує дітей включатися. Так клас, який довго вважали місцем суто для уроків, перетворюється на осередок комфорту, безпеки, сповнений тим, що справді захоплює дітей.
В умовах війни школа не обовʼязково має виглядати як класичний освітній заклад, адже не всюди є можливість навчати дітей в такому форматі: десь ходити в школу небезпечно, десь — просто ніде, бо все знищено. Тоді точкою згуртування підлітків можуть стати освітній центр в укритті, модульний освітній простір, гуртки чи позмінні уроки на базі сільського будинку культури. Такі простори здатні не лише допомогти учням надолужити освітні втрати, а й стати середовищем, де відновлюється громада та зароджується спільнота.
Задача місцевого самоврядування — залучати молодь у життя громади
Зауважу, що не будь-яку групу людей можна назвати спільнотою. Важливо, щоб це об'єднання мало спільні цінності, прагнення, наснагу діяти. Будемо відверті, це відчуття подекуди доводиться формувати з нуля. Але досвід і нашого фонду, й багатьох громадських організацій доводить: усе можливо.
Як на мене, коли в громаду з проєктом приходять благодійники, то в цій співпраці обов’язково слід підсвітити місцевим, які в нинішніх умовах вони мають ресурси, аби, скажімо, організувати тутешнім дітям цікаве позашкілля. Далі варто залучати на допомогу самоврядування, а з ними — виходити на потенційних партнерів. Та що важливо розуміти: однієї активності на пів року, навіть масштабного проєкту, замало. Показником результату є регулярність, сталість подій, бо саме ця тяглість формує спільноти, учасники якої врешті стають ініціаторами змін.
І драйвером змін має стати громада. Має включатися місцеве самоврядування. «Не на все є кошти», — може дехто закинути, але часто питання не стільки у фінансуванні активностей, скільки в бажанні влади залучати підлітків у життя громади. Хтось із молодих людей має сильніший характер і прийде до селищного чи сільського голови, скаже: «Я хочу тут бути корисним», — і наполягатиме на тому, щоб брати участь у місцевих подіях. А хтось навіть не знає, що така можливість у нього є поза межами школи. Відтак, навіть створюючи щось класне у себе в школі чи гуртках, підліток не має зв’язку з місцевим контекстом. То звідти тоді взятися бажанню залишатися вдома, з чого виникне сенс у власних діях?
Я знаю чимало класних локальних проєктів у громадах, але молодь у них рідко залучена. Проблема в тому, що самі очільники громад не намагаються стимулювати включеність молоді у ті ж публічні обговорення. Хоча це не виглядає складно: дайте підліткам змогу приходити на сесії селищної чи міської ради та висловлювати власну думку, говорити про те, що безпосередньо стосується їх життя. І це вже буде про вміння слухати молодь, про намагання побудувати їхню причетність до рідної громади реальними діями, а не на словах.
Також має бути циклічність обміну досвідом. Міркуючи про кар'єру й нові можливості в Україні, діти не мусять обмежуватися територією своєї громади. Якщо підліток захоплюється мистецтвом, а в його селі у Балаклійській громаді на Харківщині музей наразі не працює, то він може набратися досвіду у Львові, Івано-Франківську чи Харкові, щоб потім втілити свій задум удома, коли з’явиться можливість. Мобільність у межах країни — це класно, щоб отримати нові знання, знайомства, обмінюватися ідеями з однодумцями. При цьому підліток має впевнитись, що коли повернеться додому, їй або йому буде до кого піти зі своєю ідеєю, і буде простір, в якому сповнена натхнення після освітньої мандрівки молода людина щось спробує створити, а дорослі підтримають.
Як долучатися бізнесу: показувати школярам кар'єрні перспективи
Сьогодні підприємці як ніхто інший зацікавлені в збереженні людського капіталу — своїх майбутніх працівників. Це не лише про корпоративну соціальну відповідальність, а й про життєвий прагматизм: потрібно, щоб було з ким працювати та завдяки кому розвиватися. Тож бізнесам вже зараз варто приходити до підлітків та розповідати, які можливості в них є для стажування, працевлаштування, які зони росту впродовж роботи.
Є приклади, коли агробізнес у громадах оплачує навчання початківцям, і це теж стимулює молодь звернути увагу на сфери, які спершу здаються неперспективними. Підприємству ж важливо правильно подати цінність своєї галузі. Замість стандартної лекції в школі чи роздачі листівок зробіть екскурсію, організуйте живе спілкування в колі підлітків, неформально, за піцою та з відвертими розмовами. Розкажіть про ширші можливості професії, про те, що вам або вашим колегам знадобилося зі школи, аби працювати на нинішній посаді, і що підліткам уже слід вивчати глибше, не лише заради гарних балів із НМТ. Поясніть, де цій справі можна повчитися в Україні, де за кордоном можна пройти стажування та як набуті знання та навички застосувати вдома. Такий підхід до профорієнтації формує зовсім інше сприйняття професій, показує молоді реальні перспективи, які вже сьогодні доступні в Україні, підказує, як вони можуть підготуватися до певної роботи.
Окрім того, що бізнесу потрібно бути на слуху в підлітків ще зі школи, варто створювати гнучкі умови для працевлаштування та подальшого навчання впродовж роботи. В умовах кадрової кризи часто єдине рішення — взяти на роботу людину не з п’ятирічним досвідом, а студента коледжу. Це вимагає від роботодавця адаптивності: будьте готові за потреби навчати працівників, а не просто чекати готових кадрів.
Нам усім треба бути розуміючими дорослими
Подекуди й нам свого часу не вистачало таких дорослих поруч. Згадайте себе в юному віці: що раніше, що сьогодні підлітки завжди хочуть, щоб їх слухали й чули, щоб їхні думки й прагнення сприймали серйозно. На рівні спілкування це зводиться до вміння бути емпатичним, відкритим, підтримуючим.
Водночас, якщо дорослий взяв на себе роль наставника, варто уникати нав’язування ідей. У підлітків на це часто виникає реакція зробити «так, як хочу я» або взагалі навпаки. Дійте за принципом «рівний — рівному»: якщо розповідаєте, що в Україні можливо побудувати класну кар'єру, ставте себе в приклад або ж знайомте з успішними підприємцями, інженерами, науковцями чи іншими фахівцями, на яких діти могли б рівнятися. Важливо, щоб наші слова, наші заклики до дітей, відповідали тому, що ми робимо, чи бодай десь мали б підтвердження на практиці.
Ще один момент, про який мало говорять, але який теж важливий — дорослим так само потрібна підтримка, аби бути хорошими наставниками. Не треба соромитися, що вам буває важко говорити з підлітками. Не бійтеся показувати їм, що ви «не сталеві», що теж помиляєтесь, потребуєте порад, надійного плеча. Говорити про свою вразливість — не означає бути нездатним допомогти дитині згодом. Це про перебування на рівних із підлітком, бо так ви показуєте, що й самі часом не розумієте, як діяти в нових умовах, особливо, коли обставини можуть швидко змінюватись під впливом війни. Тут ви щирі, і це зближує вас із підлітками, а цієї щирості їм часто бракує. Тож не варто створювати враження такого собі «Агента 911», незламного за будь-яких обставин, який здатен проходити крізь усі перешкоди й знає відповіді на будь-які питання. Будьте чесними з собою та з дітьми.