З часів здобуття незалежності, для світу – чи українців – не було зрозуміло, що саме представляє собою Україна та її народ. Говорити «ми не росіяни» було не стільки неправильним, скільки розпливчатим. Це збивало з пантелику зовнішніх оглядачів, так як п’ята частина українських громадян вважають себе етнічними росіянами, і куди більша кількість людей частіше послуговується російською, замість української мови. Три аспекти виборів-2019 вказують на появу демократичного мультикультуралізму – суспільства, що поважає та приймає різноманітність – як національної ідеї.
По-перше, Україна обрала президента, який є представником крихітної єврейської меншості (складає десь 360-400 тисяч від населення у понад 40 мільйонів), і зробила це з величезним відривом. Єврейська ідентичність Зеленського не була тим, на що звертали багато уваги під час кампанії. Перемога єврейського президента виглядає як важливий історичний момент, враховуючи конфліктну історію між етнічними українцями та єврейським населенням у минулому. Приголомшлива перемога Зеленського анулює зусилля кремлівської пропаганди зобразити українців як неонацистів та антисемітів – обвинувачення, на яке у своєму відкритому листі Путіну відповіли лідери єврейської общини в травні 2014 року: «Здається, ви переплутали Україну з Росією, де єврейські організації помітили зростання антисемітських тенденцій». Головний рабин України Яків Дов Блейх ще раз наголосив на цьому в вересні 2016 року. «Україна нарешті стала Україною. Українці як нація стали пишатись тим, що вони живуть тут, і, звісно ж, євреї теж пишаються» через те, що «завдяки Путіну, тепер вони українські євреї», сказав він. Більше ознак мультиетнічного суспільства помітно серед кримських татар, які мають кримськотатарський Меджліс (парламент) в Україні. На липневих парламентських виборах обрали в депутати першого афроукраїнця, Жана Беленюка. Беленюк представляв Україну на Олімпійських іграх в Ріо, і взяв срібну медаль в греко-римській боротьбі. Він син матері-українки та батька-руандійця.
По-друге, сила перемоги Зеленського охопила Україну зі заходу до сходу: новий президент отримав більшість у 26 з 27 областей. І навіть у тих районах Львівської області, де отримав більшість Порошенко, Зеленський мав суттєві 25-45% голосів при загальному результаті по області в 37%. Відтак його перемога була впевненою не лише на Сході, де проживають порівняно більше етнічних росіян, більш поширена російська мова, й історично орієнтуються радше на Росію, але й на Заході, де живуть більше українців та україномовних, а історичні зв’язки направлені на Європу. Широта і глибина перемоги Зеленського ставить під сумнів часто згадуваний розрив між Сходом і Заходом країни.
Третім викривальним аспектом є відносна прозорість виборів. Місії зовнішніх спостерігачів підтвердили, що брудні махінації, поширені на пострадянському просторі, загалом не спостерігались, а зусилля тодішніх чи грошовитих опонентів на те, щоб скоригувати роботу медіа чи вплинути на голосування та процедуру підрахування були мінімальними. (Одним великим винятком могло би стати прихильне висвітлення телеканалом 1+1 особи Зеленського напередодні та протягом кампанії.) Більше того, це був третій раунд відносно прозорих виборів із часів шахрайства в 2004-му, що породило Помаранчеву революцію. Якщо низки таких виборів і ознак у вигляді двох народних революцій для Freedom House не досить для того, щоб підвищити місце України у їх рейтингу та перенести її до категорії вільних країн, то серйозним аналітикам варто попросити про хороше пояснення цьому.
Підсумовуючи, результати виборів свідчать про те, що Україна має потужне демократичне суспільство та владу, що підтримує різноманітність в етнічному, мовному, культурному та регіональному вимірах. Якщо це не мультикультурна демократія, то що? Такий розвиток подій набуває особливого значення, враховуючи занепад демократії у деяких частинах Європи та виборчу диктатуру на Сході. Україну можна зарахувати до дрібки країн, яким у цілому вдалось уникнути таких недемократичних трендів, розташувавши поруч з Канадою, Новою Зеландією та Австралією. Насправді, є солодка іронія у порівнянні з Канадою, яка може слугувати прикладом закріплення мультикультуралізму як формальної політики. У 1964 році сенатор Пол (Павло) Юзик, син українських мігрантів, виголосив у Сенаті свою першу промову під назвою «Канада як мультикультурна нація», що і розпочала процес, кульмінацією якого стало закріплення в Канаді мультикультуралізму як національної ідеї. Можливо, на 28 річницю незалежності України 24 серпня Зеленський зможе виголосити подібне про мультикультурну Україну, апелюючи до українського коріння цієї концепції в Канаді, щоб додати цій ідеї сили та кольорів.
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ