Таємна Лондонська угода. Як Антанта затягнула Італію у Першу світову, наобіцявши нові території, а президент США зламав усі плани

Італійські апетити

Італійський прем'єр-міністр Антоніо Саландра та міністр закордонних справ Сідней Сонніно хотіли війни, але водночас боялися її. У переважно католицькій Італії не бракувало ні прихильників нейтралітету, ні войовничо налаштованих радикалів, а вуличні демонстрації з протилежними гаслами й не завжди мирні протести стали звичним явищем. Все ж таки політики вирішили зустрілися в Лондоні з представниками Антанти, щоб узгодити умови вступу у війну й виставити свої вимоги та побажання.

Апетити італійців були великими. Головна вимога — передача країні Трентіно та Південного Тіролю до Бреннерського перевалу. А ще Рим вимагав Трієст та Істрію, частину Далмації, включно із містами Задар і Шибеник. Крім того, Італія хотіла повного суверенітету над Валоною, островом Сазено та прилеглою територією в Албанії, а також повний суверенітет над Додеканезькими островами.

І це не все. Окрім територіальних вимог, Сонніно озвучив своє бажання щодо протекторату над центральною Албанією та грошову компенсацію у випадку розпаду Османської імперії. Якщо ж після війни Франція та Велика Британія збільшать свої колоніальні володіння в Африці коштом Німеччини, то Італія просила для себе 50 мільйонів фунтів стерлінгів.

Сказати, що потенційні союзники були вкрай здивовані такими вимогами — не сказати нічого. Особливо вони не сподобались Росії, яка мала власні інтереси на Далмацію та говорила про «слов’янську солідарність із Сербією». Однак італійські перемовники обрали жорстку позицію і на поступки не йшли.

Другий фронт

Оскільки війна тривала, а Німеччина й Австро-Угорщина займали вигідніші позиції, в Антанті вирішили погодитись зі всім, чого просять італійці. Скріпили ці обіцянки таємною угодою.

Великобританія, Франція і Росія заявили, що визнають усі італійські претензії на землі в Адріатиці й не заперечують, аби по війні Албанія була розділена між Італією та Сербією. Крім того, Риму пообіцяли, що після поразки Османської імперії він матиме право на її землі як в Адріатиці, так і в Африці. А додатковий бонус — невеликі колоніальні землі від тих, якими зараз володіє Велика Британія та Франція.

Водночас у договорі прописали компенсацію для Сербії: цій країні хотіли віддати території, які на той час були частиною Австро-Угорщини — зокрема Боснію та Герцеговину, й забезпечити вихід до Адріатичного моря в Далмації.

З Лондонської конференції італійська делегація повернулась щасливою, але вдома на Саландру чекав скандал. Подробиці угоди він не міг розголосити, але приховати від парламентарів той факт, що його країна мусить воювати — ні. Стався політичний скандал, через який прем'єр подав у відставку, але король її не прийняв.

У війну проти Австро-Угорщини Італія вступила не відразу, а лише 23 травня 1916 року, а з Німеччиною — лише 16 серпня. До швидкої перемоги Антанти це не призвело, але другий фронт значно розтягнув ресурси Центральних держав, бо довелось перекидати війська на південь.

Італія розгортала чотири армії, що мали у своєму складі 12 корпусів (35 дивізій). Чисельність контингенту мобілізованих призовників склала два мільйони осіб, з них половина була одразу ж призвана до чинної армії. До завершення мобілізації чисельність італійських збройних сил склала 870.000 осіб із 1.500 легкими й 200 важкими гарматами. Формально італійську армію очолював король, але насправді командувачем був начальник Генерального штабу генерал Луїджі Кадорна.

Із вступом Італії у війну австрійському й німецькому командуванню довелось розробляти план кампанії на Італійському фронті. На кордоні з Італією було зосереджено 12 австро-угорських дивізій. Після оголошення Італією війни Австро-Угорщині, австрійське командування терміново перекинуло сюди ще п’ять дивізій із Сербського фронту і дві дивізії з Галичини.

Втім, союзники по Антанті не були задоволені тим, як воює погано підготоване італійське військо, а воєнні перемоги цієї країни часто сприймали зі зневагою. Італійських офіцерів критикували за нефаховість, солдатів — за безініціативність. Союзники очікували швидкого наступу армії Італії в районі Ізонцо, у Карнійських та Кадорських Альпах, але вояки просувались повільно. На те були об'єктивні причини: важкий гірський ландшафт, нестача кулеметів, артилерії та авіації, проте в Антанті не хотіли чути жодних виправдань.

А наприкінці 1917 року текст таємної угоди просочився у пресу: його опублікувала більшовицька Правда. Ленін з більшовиками використовували його для збурення людей в різних країнах, яким пояснювали, що мир не буде справедливим і багато з них воюють вже не за свою, а майбутню італійську землю. Проте в самій Італії тепер знали, що воюють за Велику Італію.

Понівечена перемога

Коли по завершенні війни надав час ділити території й встановлювати кордони, Італія отримала облизня. Її перемовники, як і зрештою і представники Атланти, не врахували головного гравця — Сполучені Штати Америки, і це виявилось фатальною помилкою.

«Обговорювати це питання на основі Лондонського пакту означало б прийняти за основу таємний договір, — так прокоментував документ президент США Вудро Вільсон під час виступу на Паризькій мирній конференції 1919 року. — Ми зобов’язані заявити світові, що встановлюємо новий порядок, в якому таємні договори виключені».

Вільсон заявляв, що вважає Лондонський договір символом віроломства європейської дипломатії та визнав його недійсним через застосування правової доктрини Clausula rebus sic stantibus — фундаментальні зміни обставин після розпаду Австро-Угорщини. Французи й британці підтримували його у цьому, зокрема англійський політик та історик Роберт Сітон-Вотсон висловився про угоду так: «Італія має стільки ж прав на Далмацію, скільки Англія на Бордо».

Розбіжності між обіцянками та реальністю були разючими. Італія отримала Трентіно, Південний Тіроль, Трієст та Істрію, але в іншому їй відмовили. Щобільше, цій країні часто дорікали недостатнім внеском у військові дії та давали зрозуміти, що Атланта впоралась би й без неї.

Паризька конференція виявилась настільки принизливою для італійської делегації, що Сонніно та його команда демонстративно її покинули. Вони відмовилися проявляти будь-яку ініціативу, все ж таки очікуючи компромісної пропозиції від союзників та апелюючи до їхнього сумління. Але за відсутності італійської сторони французи та британці вирішили просто анулювати угоду. Претензії Італії в Малій Азії чи Африці, як і фінансові обіцяння, не були задоволені.

«Розчарування і невдячність — ось доля Італії в Парижі у відповідь на її велику жертву», — так прокоментував ці події американський сенатор Лоуренс Шерман, який на конференції намагався відстоювати інтереси Рима.

Під час Першої світової італійці втратили вбитими 700 тисяч людей, а ще 1.5 мільйона отримали поранення. Багато людей в країні вважали, що не варто було платити таку високу ціну за те, що Італія так і не стала Великою. Але для всіх невиконання умов Лондонського договору було насамперед ударом по гідності — адже йшлося про офіційний документ, засвідчений лідерами трьох держав. То чому Італію обдурили?

«Понівечена перемога», — висловився про обіцянки союзників нові кордони поет та національний герой війни Габріеле Д’Аннунціо. І це означення підхопила вся Італія.

Мине лише три роки й до влади в Італії прийде фашист Беніто Муссоліні. Скаліченим війною і раненим зневірою італійцям він кине інше гасло: «Жодних понівечених перемог!» Люди віддадуть цьому фашисту та популісту свої голоси, бо недалекоглядно повірять, що він зможе помститися французам і англійцям за приниження нації й створити Велику Італію. Але історія розпорядиться інакше.