Текст опубліковано у спецвипуску журналу NV Світ попереду 2023 за ексклюзивною ліцензією The Economist. Републікація заборонена.
Я завжди намагалася всім допомогти, особливо коли йшлося про форс-мажорні обставини. І життя складалося так, що таких випадків було багато. Після Революції гідності та першого російського вторгнення в Україну стало зрозуміло, що на фронті вкрай необхідні медики. У 2014−2015 роках на передовій все було дуже погано із медпостачанням та кількістю лікарів. Тому побачила в цьому своє головне завдання. І спершу як волонтер створила добровольчий медичний підрозділ «Янголи Тайри», що проіснував до захоплення ворогом Маріуполя, також як командир евакуаційного відділення 61-го мобільного госпіталю прослужила два роки за контрактом ЗСУ. А після 24 лютого 2022 року допомагала в Маріуполі, у госпіталі № 555 на сортуванні, робила прості маніпуляції — перев’язки та підготовку до більш серйозного оброблення поранень.
Завдяки великому досвіду тієї попередньої війни я можу дуже швидко зрозуміти, що саме необхідно пораненому, наскільки важке поранення, який стан у людини та який крок потрібно зробити далі. У цьому й полягає сортування — за великого потоку поранених не вагаючись зорієнтуватися та визначити, де критичні (і, напевно, вони не виживуть), важкі, середньої тяжкості та легкі. В першу чергу допомога надається важким, потім середнім і тільки після них — критичним. Для того аби вижило якомога більше людей. Тож я змогла трохи розвантажити лікарів на цьому етапі, коли кожна пара рук на вагу золота.
Після того як російська авіація почала прицільно бомбити півмільйонний Маріуполь — цивільні об'єкти, будинки, лікарні, — стало зрозуміло, що це не просто війна. Це геноцид.
Попри всі труднощі суспільство не виснажене
Мені довелося пережити полон, коли ти перебуваєш у жахливих умовах, створених, аби пригнобити людину, принизити її. Вертухаї [тюремні наглядачі] постійно знущалися, щось коментували, лупцювали. Я вже мовчу про допити та тортури. Внаслідок багаторічної масованої пропаганди в росіян абсолютно змінена свідомість, вони звикли сприймати готові рішення, штампи і просто повторювати їх одне за одним. Їм сказали, що українці всі нацисти та фашисти, і вони навіть не намагаються з’ясувати, чи це правда. Вони просто вірять на слово. І ненавидять.
Після таких важких випробувань будь-хто змінить своє ставлення до життя. Ті, хто був на межі смерті, відчувають життя набагато повнішим та смачнішим. Я насолоджуюся краєвидами, повітрям, їжею, спілкуванням із друзями. Багато речей відійшли на другий план. І набагато гостріше, ніж раніше, я відчуваю, що в кожного є своя межа: комусь відміряно більше сили, комусь менше. Кожен зможе зробити стільки, скільки зможе. Не варто вичавлювати і ставити зависокі вимоги. Особливо в тому, що стосується війни. Усе залежить від навченості, фізичної підготовки, тактичної обізнаності, психологічної стійкості. І якщо людина не готова, наприклад, пройти марш-кидок 30 км, не варто очікувати цього від неї.
Та витривалість українців при цьому вражає. Попри всі труднощі (скоро вже буде десятий рік, як триває війна), суспільство не виснажене. Втомленість, звісно, є, але виснаженості нема. Люди настільки вперті, що йтимуть до кінця.
Коли повертаюся зі своїх поїздок за кордон, де розповідаю, що відбувається на окупованих територіях, як росіяни ставляться до полонених, військовополонених, до цивільних, про те, що жодні домовленості не виконуються, і прошу не зупинятися, продовжувати допомогати, надавати нам зброю, ППО, фінансову підтримку, консультації. Так от, коли я повертаюся, кожного разу бачу, як їдуть додому жінки із дітьми і розповідають, що ми вже не можемо там не через те, що погано, а через те, що хочемо бути в Україні, бути зі своєю країною, бути з усіма. І навіть коли я кажу, що йде зима, і обстріли, і не буде електрики, може не бути опалення і, можливо, варто подумати про свою дитину, якій немає ще й року, може, варто пересидіти хоча б до весни, мені відповідають: «Ні, я повертаюся». Ця фантастична відданість українців вражає.
А ще — здатність чітко розрізняти ворога, на рівні відчуттів, коли навіть сам не можеш пояснити, як це відбувається. Спільний ворог у принципі в цілому об'єднав націю. Зменшився відсоток тих, кому все одно. Навіть наша найголовніша риса, наш улюблений національний вид спорту — срач, набув конструктивного забарвлення. Тепер ми сперечаємося про те, хто більше зробив для армії. І для мене це найбільший прорив — коли вкотре після Майдану проявилося наше вміння допомагати, підставити плече, працювати разом на один результат, якщо це потрібно.
Я згадую 2014‑й, я бачу 2022‑й і розумію, що в нас є всі шанси поставити крапку у кількасотрічній історії цього протистояння.
Давайте працювати на перемогу і подивимося. Але, думаю, українці стануть абсолютно крутою нацією, що буде в змозі збудувати нову країну. Не відбудувати стару, а збудувати принципово нову. Де не буде місця крадіям, хабарникам, де все за законом і справедливо. Оцього я б дуже хотіла і вірю, що все так і станеться. Ми мусимо рухатися вперед, у майбутнє, на відміну від російської влади, яка намагається нас затягнути в минуле. Думаю, що Україна на це здатна і українці безперечно впораються.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV