Тепер, коли Сполучені Штати «вилучили» Ніколаса Мадуро з Венесуели, варто розглянути чотири прецеденти. Жодна нинішня подія не може в точності повторити якийсь епізод у минулому. Але, звертаючись до історії, ми можемо помітити прикмети сьогодення, які інакше залишилися б прихованими за пропагандою чи емоціями.
1. Американські інтервенції в Латинській Америці. Упродовж усієї Холодної війни, а насправді й задовго до неї, Сполучені Штати втручалися у справи Центральної та Південної Америки, утверджуючи за собою негласне право обирати лідерів держав. Іноді ці втручання були спрямовані на те, щоб змінити результати виборів і замінити обраного лідера або уряд людьми, до яких був прихильний Вашингтон.
За часів Холодної війни такі операції прикривалися пропагандистським «плащем» демократії. Логіка була проста — вважалося, що все, що роблять США, спрямоване проти комунізму, а отже — на захист демократії.
Цього разу немає навіть спроби вдавати,
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
що метою є демократія. Ніколас Мадуро і його союзники вкрали венесуельські вибори 2024 року, але люди Трампа карають його не за цей дуже реальний злочин — натомість вони надають перевагу по суті вигаданій концепції «нарко-тероризму».
Цього разу немає навіть спроби вдавати захист демократії
У Венесуели є легітимно обраний президент — Едмундо Гонсалес. Але немає жодних ознак того, що Трамп якось враховує його у своїх планах. Американський президент фактично знецінює і сміливу активістку Марію Мачадо, лауреатку Нобелівської премії миру, називаючи її «приємною жінкою», позбавленою народної підтримки. (І це після того, як вона присвятила Премію йому — важливо пам’ятати золоте правило спілкування з Трампом: він завжди розчарує вас)
На тлі операції з відкритого «вилучення» Мадуро силами США в січні 2026 року також варто знову звернути увагу на підтримане США «вилучення» самої Марії Мачадо в грудні 2025 року, всього чотири тижні тому. Тоді це виглядало як крок, покликаний допомогти їй бути присутньою в Норвегії на церемонії вручення Нобелівської премії миру. Нині — це все більше схоже на американську спробу усунути конкурента за владу і розчистити шлях для американського імперіалізму, спрямованого не стільки проти Мадуро, скільки проти самого народу Венесуели.
Однак ця імперіалістична акція виглядає слабо продуманою. Раніше уряди США обирали лідерів у Латинській Америці, які підтримували б інтереси американських компаній. На перший погляд, тут відбувається щось подібне. Трамп пропонує венесуельську нафту американським компаніям і використовує потенційний прибуток як пояснення всієї операції. Але в короткостроковій перспективі венесуельська нафта принесе небагато прибутку; в довгостроковій же будуть потрібні величезні інвестиції. Це, своєю чергою, потребуватиме політичної стабільності. На перший погляд складається враження, що нафтові компанії в це вірять.
На користь демократії можна сказати багато чого. Один із вагомих аргументів на її користь — спадкоємність: вона дає шанс пережити катастрофу і рухатися далі. Очевидним кроком для Венесуели зараз було б проведення виборів.
2. Друга війна в Іраку. Вторгнення в Ірак у 2003 році стало поворотним моментом для американської влади і принципів. Воно забрало сотні тисяч життів іракців. Засноване на брехні, воно підірвало авторитет США і послабило їхній вплив. Величезні кошти й увагу поглинув цей конфлікт, створивши вікно можливостей для того, щоб Китаю піднятися на світову арену.
Вторгнення ґрунтувалося на ідеї, що усунення поганих інститутів і поганого лідера призведе до іншої, кращої форми правління. США мали лише дуже обмежені плани щодо політичного майбутнього країни: адміністрація Буша вважала, що поразка армії, повалення диктатора і заборона політичної партії самі собою створять умови для демократії.
Цього разу про демократію не йдеться, але існує схоже уявлення про те, що просте усунення «поганого актора» — Мадуро — передбачувано створить умови для бажаних змін у Венесуелі, якою «керуватиме» Америка. Але у Венесуелі армія фактично не переможена, і режим Мадуро не подає ознак готовності змінюватися.
В Іраку, хоча й соромно було в цьому зізнаватися, американські окупанти зрештою виявилися змушені співпрацювати з тими, кого, як вони стверджували, повалили. На те, щоб прийти до цього в Іраку, пішли роки; у Венесуелі — години. Якщо у США взагалі є якийсь план, то він полягає в тому, щоб тепер усі у Венесуелі робили те, чого хочуть американці, починаючи з уряду Мадуро, який, як і раніше, залишається при владі.
Трамп заявляє, що людина, яку Мадуро вважав своїм віцепрезидентом — Делсі Родрігес, — може керувати країною в інтересах американців. Вона перебуває при владі завдяки вкраденим виборам; тепер же, схоже, їй пропонують силову міць США, крім підтримки спецслужб Мадуро і цивільних збройних груп. Зі свого боку Родрігес заявляє про незаконність операції і, вочевидь, вважає, що за нею стоїть міжнародна єврейська змова.
Ще один потужний аргумент на користь демократії — легітимність. Режим Мадуро утримує владу через насильство і залякування. І решта представників цього режиму не стають більш легітимними, якщо за них виступає американське насильство і залякування.
3. Російське вторгнення в Україну. Вражаюче чути, як Дональд Трамп описує вивезення Мадуро з країни як «виняткову військову операцію» — адже це практично те саме формулювання, яке Володимир Путін використовував у своїй промові про початок повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. Цікаво, який термін використовували перекладачі у всіх цих довгих телефонних розмовах Трампа з Путіним.
Вторгаючись в Україну, Путін свідомо використовував мову права, стверджуючи, що його агресія виправдана Статутом ООН. Мета полягала не в тому, щоб підтвердити принципи міжнародного права, а в тому, щоб висміяти їх. Росія старанно працювала над створенням світу, в якому міжнародне право сприймається всіма як жарт. Американський уряд не доклав жодних зусиль, щоб обґрунтувати вилучення Мадуро з точки зору міжнародного права, що є очевидною інтелектуальною перемогою Росії — навіть якщо сам Кремль може бути незадоволений наслідками саме в цьому випадку.
Менш очевидно, але більш значуще: нехтування законом стало перемогою Китаю. Досі Росія виконувала для Китаю «брудну роботу» з переформатування міжнародного порядку і перетворення його на арену ігор диктаторів в особистих інтересах. Тепер у створенні китайського світового порядку активно допомагають і США.
Як і Путін щодо України, Трамп не приховує, що хоче «управляти» Венесуелою. І в одному він виявився більш успішним, ніж Путін. Російське вторгнення 2022 року супроводжувалося численними замахами на президента України Володимира Зеленського. США ж успішно вивезли з країни Мадуро.
Варто підкреслити, що американська інтервенція, хоч і була очевидним актом війни, але по суті являла собою розвідувальну операцію з військовою підтримкою. Наскільки я можу судити, ми стали свідками довгострокового плану ЦРУ, реалізованого за допомогою авіаударів по венесуельським зенітним системам, щоб вертольоти могли безпечно сідати і злітати. Трамп представив це як «штурм, якого люди не бачили з часів Другої світової війни», що абсурдно. Загальний тон його пресконференції був такий, що армія нібито створила диво, і на цьому історія завершена. Але що станеться, якщо виявиться, що вона все-таки не завершена?
Третій потужний аргумент на користь демократії — передбачуваність. Путін був здивований, коли українці чинили опір його вторгненню, і йому довелося продовжувати його, завдаючи величезних і безглуздих втрат своєму народу. Якщо стане зрозуміло, як це, безумовно, має стати зрозумілим, що США «вилучили» Мадуро лише для того, щоб мати власну версію Мадуро, то вони зіткнуться з опором усіх видів, і багато чого з цього буде непередбачуваним. Тепер Сполучені Штати занурилися в логіку ескалації, в межах якої на кожен несподіваний поворот в іншій країні доведеться відповідати дедалі масштабнішим застосуванням військової сили. Спосіб запобігти хаосу і кровопролиттю — провести вибори (або, в цьому випадку, визнати президентом того, хто виграв останні вибори у Венесуелі).
4. Фашистські війни. Фашистські режими були повалені в 1945 році, але поки існували, вони виправдовувалися й узаконювалися війною. Фашисти стверджували, що їхні диктатури виправдані, тому що їхні політичні опоненти насправді служать іноземним ворогам і міжнародним змовам. Німеччина, Італія та Румунія вели війни, щоб об'єднати зовнішнього і внутрішнього ворога в одне ціле. Тоді придушувати внутрішнього ворога було набагато простіше, оскільки населення перебувало у стані війни.
Ніхто не може бути впевнений, що саме думає Трамп, але розумно припустити, що його цілі при «вилученні» Мадуро з Венесуели були внутрішніми. Звинувачення проти Мадуро стосуються наркотиків, а не більш серйозних (і набагато легше доказових) злочинів його режиму — вбивств і тортур, що здійснюються без суду і слідства. Наркотична складова служить політичній меті — об'єднати зовнішнього і внутрішнього ворога. Оскільки торгівля наркотиками залучає як іноземних, так і внутрішніх учасників, це дозволяє прихильникам Трампа стверджувати, що їхні політичні опоненти діють в інтересах міжнародної змови. Як і питання міграції, трампістська «війна з наркотиками» може бути використана для створення великої парамілітарної структури на зразок ICE (Імміграційної та митної служби США).
Трамп і його радники, очевидно, прагнуть отримати політичні дивіденди від ведення війни, не ведучи її насправді. Вони шукають короткий шлях до фашизму, одразу оголошуючи про гучну перемогу, одночасно публікуючи у Твіттері пости про «ворогів дому». Але фашизм вимагає не швидких операцій, а справжніх бойових дій, у які ставлять під загрозу мирних жителів. Навіть якщо припустити, що прихильники Трампа й американці загалом підтримують цю венесуельську акцію — що вельми сумнівно — її забудуть за кілька днів, якщо тільки не відбудеться нової ескалації.
Путін був готовий наслідувати приклад фашистів 1930-х років і розв’язати повномасштабну війну, поєднуючи її з фашистським режимом усередині країни. Трамп, без сумніву, хотів би такого результату, але малоймовірно, що він готовий або здатний зайти так далеко.
Трамп слабкий на батьківщині, і його можна зупинити — в тому випадку, якщо визнати, що його внутрішні політичні інтереси пов’язані із зовнішніми інтервенціями, і використовувати це проти нього. Цей військовий крок насправді більше спрямований на зміну режиму в США, ніж у Венесуелі. Фашизм настане тільки якщо американці дозволять цьому здійснитися. Коли журналісти і судді зрозуміють зв’язок між закордонними авантюрами і внутрішнім авторитаризмом, насильство за кордоном скоріше дискредитує і підірве перехід країни до тиранії, ніж прискорить його. І за певної роботи й удачі ми доживемо до наступних виборів.
Останній вагомий аргумент на користь демократії — це мир. Якби Венесуела зараз могла провести вибори, або якби її легітимно обраний президент міг вступити на посаду, малоймовірно, що США мали б якісь розумні претензії з приводу наркотиків або чогось іще. А якби американська демократія функціонувала краще, ми не опинилися б у нинішній ситуації. Президент США є головнокомандувачем, але саме Конгрес має санкціонувати будь-який акт війни.
Сенс цих чотирьох порівнянь не в тому, що історія повторюється, а в тому, що вона розкриває нам суть подій. Історія дає змогу «зазирнути за ріг» і уявити можливе майбутнє. Кожен із цих випадків, сподіваюся, дає нам чітку перспективу: американський імперіалізм — це традиція; повалення або усунення когось чи чогось не призводить до передбачуваних наслідків; нехтувати міжнародним правом не просто неправильно, а й небажано; воєнні дії за кордоном можуть бути спрямовані на внутрішню зміну режиму. Те, що ми бачимо, ми можемо зупинити; а те, що ми розуміємо, ми можемо змінити.
Переклад NV
Публікується з дозволу автора
Уперше надруковано на snyder.substack.com