США 2025-го як Німеччина 1938-го. Відомий американський історик Тімоті Снайдер — про те, навіщо Трампу хаос усередині країни

Б’ючись і вбиваючи людей за завданням іноземного уряду у себе на батьківщині, убивця мав підстави сподіватися отримати якийсь притулок після того, як його евакуювали з Афганістану до Сполучених Штатів. Мабуть, його спіткала низка розчарувань. Його досвід, що десь нагадує досвід Гріншпана, був описаний у New York Times: «Колишній солдат, який добровільно брав участь в афганській війні, зазначив, що незрозуміло, що саме спровокувало зміни, але частина причин, на його думку, полягала в розчаруванні через невизначеність імміграційної процедури США. Його сім'я боялася депортації до Афганістану, поки розглядали його заявку на спеціальну іммігрантську візу». Це, однак, не виправдовує його жахливий вчинок. Але це факт, необхідний для осмислення всієї ситуації.

Було передбачувано, що Трамп спробує використати подібне насильство. Він заявив про намір націлитися на «країни третього світу», поклав провину за всі американські проблеми на мігрантів і назвав сомалійців «сміттям». Трамп висловив прагнення депортувати мільйони людей і денатуралізувати — позбавити громадянства — тих громадян, чиї цінності він не схвалює або кого вважає несумісним із «західною цивілізацією». Життя для негромадян у Сполучених Штатах стане ще важчим.

Що буде далі? Для нацистів депортація і погром восени 1938 року стали кроками до створення централізованого національного поліцейського відомства. У США відбувається щось подібне з ICE (Імміграційна та митна служба США): спочатку уповноважена проводити депортації, ця служба взяла на себе функції шпигунства, провокувала громадян у містах, а потім її було підсилено солдатами Національної гвардії. У цьому сенсі вона стає чимось на кшталт національної поліції, що поєднує ідеологічну пропаганду і зв’язок із частиною збройних сил.

У певному сенсі масові депортації та національний погром сприяли зміцненню нацистського режиму. Але такого роду нестабільність була непопулярна всередині Німеччини — так само, як рейди ICE непопулярні в американських містах. Подальші радикальні кроки були можливі тільки під прикриттям війни. Це був би класичний наступний етап у зміні режиму — легкий спосіб усунути внутрішнього ворога, ототожнивши його із зовнішнім. Для Трампа наступним логічним заходом у внутрішній політиці могла б стати війна з Венесуелою (або з кимось іще).

Неважко побачити, що Трамп це розуміє, судячи з усієї його мілітарної риторики і вбивств цивільних осіб у Карибському регіоні, включно з убивством тих, хто вижив під час рейду проти ймовірних наркоторговців, що було очевидним порушенням закону.

Та чи доступний йому той варіант, яким користувалися традиційні фашисти? Сполучені Штати мають у своєму розпорядженні найбільш вражаючі збройні сили в історії світу. Але використовувати цей факт у політичних цілях надзвичайно складно. Трамп, можливо, розуміє ці обмеження — або, принаймні, деякі з них.

Головні обмеження пов’язані з ним самим. Трамп нічого не знає про війну — так само, як і його кабінет. Людей, які очолюють силові міністерства, поставлено туди для того, щоб підривати їхню діяльність усередині країни, а не для того, щоб вести серйозні операції за її межами. Доктрина «лінкорів і підтягувань» (доктрина показної сили), яку просувають Трамп і його міністр оборони, марна на сучасному полі бою. Геґсет у розпалі скандалу через те, що передавав американському журналістові плани військових операцій під час їх проведення. Спеціальні емісари, яких Трамп використовує замість дипломатів, можливо, щось знають про те, як отримувати вигоду від війни, але це зовсім не одне й те саме, що почати війну і виграти її.

І є ще одна практична проблема. Директор ЦРУ Джон Реткліфф заявив на Fox News, що цьому біженцю і багатьом іншим узагалі не варто було дозволяти приїжджати до Сполучених Штатів. На перший погляд це може здатися просто ще одним проявом ксенофобії. Але насправді це має глибоке стратегічне значення.

Щоб війна США могла мати політичний ефект, вона повинна бути наземним вторгненням. А заява директора ЦРУ зробила таку перспективу ще більш віддаленою. Дуже важко окупувати територію без місцевого населення, так званих колаборантів, а люди не будуть співпрацювати, якщо заздалегідь упевнені, що їх потім залишать і дозволять убити. ЦРУ фактично забезпечило саме таку впевненість. Але цей найманець опинився в США тому, що був багаторазово перевіреним американським союзником під час афганських воєн. Якщо місцевих жителів, які співпрацюють з американськими військовими інтервенціями, ніколи не допустять до Сполучених Штатів, то збройні сили і спецслужби США можуть розраховувати на вкрай незначну кількість союзників — у Венесуелі або деінде. Складається враження, що Редкліфф свідомо прагнув зробити вторгнення неможливим.

Американські сили вторгнення зіткнуться також із двома іншими проблемами, створеними цією адміністрацією. Президент Трамп і особливо міністр Геґсет, ставляться до законів війни з презирством. Якщо поточні потоплення кораблів дійсно стануть першим етапом великої війни, то Сполучені Штати почнуть бойові дії з убивства цивільних осіб. Геґсет, мабуть, вважає, що закони війни грають на руку тільки слабшій стороні, але це зовсім не так. Якщо, як каже Геґсет, жодних правил і обмежень більше немає, або якщо світ — це лише баланс сил, де закони мало що значать, як вказує нова Стратегія національної безпеки, що важко визначити, то важко сказати, що втримає країни, які зазнали нападу США, від застосування будь-якого насильства, яке вони вважатимуть за потрібне. Можливо, це і не приведе їх до перемоги, але може зірвати швидку, чисту перемогу США.

Є й питання союзників. Авжеж, Сполучені Штати під час війни зазвичай можуть допомогти своїм союзникам куди більше, ніж ті — їм. Але все ж таки існує вагома причина вступати у війну із союзниками на своєму боці: вони надають війні сенс та ідеологічне обґрунтування; можуть давати поради; діляться розвідданими; і нерідко надають корисні системи або елементи логістичної підтримки. У разі наземного вторгнення до Венесуели (або в будь-яку іншу країну) ця адміністрація діяла б без союзників. Це, можливо, не утримає команду Трампа від початку війни, але ускладнить її завершення.

Є також кричуща ідеологічна проблема. Десятиліттями Сполучені Штати прикривали свої вторгнення в інші країни ім'ям демократії (і зазвичай це приносило більше шкоди, ніж користі). Ніколас Мадуро програв вибори (у 2024 році) і залишився при владі. Але як би не оцінювати колишні американські інтервенції, зараз ми в новій ситуації: Трамп навіть не робить вигляд, що любить демократію. Те, як Трамп і Мадуро описують своїх внутрішніх супротивників, практично ідентичне. Мадуро робить те, про що Трамп фантазує в соціальних мережах. Венесуельський рух народної демократії дійсно дуже вражає. Але незручність ситуації очевидна: Трамп виступає проти громадянського суспільства у себе на батьківщині і зображує його частиною міжнародної змови — так само, як Мадуро.

Звісно, терпляча стратегія тиску могла б допомогти венесуельцям самим почати демократичний перехід. Однак немає жодних ознак того, що адміністрація Трампа готується надати ті заходи безпеки й економічну підтримку, які будуть потрібні новому демократичному уряду. Навпаки, вона ліквідувала відповідні відомства і висміяла таку діяльність у своїй Стратегії національної безпеки. Припустимо, Мадуро визнає поразку на останніх виборах і Венесуела справді рухається до нового уряду — що само по собі було б чудовою подією, яку варто було б відсвяткувати. Але це зовсім не стало б тією славною військовою перемогою, яка Трампу була б потрібна для зміни режиму всередині країни.

Підсумуємо логіку. Якщо слідувати логіці 1938−1939 років, Трампу потрібна переможна наземна війна, щоб завершити авторитарну трансформацію режиму у себе вдома. Але якби він спробував вести таку війну, він, досить імовірно, зіткнувся б із низкою принижень. Якби він спробував пояснити, чому він веде цю війну, він заплутався б у протиріччях: підтримувати демократію у Венесуелі силою, водночас пригнічуючи її силою в Америці, — позиція, що не має сенсу і навряд чи додасть йому популярності. Безумовно, можливо, що тиск США стане елементом кампанії, яка призведе до відходу Мадуро. Але такий результат, сам по собі бажаний, не матиме жодного політичного ефекту в Сполучених Штатах.

Коротше кажучи, що б не сталося у Венесуелі, це не принесе Трампу політичної магії швидкої наземної війни, подібної до гітлерівської в Польщі в 1939 році або у Франції в 1940-му. І тому, вивчаючи разючу схожість з осінню 1938 року, ми можемо виявити тут і відмінності. Команда Трампа може опинитися в глухому куті. Нацисти усвідомлювали необхідність обмежень насильства всередині своєї країни і просували свої злочинства, розв’язавши зовнішню війну.

Позбавлена такої можливості нинішня адміністрація Трампа, ймовірно, повернеться до циклу необхідності (а значить, і створення) насильства всередині країни.

Не маючи такої можливості, адміністрація, ймовірно, знову скотиться в цикл, де внутрішнє насильство стане необхідним, — а значить, неминуче буде відтворюватися знову і знову. Осінь 1938-го або осінь 2025-го доведеться раз по раз «воскрешати». Ланцюжок слабкості, провокацій і насильства має тривати доти, доки не дасть бажаного результату.

Такий шлях до зміни режиму — це те, що можна було б назвати самотероризмом. Під цим я маю на увазі новий шлях до авторитарної трансформації режиму, за якого некомпетентність і дисфункціональність переосмислюються як дивна і кривава політична можливість. Іншими словами, деякі з чинників, що роблять успішну зовнішню війну малоймовірною, підштовхують адміністрацію до іншої стратегії — спричинити смуту всередині країни і спробувати обернути її собі на користь.

Самотероризм означає ослаблення власного захисту, провокування інших — усередині та за межами своєї країни, очікування теракту і подальше використання його у своїх цілях. Адміністрація Трампа дійсно зняла бар'єри на шляху тероризму, тим самим створивши умови для атак проти Сполучених Штатів і всередині них. Насильство проти власного народу, що виникає в результаті, може потім бути використано як привід для подальшого його придушення. ФБР ослаблене і деморалізоване, його співробітників відправили на завдання на кордоні, які не мають стосунку до їхньої роботи, а його антитерористичний потенціал підірвано. Міністерство внутрішньої безпеки більше не веде свою базу даних щодо внутрішнього тероризму. Міністерство оборони розпустило свій відповідний цифровий відділ. Кіберзахист як такий фактично було закинуто. США навмисно зроблені вразливими.

Якщо ідея самотероризму видається надуманою, розглянемо кілька простих тестів.

Як адміністрація Трампа реагує на політичні вбивства і внутрішній тероризм? Чи відроджує вона відомства, покликані цьому протистояти? Ні, не відроджує. Чи говорить вона про вигадані змови і звинувачує цілі групи, тим самим провокуючи подальші заворушення і створюючи привід для пригнічення американців? Так, говорить. Чи провокує вона насильницькі реакції, посилюючи мілітаризацію міст — спрямовуючи більше військ у Вашингтон і також спрямовуючи нові війська в інше місто, Новий Орлеан? Так, провокує. У міру того як адміністрація Трампа використовує жахливий напад на військовослужбовців у Вашингтоні, щоб прискорити поширення повзучого авторитаризму, ми отримуємо жахливе підтвердження того, навіщо цих чоловіків і жінок відправили туди від початку.

Самотероризм не завжди спрацьовує. Ми можемо розпізнавати спроби використовувати нелегальних мігрантів як емоційний тригер у політиці поділу суспільства на «своїх» і «чужих». Ми можемо розуміти, що спецпідрозділи, створені для операцій із депортації, з часом здатні перетворитися на расову поліцію загальнонаціонального рівня. І ми можемо зрозуміти, що вигідне використання актів насильства — передбачуваний елемент такої політики.

Минуле ніколи не повторюється, але воно дає нам настанови — усім нам. Люди, які прагнуть авторитаризму в Америці, знають, що гра на емоціях навколо політичної приналежності може призвести до смути і зміни режиму. А люди, які хочуть, щоб Америка залишалася демократією, можуть розпізнати цей шаблон і вчасно зупинитися. Просте усвідомлення всього цього вже становить значну частину успіху. Останні розділи книжки «Про тиранію» якраз присвячені подібним ситуаціям.

Ті, хто прагне авторитаризму в Америці, переможуть лише в тому разі, якщо їм це дозволять. Ніщо з описаного не є неминучим. Обидві ці жахливі можливості — зовнішня наземна війна і самотероризм — є ознаками слабкості, а не сили. Їм можна запобігти, але тільки коли ми наважимося назвати ці речі своїми іменами і використовувати їхній морок як точку відліку для опису чогось набагато кращого.

Переклад NV

Опубліковано з дозволу автора

Уперше надруковано на snyder.substack.com