Путін і сценарії. Між якими угрупованнями йде боротьба за владу в Кремлі

На Страсній седмиці подивився третю серію фільму, зробленого соратниками покійного Олексія Навального — ФБК — Зрадники. Талановитий і дуже динамічний серіал привернув увагу багатьох мільйонів глядачів у всьому світі. І все це добре — забута недавня історія знову стала актуальною. А без глибокого усвідомлення минулих помилок у нас просто немає майбутнього. Серіал ФБК спрямований у майбутнє — він зроблений для того, щоб знову громадяни Росії не помилилися і не привели країну до тоталітарної диктатури, як вийшло в 1990-ті — 2000-ті роки.

Незадовго до своєї загибелі Олексій Навальний писав усім нам, що він нажаханий такою перспективою. Залишається тільки погодитися з передчасно загиблим.

У серіалі ставляться обидва загальнолюдських (далеко не тільки російських) питання — хто винен, і що робити. На перше дається однозначна відповідь — винні Єльцин, його сім'я (Сім'я) і олігархи. На друге запитання настільки ж прямої відповіді немає. Але робиться натяк, що, якби в 1996 році був обраний президентом Геннадій Зюганов, а в грудні 1999 року, якби вже не вийшов Зюганов у 1996, перемогла б лужковсько-примаковсько-шайміївська партія «Отечество — Вся Россия» і прем'єром і наступником Єльцина обраний був «умілий і дуже популярний» 70-річний Євгеній Примаков, біди б не трапилося. Усе було б зроблено вже тоді, в 1996 або в 1999. А що було б зроблено?

Фільм розглядає два сценарії — поганий — Єльцин, Анатолій Чубайс і Валентин Юмашев, заставні аукціони, олігархи, Борис Березовський і, як фінал, молодий чекіст Путін.

І хороший — Зюганов, збереження Військово-промислового комплексу і паливної енергетики в руках держави, умілі політики старої радянської школи і, як фінал, старий чекіст Примаков.

Альтернатива ще та.

Тим часом, після знищення Горбачовим і його командою тоталітарної агресивної наддержави СРСР з командно-адміністративною системою економіки, перед усіма країнами, так чи інакше залученими до комуністичного блоку, що охоплював, між іншим, третину світу за населенням та територією, відкривалися не дві, а чотири можливості, які були здійснені тими чи іншими країнами.

Задачка не з простих. Путін і не став його вирішувати

1. Взагалі не слідувати за СРСР, що розвалюється, ігнорувати будь-які реформи і зберігати колишню систему тоталітарної командної диктатури. Цим шляхом пішли далеко не всі. Цілком — Північна Корея, великою мірою — Куба.

2. Вводити ринкові відносини в економіку, відкривати країну для іноземних, західних капіталовкладень, але повністю зберігати політичний режим тоталітарної диктатури, а дивідендами від ринку купувати лояльність населення, але левову їхню частку розподіляти між своїми — вищим керівництвом країни. Це — тоталітарний (або авторитарний) держкапіталізм, що зберігає контроль старої політичної влади над головними ресурсами тієї чи іншої країни — людськими (Китай, В'єтнам, Узбекистан), природними (Казахстан, Туркменія, Азербайджан), або і тим, і тим (Білорусь). Уже з перерахування країн, ми бачимо, що цей варіант виявився популярним.

3. Створити вільний ринок, дотримуючись вивернутих навиворіт принципів марксизму — власність — завжди крадіжка, багатство завжди починається з обману і розбою, але результатом такого ринкового багатства умілих, нахабних і цинічних має стати правильна ринкова економіка і демократія «як на Заході». На Заході, за уявленнями цих людей, марксистів навиворіт, вона так і виникла. Так учив Маркс (на відміну, скажімо, від Макса Вебера), проклинаючи капіталізм. Але в очах «реформаторів у коротких штанцях» зі Змієвої гірки, як їх тоді називали опоненти, це було не погано, а добре — з Дрейка і конквістадорів почалося багатство Європи, а наше почнеться з мужиків у малинових піджаках, а хоча б і з нас самих. Треба від командно-адміністративної системи «заплющивши очі» перейти до ринкової, і ринок сам вирішить усе. Єгор Гайдар і Анатолій Чубайс захопили цією «глибокою» думкою Валентина Юмашева. Той, свою подругу Таню і свого майбутнього тестя. Так вийшли заставні аукціони і семибанкірщина умілих і нахабних хлопців у Росії, так само склався олігархат України, цим шляхом пішли Вірменія і Грузія на Кавказі, Киргизія — в Азії, Чорногорія, Сербія, Боснія, Молдова — на перших порах на Балканах.

4. Усі інші країни післякомуністичної Європи обрали четвертий шлях. Вони від самого початку, з 1989−91 рр., свідомо і планомірно відмовилися від усієї комуністичної спадщини, не тільки від командно-адміністративної системи, а й від спадщини майнових відносин, які виникли в результаті комуністичної тотальної конфіскації власності та людської праці. Вони повернули власність нащадкам колишніх власників або компенсували їхні втрати. Вони компенсували нащадкам і табірну працю, і насильницьку втрату життя предків у тоталітарній державі. Вони знищили дощенту каральні органи тоталітарної держави (на кшталт ВЧК-НКВС-КДБ), піддали люстрації їхніх членів і з чистого аркуша створили нову службу безпеки.

Вони комуністичне минуле і його діячів назвали явним і безпричинним злом, знесли пам’ятники, перейменували вулиці і міста, зрівняли з землею мавзолеї, написали абсолютно нові підручники історії. Вони запросили своїх політичних емігрантів, які виїхали від комуністичного режиму або дітей цих емігрантів, повернутися на батьківщину і разом будувати демократичне майбутнє. І багато хто повернувся і зробив величезний внесок у відродження своїх країн від криваво-чорного тоталітаризму. Так вчинили і держави колишньої радянської Балтії, і Польща, і Німеччина, і Чехія, де я зараз живу, і Угорщина, і Болгарія, і, навіть, Албанія. На цей шлях, після довгих вагань, встають нині або встали вже країни наступниці колишньої Югославії і, здається, Молдова.

Тоді в 1990-ті результат вибору шляхів був ще неочевидний. Мабуть, економічно найуспішнішими виявилися країни, які обрали другий шлях — держкапіталізму. Особливо — Китай. Вільний західний світ закачав трильйони доларів у Китай, розраховуючи за допомогою дешевої і строго контрольованої робочої сили цієї країни обігнати своїх конкурентів. Китайське диво кінця 1990-х і 2000-х вражало всіх. На диктатуру, переслідування інакомислячих, цензуру, суворий контроль за профспілками, на релігійний і національний гніт закривали очі. «Ягідки» помітили тільки в 2010-х, коли Китай постав перед світом агресивною і дуже потужною тоталітарною державою, що зжерла демократичний Гонконг, точить зуби на Тайвань, підтримує російську агресію в Україні, влаштувала гігантські концентраційні табори в Сіньцзяні та Тибеті. Та й блиск економічних досягнень КНР за останні роки померк істотно.

Країни центральної Європи мали тоді, в 1990-ті, не дуже привабливий вигляд — жорсткий перехід до ринку, полювання на відьом, тобто активістів колишніх спецслужб, вигнання стареньких з їхніх домівок, якими, виявляється, до конфіскації володіли інші люди, і, головне, політичні війни лівих із правими, популістів із принциповими лібералами. Такого за держкапіталізму не було і в помині. Про «лихі 90-ті» в Росії, Україні, Вірменії і говорити нічого.

У Росії весь час після Біловезьких угод грудня 1991 року точилася боротьба між прихильниками «китайського шляху» і прихильниками «дикого капіталізму». Єльцин і реформатори, не бажаючи комуністичного реваншу, поставили на «дикий». КДБ, основа і хребет більшовицької держави, разом із «міцними господарниками» — на держкапіталізм. Боротьба між ними велася не на життя, а на смерть. Але чудесним чином перемагали завжди «дикі». Згадайте переворот 20 червня 1996 року. Пізніше, влітку 1998 року утворився новий комплот «державників» — чотири генерали не з останніх. Генерал армії Валентин Варенніков, який далекого 1983 року наказав збити пасажирський південнокорейський літак поблизу Сахаліну, потім у 1984−87 — начальник Групи управління Міністерства оборони СРСР в Афганістані. «Героями» Афгану і Чечні були і генерали Рохлін, і Ачалов (Владислав Ачалов, як і Варенніков, ще й «герой» Вільнюса в січні 1991 р. і путчу в серпні того самого року), і начальник КДБ, батько ГКЧП Володимир Крючков. Льва Рохліна було жорстоко вбито 3 липня 1998 року, інші затихли. Єльцин кричав у ті дні «Рохліних ми зітремо в порошок». І стер руками вірних йому силовиків. Силовики в листопаді 1998 року, вже за власною ініціативою, «стерли» і Галину Старовойтову, яка готувала якраз закон про люстрацію і думала про створення християнсько-демократичної партії, яка повинна була дати Росії альтернативу четвертого шляху. У цю партію вона, як я дізнався пізніше, передбачала запросити і мене.

Останній бій прихильники «китайського шляху» дали 1999 року, висунувши Примакова і Лужкова, Шаймієва і Володимира Яковлєва, і їхню партію «Отечество — вся Россия» на виборах до Держдуми. Але тоді Березовський, Чубайс і олігархи зруйнували їхні плани, знайшовши Володимира Путіна, «слабака», який повинен був зсередини зруйнувати головний оплот ворога — КДБ, і водночас забезпечити захист олігархів від злиденного народу.

Задачка не з простих. Путін і не став його вирішувати.

Троянський кінь із Путіна вийшов навпаки. Він зруйнував не КДБ, а семибанкірщину. Зробив олігархів своїми сатрапами, а тих, хто не бажав йому підкоритися, повісив на шарфі або згноїв у таборах. Режим же свій захистив від народу диктатурою.

Домовляючись з олігархами в травні-червні 1999 р., Путін, найімовірніше, обіцяв їм у разі приходу до влади перетворити умовну власність, отриману на заставних аукціонах, на безумовну. Так зміг він перемогти свого головного конкурента — Миколу Омеляновича Аксьоненка, за якого виступало багато олігархів, і про якого у фільмі немає жодного слова. Але, перемігши Аксьоненка в підкилимній боротьбі, Путін відкинув колективну чолобитну олігархів, подану в березні 2003 року, — дати їм можливість викупити заставну власність за $20 млрд. Путін вважав за краще тримати олігархів на гачку — не знищувати їх, не банкрутувати, але зробити виконавцями своїх бажань. І тому викупити власність не дозволив. І Абрамович, і Дерипаска, і Петро Авен, і Потанін, та й Чубайс — погодилися повністю. З іншими обійшлися круто. Диктатура — для всіх диктатура. Про це у фільмі є.

А ось про те, що значна частина «Контори» продовжувала плести інтригу проти «вискочок» і проти хитруна Путіна — про це у фільмі нічого немає. А, тим часом, ще наприкінці жовтня 2007 року зовсім старий Володимир Крючков разом з іншими ветеранами спецслужб надіслав листа до своєї улюбленої «Контори» із закликом негайно припинити внутрішньовідомчу міжусобицю. Лист, зрозуміло, не подіяв, а ось схвильований генерал Крючков за три тижні помер від обширного інфаркту.

Чи триває боротьба в «Конторі» проти нових друзів Путіна і проти старих «вискочок», які встигли перевзутися 2000 року, я не знаю. Але, судячи з пріоритетів фільму «Зрадники» і його звинувачень — триває. І фільм, звісно, не про олігархів, а про тих членів старої системи держбезпеки, які зрадили й обвели навколо пальця Контору — насамперед про самого Путіна і про чекістів, які стали на його бік, — Миколу Патрушева і компанію. Зрадники, насамперед, вони. Олігархи нікого не зраджували. Швидше їх зрадив Путін — обіцяв, але не дав насолодитися повновладдям багатства. Вони — хитруни, спритники, циніки, але точно — не зрадники.

Але Путін при цьому здійснив політичне замовлення протилежної — «держкапіталістичної» — партії. У політиці так буває. Акуратно він побудував у Росії якраз китайську модель і з ринковою вольницею покінчив повністю. Починаючи з символічних актів відновлення меморіальної дошки Андропова на будівлі КДБ 20 грудня 1999 року і радянської мелодії гімну рівно роком пізніше, і закінчуючи спробами відновлення СРСР, починаючи з 2008-го, і аж до нинішньої страшної війни в Україні, яка триває вже 800 днів, Путін відтворив агресивну тоталітарну державу, де вся економіка і політика повністю підпорядкована тирану. «Дикий ринок» назавжди канув у минуле. Усі і нові, і старі товстосуми тримають під козирок і готові віддати все за першим наказом. Один із батьків «дикого ринку» помер у віці 53 років у грудні 2009, інший — вирушив вивчати Росію в Єрусалимському університеті. Від третього варіанта розвитку нічого не залишилося в Росії. Найімовірніше, і в інших країнах — Україні, Вірменії, Грузії, Сербії, Молдові він доживає останні роки.

І зараз боротьба ведеться в Росії не між «диким ринком» і авторитарним держкапіталізмом, а між конкуруючими групами всередині цього «другого шляху», що переміг. Між тими, кому Путін дав або дозволив зберегти «жирний шматок», і тими, хто вважає себе обійденим при розподілі доходів від державного пирога. У «Конторі» є і ті, і ті. І другі бачать себе спадкоємцями борців проти Єльцина, олігархів і Путіна в «лихі 90-ті» і жадають реваншу. Так фільм ФБК досягає сьогоднішнього дня. Він не тільки про історію, він і про майбутнє.

Але крім безрадісної і безнадійної для 98% жителів Росії перспективи суперництва двох «конторських» угруповань, є й інший варіант — 4 шлях. Шлях системної декомунізації, реституції прав власності, викорінення дощенту всієї «Контори», однозначного засудження тоталітарного минулого. Тепер, через третину століття, цілком зрозуміло, що найбільших успіхів досягли саме народи, які обрали четвертий шлях. Вони створили справжні ринкові відносини, справжню демократію, справжнє громадянське суспільство заможних власників, і агресії вони рішуче віддали перевагу перед міжнародним співробітництвом у рамках Європейського Союзу і НАТО, що приносить багатство і стабільність.

Про цей шлях у фільмі Марії Пєвчих, на жаль, немає ні слова, але ж він став реальністю для половини Європи. ФБК звертає нас у минуле, щоб ми обрали майбутнє з варіантів, які всі безперспективні для гідності людини, її мирного, вільного і суверенного життя. Вибір між Єльциним і Зюгановим, Путіним і Примаковим — зовсім не той вибір, який потрібен громадянам Росії, щоб жити гідно і щасливо.

Це не той вибір майбутнього, до якого закликав Олексій Навальний, це не та «Прекрасна Росія майбутнього», в якій хотів жити він.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV