«Відчайдушно сміливі». Яке майбутнє чекає на українців після війни і як не потрапити у пастку переможця — інтерв'ю з футурологом

В інтерв'ю Радіо НВ футуролог пояснив, що насправді означають вислови «Де два українці, там три гетьмани» та «Моя хата скраю», а також розповів, яке майбутнє чекає на Україну та як не проґавити наш шанс.

— Ви стверджуєте, цитую: «Україна отримала унікальний шанс стати не просто членом європейської родини, Євросоюзу чи глобальної системи безпеки; а й бути лідером у творенні нового світу. Це зухвало». А я вам говорю, що ви теж сказали досить зухвало. Що це все означає?

— Почнемо з глибини копати — з цінностей, бо вони в основі формування національної ідентичності, нації, її прагнень і подальших дій. Саме цінності, які ми називали європейськими, проявилися більшою мірою в українців. Україна змушена була нагадати західному світу та Європі, що ж таке європейські цінності.

Ми з колегами досліджували питання цінностей останні роки і зараз побачили абсолютно чітке доведення, що це не європейські цінності насправді, а цінності, притаманні Україні та українцям із давніх-давен. Україна мала модерні цінності ще десятки років тому, проте вони були приховані: ми не базували ані свої дії, ані навіть свої прагнення на цих цінностях.

Ми ховали цінності далеко, замінюючи їх риторикою на кшталт «два українці — три гетьмани», «моя хата скраю», забуваючи, що все це насправді про інше. Про українську сміливість — бо хата скраю означає, що ти завжди першим відповідаєш на виклики, на агресію щодо твоєї родини, місцевості, громади. Три гетьмани — це не про те, що ми не можемо домовитися, а про нашу самоврядність; про те, що ми категорично не ієрархізоване суспільство, а горизонтальне, інклюзивне.

Коротше: усе те, що називається європейськими цінностями, — є корінними українськими цінностями. Україна нагадує Європі про сміливість; про те, що за волю ми маємо і мусимо битися; що свобода — це не день, який відзначається раз на рік як день незалежності, а свобода — внутрішній поклик особи, громади, суспільства, держави; що самоіронічність, спроможність не дивитися на себе занадто серйозно — це те, що абсолютно чітко відрізняє нас від, наприклад, Російської Федерації. Людяність, яка може бути словами чи стратегіями на Заході, в UNICEF чи в деклараціях ООН, в Україні перетворюється на щирість, на дії, на волонтерство, на абсолютно інший підхід.

Отже, цінності в основі, і Україна це показує світові, а тому світ надихається Україною. Тому Україна може заявити всьому світу про своє право на участь у формуванні архітектури світових порядку, безпеки і нових світових інституцій.

— Що ми тоді побачили з європейськими цінностями, на які весь час орієнтувалися? Ви згадали ООН, UNICEF — це організації, які впродовж багатьох десятиліть принаймні декларували найвищі цінності суспільства. Що з ними тоді не так?

— З деклараціями — усе так. А з діями? А зі спроможностями? Цінності, це не лише про декларації, ба більше, цінності — це не про декларації, а про внутрішню систему мотивації, про те, що скеровує наші дії.

Коли декларуються цінності антикорупції, а насправді прагматичні питання газу, куплених або заангажованих політиків зрештою призводять до відмови від прийняття України до НАТО чи до ЄС, відмови від газових санкцій, про що це говорить? Про те, що цінності є декларативними, а насправді перемагає прагматичний підхід. В Україні ж усе навпаки: у нас постійно декларується наша неспроможність; те, що ми не можемо ніяк побороти корупцію, а зрештою, коли справа доходить до дій, виявляється, що ми більш орієнтовані на те, аби давати, а не брати.

— Можливо, українці — це такі кризові менеджери, які, якщо щось стається, можуть об'єднатися і дати відсіч? А коли все стає краще, то дати раду корупції, виявляється, не вистачає сміливості, спроможностей чи бажання? Може бути така «система»?

— Абсолютно, але це не зовсім система. За останні 30 років чи у нас був повільний шлях розвитку? Чи ми [вистояли] три економічні кризи або навіть більше? Чи ми пережили буремні події, які інші країни переживають раз на сторіччя? Україна пережила два чи три Майдани; довгу війну і переживає її зараз; політичні зради.

Тому, я переконаний, що питання в іншому: ми надто сильно вірили в нашу неспроможність, а після розпаду Радянського Союзу — в тезу про братерство і про старшого брата. Ми надто сильно вірили, що в України не може бути суто європейського шляху, що ми маємо шукати якісь проміжні варіанти, ми не могли визначитися. Зрештою, вибачте, ми виявилися слабкими — щодо нашої спроможності рефлексувати, мислити вільно і критично. Це питання не цінностей, а побудови системи мислення. Ми не навчені приймати рішення самостійно, але поступово територіальні громади, ОСББ, безвіз роблять свою справу і ми відкриваємось. І тоді цінності якраз стають підґрунтям для тих рішень, які приймає кожен українець — і зараз, і після нашої перемоги.

— Ви говорите, що Україна отримала унікальний шанс стати частиною європейської родини, але виникає питання, як цей шанс не проґавити. 2004 року та 2014 року теж був такий шанс, але його не використали. Чи ви не погоджуєтеся з цим?

— Погоджуюсь. Не лише ми ловимо ґав — і Європейський Союз також зволікає, не надаючи чітких перспектив, побоявшись Російської Федерації. Усі ці побоювання якраз і призвели до того, що ми маємо зараз, — посилення нашого спільного з Європою ворога. Чи проґавимо ми зараз цей шанс? Я переконаний, що ні. Не тому, що Європейський Союз не втомиться від України, — втомиться. Усе вийде не так швидко: це буде не 2023−2024 рік, а довше, можливо. Головне інше: є точка неповернення.

Вона не відбулася 2014 року — мало хто з українців справді відчув війну, як відчуваємо ми її зараз. Велика подорож, яка мала тривати 40 років, була перервана війною, і це прискорило формування української нації.

Звісно, буде відкат — нація дозволить знову повернутися корупціонерам. На жаль, дійсно ми забаримося з європейською інтеграцією через нашу внутрішню неспроможність зробити сильні, сміливі кроки. Ми будемо ще терпіти тиждень-два, не дай Боже довше, [голову комітету ВР з питань фінансів, податкової та митної політики Данила] Гетманцева, який буде створювати економічну політику. Я переконаний, що річ не в ньому, а в тих рішеннях, які сприймаються суспільством. Не хочу уособлювати зло в одній людині, а хочу показати, що для нас дуже важливо змінити ставлення до того, як має будуватися економіка, що вона має не збільшувати соціальні стандарти, а перш за все дати можливість розвиватися підприємцям, зростати інноваційним винахідникам тощо.

Те саме в освіті: питання не в тому, що робити із сотнями тисяч учителів, які є в країні, а в тому, кого вони продукують у ролі наших нових людських ресурсів. Чи спроможні вони мислити? Якщо вчитель не може створити простір, де дитина самонавчається, хоче навчатися і вчиться мислити, то що це за вчитель? Ми маємо визнати, що провалилася Нова українська школа, і почати із самого початку.

Те саме щодо культури. Переконаний, що [третій президент Віктор] Ющенко зробив радше погано українській культурі, аніж добре. Це не мало бути поверненням до шароварщини, ми не мали творити із себе націю постраждалих. Насамперед ми мали тоді, ще у 2004 році, сконцентруватися не на Голодоморі і не на минулому, а на майбутньому — на нашій волі, силі, реальній спроможності творити дива для світу.

— Які висновки ми маємо зробити зараз? Які кроки зараз має здійснити українська влада? Я, чесно кажучи, поки що нічого такого не бачу.

— Оскільки я знаходжуся всередині процесу, то, звичайно, бачу. Комунікується набагато менше, ніж твориться. Чому? По-перше, Україна показала свою самоврядність, і у нас немає насправді досі якогось чітко визначеного центру — людини, яка би сказала: «Я творю цю нову програму відновлення і модернізації України». Близько шести груп, які працювали над цим. Ми також зробили свої пропозиції щодо України майбутнього.

Наступний крок — з’явився указ президента, уже сформовані групи, які тепер мають відповідати за творення програми відновлення. Але це маленький крок, бо насправді потрібно робити тотальне перепрограмування, перетворення нашої держави на абсолютно інакшу — компактну, сервісну, ефективну, з новою державною службою та новими принципами.

Нам потрібна принципово нова економіка — ми вже не можемо фінансувати те, що фінансували досі. Цього року буде вдвічі менший бюджет зібраний, і, відповідно, ми від чогось маємо відмовлятися, уже зараз продумувати це, не затягуючи паски. З іншого боку, ми маємо стати відкритими світу, привабливими для іноземних інвесторів — зрозумілими, прозорими, щоб вони не змусили нас в межах плану Маршалла виконувати їхні моделі та ідеї. [Ми маємо] запропонувати їм таку нову Україну, у яку вони захочуть віддавати гроші не просто на відновлення, а на справжню модернізацію всього: інфраструктури, економіки, міст, освіти.

— Але ж це неможливо, поки триває війна. Усе, про що ви говорите, можливо після війни.

— Мені здається, це наша велика помилка. Я говорив про це [п'ятому президенту Петру] Порошенку у 2014−2015 роках.

Переконаний, що Росія продовжує війну і свої плани проти України доти, доки вірить, що вона може ментально повернути Україну до імперії. А це означає нашу неготовність заявити і сміливо та сильно показати наші безповоротні зміни прямо зараз.

Мені здається, що ми не можемо зараз відкладати все лише на «після перемоги». Після перемоги буде багато і соціальних, і ментальних проблем. Це буде пастка переможця. Ми [після перемоги] маємо змінити наше ставлення до президента з безумовної підтримки, яка є зараз, на раціональний прагматичний підхід взаємодії чинної влади з громадянським суспільством і тотального контролю за діями влади. Тоді все буде абсолютно інакше влаштовано. Але ми маємо зараз домовитися про картинку майбутнього, про план дій, залучити наших міжнародних партнерів.