Вперше за 2,5 роки побувала в моєму Києві. Навіть не зрозуміла, як це сталося, але одразу по приїзду усвідомила, що так ніколи не можна більше робити. Я буквально за декілька годин збагнула, чому так багато моїх друзів і колег повернулися в Київ за останній рік-півтора.
Це столиця країни, у якій саме така війна. Війна нашого формату. Столиця з усіма контрастами, дисоціацією, нервова, сповнена втомлених військових, ветеранів, які вчаться наново жити, ходити та спробувати не застрелитись. Паралельно існують лакшері бутики та ресторани, явно побудовані на нещодавно вкрадені гроші, клієнтура — відповідна.
Київ завжди був потужним містом, але зараз це особлива столиця: жорстка, але водночас фантастично гостинна. Люди божеволіють по-своєму, і водночас ґарують, і при цьому живуть як востаннє, а потім знову ґарують, і паралельно виховують дітей, ходять на побачення, ставлять на ноги малий бізнес, пишуть шалене музло, монтують епохальні експозиції, фільми, живуть війною, роблять її більш ефективною. Після нашого німецького в’ялого «не можна вголос говорити про мілітарку, не можна НГО на неї збирати», тут — мрія ефективного менеджера. Ну дуже багато чого вигадують з ранку до ночі для війни, вигадують і не тільки. А паралельно шириться вся світова гастрономія, українці створюють якесь неймовірне томатне пиво, країна в смартфоні, мій дід, якому 85 років, в застосунку бронює ліки… перші дні ти не розумієш, чому все так швидко, і метро переносить тебе за 7 хвилин з одного кінця міста в інший.
Це місто — дзеркало всього, що цій війні притаманно
Все кудись мчить, все на межі нервового зриву… і все працює. Мерія, правда, теж «працює». Це додає болю у скронях. Позавчора я розплакалась перед Національним художнім музеєм і не змогла себе змусити зайти на Мурашка. В три ряди запарковані машини, до Музею нема доступу, ремонт сходів не рушив з місця, будівля осипається. Більшого сорому в Україні складно вигадати. Мій біль втамували дві виставки в Українському домі та історіографічна виставка про Василя Стуса в Арсеналі, обов’язково на неї сходіть.
Кияни моєї бульбашки продовжують працювати на шалене KPI, наче ніколи не достатньо, увірувавши в те, що колись міфічна Україна таки стане реальною. І вона повинна стати з такими завзятими людьми, що через втому та часом відчай у очах кожен день встають на роботу. Особливо шалено продуктивні після обстрілів, ніч не спавши. Таке собі колективне «очманіли» як форма адаптації.
Всі мої, кого я зустріла за десять днів — абсолютно щасливі. Хтось і не виїжджав, хтось повернувся в найкраще місто на землі й цій землі дуже пригодився. Знайшли своїх, нових/старих, розбились на мікробульбашки й ґарують. Багато хто за останні два роки пішов воювати. Я так дивлюсь, а серед моїх знайомих майже не залишилося тих, хто не в ЗСУ на четвертому (одинадцятому) році війни, і це як хлопці, так і дівчата. Останнім часом сильно їх розумію.
Ті мої друзі, які не мають дітей, перестали спускатися в укриття та метро. Хоча і зі старшими дітьми вже деякі не ходять. Хай йому грець, мовляв, задовбало, буде як буде, значить, завтра не піду на роботу/службу/підставте свій варіант. А сонце встає, і як вижили, то біжать аж бігом — хто на залишках адреналіну, хто на звичці. Одна близька людина розказала, як під час однієї з найбільших атак стояла вночі в гостях на 22 поверсі та зачаровано вдивлялась у «зоряні війни» у вікні. Ну, може, хоч востаннє. І це дуже розумна та дієва людина.
Я точно знаю, що коли вдарить по ЄС, то Київ буде найбезпечнішим місцем, а ще Карпати. Принаймні я так відчуваю.
Хтось каже, що в Києві не відчувається війна, напевно, так, якщо порівнювати з Херсоном. Але саме такою я бачу столицю цієї війни, це місто — дзеркало всього, що цій війні притаманно. Раз на рік ми відвідуємо західні області країни, де війна дійсно не відчувається, точніше, відчувається інакше. Вона приходить тисячами нових прапорів на Марсовому полі. Хоча куди вона цими прапорами не приходить. Меморіал на Майдані вибиває землю з-під ніг. Я ходила туди кожного дня.
Змусити себе їхати в берлінське болото вивченої безпомічності було тяжко. Дуже чітко розумієш з відстані, яке ж токсичне часом суспільство і скільки ще там роботи — якісь Авгієві конюшні. Засилля німецького вальяжно-нахабного фарисейства затягує тебе, як нарцисичний екс, нашіптуючи: «Та повертайся, цього разу ти зробиш достатньо, а я буду класний».
Тільки сім'я витягує мене в тому Берліні, який я люблю та живу там близько 12 років, але останні роки буває занадто складно кожного дня, з огляду на роботу, запевняти сонне суспільство підтримувати Україну чи «доводити, що ти не віслюк». Здається, і 10 днів у Києві було мало, а з іншого боку, я знаю, що ніколи не буде достатньо.
Київ — це вакцина для всіх, хто «загубив береги», для всіх, хто загрався в безпеку, кар'єру, плани, мрії про пенсію. Ніч, проведена в метро на карематі, має лікувальні властивості. Столиця, яка живе лише завдяки неймовірної сили людей, що захищають її, ціною власних життів, здоров’я, сімей. Людей, що захищають всіх цих тюхтіїв за лінією кордону України.
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут