Сталінський правопис. Як за вказівкою диктатора прибрали літеру Ґ та вичистили ознаки спорідненості української з чеською і польською мовами

Лінгвістична контрреволюція

Початок 1930-х років ознаменував початок знищення українства й лінгвістичної контрреволюції. Інститут української наукової мови ліквідували, а правопис, що став символом національного відродження, зазнав атаки як начебто «націоналістичний». У 1933 році за наказом із Кремля створили нову правописну комісію. на чолі з більшовиком, заступником наркома освіти УСРР Андрієм Хвилею (Олінтером). Вона працювала під пильним оком секретаря московського обкому партії Лазаря Кагановича — і через п’ять місяців викотила новий правопис без жодного обговорення з науковцями.

«Хвиля вважав перегляд правопису за найнагальніше й найважливіше завдання, — писав мовознавець Юрій Шевельов. — Його виконали дуже в короткий час. Новий правопис прилюдно не обговорювали, тільки Хвиля зробив із цього приводу кілька заяв».

Це було не що інше, як свідоме знищення будь-яких культурно-історичних зв’язків із Центральною Європою. Народний комісар освіти УСРР Володимир Затонський у постанові від 5 вересня того ж року прямо заявив, що скрипниківський правопис начебто був скерований на штучний відрив української мови від мови російської. Попередню комісію звинуватили у проведенні націоналістичної лінії, яка орієнтувала українську мову на польську й чеську «буржуазну культуру» і ставила бар'єр між українською та російською мовами.

Наркома Миколу Скрипника цькували за його правопис аж до самогубства у липні 1933 року. Але, забігаючи наперед, зазначимо: головні виконавці лінгвістичної чистки також не уникли сталінської розправи. Головного куратора процесу Хвилю розстріляли — 1938 року. Однак свою чорну справу вони встигли зробити. За розпорядженням комісії і за прямою вказівкою Сталіна з абетки вилучили питомо українську літеру ґ, яку назвали «буржуазно-націоналістичною». А всю українську наукову термінологію, що розвивалася на власних чи західних засадах, переглянули й узгодили з російськими аналогами.

«Основний продукт багатолітньої мовознавчої правописної думки та кульмінація логічної українізації 20-их років — Український правопис 1929 року — після цькування його творців: перекручень, оббріхувань, репресій та розстрілів — знищено наприкінці 1933 року», — писала з цього приводу мовознавиця Ірина Фаріон.

Недостатньо очищений

Політичний тиск на українську мову досяг своєї кульмінації у 1937 році, коли стало зрозуміло, що навіть «очищений» чотири роки тому правопис, до якого внесли 126 правок, усе ще недостатньо підпорядковується московській нормі.

4 жовтня 1937 року у газеті Правда вийшла стаття авторства кореспондента Дмитра Вадимова під назвою Російсько-український словник та його укладачі з критикою української мови та прямим закликом до її уніфікації з російською.

«За вказівками фашистських агентів Любченка та Хвилі буржуазні націоналісти витравили зі словника всяке слово, хоч трохи схоже на російське, інтернаціональні терміни, наповнивши ворожою галіматією, — писав Вадимов. —  Для укладачів словника Конституція — не закон. У словнику пишуть і перекладають Білоруська соціалістична радянська республіка, Російська соціалістична федеративна радянська республіка, замість Сталінської Конституції — Радянська соціалістична».

Усе, що друкував головний орган партії, у Києві сприймали як беззаперечний наказ. Дослідниця Ганна Черкаська вважає:

«По суті це і був наказ партії створити російсько-російський словник замість українсько-російського».

У політбюро ЦК КП (б) України відреагували негайно, видавши постанову, у якій були такі рядки:

«Вважати за необхідне дати на сторінках газети Комуніст розгорнуту, докладну критику викривлень і помилок, допущених у Словнику, зокрема щодо протягування в українську мову польських та інших іноземних слів у той час, як для позначення нових понять є ближчі й добре знайомі українському народові російські слова».

Таким чином російська стала для української єдиним лексичним і термінологічним донором. Блокували будь-які прямі запозичення інтернаціоналізмів, що не проходили через московський фільтр. І якщо ревізію 1933 року називали «актом самоочищення від націоналізму», то кампанія 1937 року мала на меті перетворити українську на лінгвістичного дублера російської.

«Ідеологічно правильне» лінгвістичне підпорядкування не припинилося навіть під час Другої світової. Коли 1943 року евакуйована до Уфи Академія наук УРСР працювала над черговою редакцією правопису, голові комісії Леоніду Булаховському поставили вимогу — узяти технічні розділи, які не вимагали «української специфіки» безпосередньо з проєкту російського правопису 1940 року (у переліку були такі розділи, як Пунктуация, Слитные и дефисные написания, Прописные буквы та інші).

Мовознавчий демонтаж

Після такого політичного вироку для мови почали детальну роботу з демонтажу лінгвістичних особливостей, які зберігали фонетичну та морфологічну відмінність від російської.

Передусім зміни торкнулися розділів про іншомовні слова. Ліквідували так зване «правило дев’ятки», яке регулювало написання літери и після певних дев’яти приголосних в іншомовних словах. Ідеологи нового курсу, зокрема Микола Грунський та Ігор Губаржевський у 1938 році, відкрито заявляли, що таку норму начебто впровадили «буржуазні націоналісти», щоб віддалити українську орфографію від лінгвістичної реальності та навмисно розірвати її з російською. Вони хибно твердили, що така вимова начебто притаманна для польського правопису, а українцям слід писати й говорити дірєктор, сістєма, тєатр, артіст, факультєт тощо.

Також сталінський правопис остаточно ліквідував факультативну (але історично вмотивовану) передачу грецьких theta та g за допомогою ф і ґ. А ще зникло пом’якшене ль у запозиченнях (наприклад, кляса замість клас). Ці правки цілеспрямовано знищували ті фонетичні особливості, які зближували українську з її історичною слов’янською (зокрема чеською й польською) та західноєвропейською традицією.

Крім того, кремлівським лінгвістам не догодив кличний відмінок, який відображав унікальну морфологічну систему української мови. Формально він не зник, проте замість Тарасе й Галино цілком вважалося нормою звертатися Тарас і Галина. Якщо царська влада своїм Емським указом від 1876 року намагалася заборонити українську мову ззовні, то сталінський режим пожирав її зсередини, роблячи максимально залежною від російської лексики, фонетики та навіть пунктуації.

Правописні норми, сформовані в атмосфері терору 1933 та 1937 років, перейшли і в подальші офіційні редакції, зокрема, 1946 і 1959 років. Останню редакцію прямо пов’язали із загальносоюзним документом Правила русской орфографии и пунктуации — і нові норми фактично стали основою для офіційної «української радянської мови» аж до розпаду Радянського Союзу. Вони були ідеальним інструментом для формування контрольованого білінгвізму, де українська мова зберігала лише зовнішню національну форму, але структурно й лексично підпорядкована російському ядру.

Після проголошення незалежності України процес лінгвістичного реваншу відбувся не відразу. Перші незначні відновлення зробили у виправленій редакції правопису 1989−1990 років, повернувши літеру ґ та кличний відмінок. Але загалом ця редакція все ще була наслідком узаконенням сталінського правопису. До принципів скрипниківки, знищених Сталіним, повернулися набагато пізніше, із прийняттям Українського правопису 2019 року.