«Тріумф гідності над злом». Чому Аліса Коваленко зняла фільм про сексуальне насилля над українками на війні, який вразив Берлінале

«Шлях довжиною у 12 років»

Історія фільму Сліди, який я разом із його героїнями презентувала на Берлінале, почалась ще 12 років тому.

Тоді, у 2014-му, я була студенткою четвертого курсу університету ім. Карпенка-Карого, де навчалася на факультеті режисури документального кіно.

Ще під час Євромайдану, де я проводила всі дні і ночі, було відчуття важливості літописання. Ще не йшлося ні про який фільм, бо ти просто фіксуєш важливий момент твоєї країни, адже ти документаліст.

Коли у 2014 році почалася війна, я зрозуміла, що дуже важливо поїхати на Донбас. Тим паче, я сама зі сходу України, із Запоріжжя. Мій партнер Стефан Сіонан багато працював на Донбасі, як журналіст французького видання. І в якийсь із днів він повернувся додому в Київ, і я сказала йому, що поїду із ним.

Коли ми їхали в потязі на схід, вже були новини про цивільних полонених, яких брали на «підвали» сепаратисти та російські військові. І ми ще жартували, аби я не була в наступних списках.

Полон

Я приїхала в Донецьк і намагалась щось там знімати. Але це було складно, особливо для українського документаліста. Я навіть намагалася отримати їхню акредитацію, сиділа в черзі разом з іноземними журналістами в захопленій Донецькій адміністрації. І тоді до мене підійшов чоловік, який працював в так званій прес-службі «ДНР». Він запитав: «чи я з України?». І сказав, що якщо у мене знайдуть щось, то я замість акредитації отримаю квиток на підвал.

Я подумала, що краще не випробовувати долю і просто пішла звідти. Підійшла до ліфту, — в якийсь момент його двері відкрилися і прямо перед очима я побачила напис на дверях навпроти — «НКВД». У мне просто перехопило подих: хіба таке можливо взагалі? На тому поверсі було місце, де проводили допити.

Тоді мені написав знайомий з університету, теж документаліст: запропонував поїхати в Слов’янськ, який тоді був окупований. Я думала, що це божевільна ідея, але хоча б удвох це було не так страшно.

В Слов’янську я була просто спостерігачем, адже ще в Донецьку мене обіцяли розстріляти через мої зйомки під Донецькою адміністрацією. Тому поки мій колега пішов пробувати отримати акредитацію, я просто дивилась на цю реальність навколо.

Аби з Донецька дістатись до Слов’янська, треба було проїхати багато блокпостів, і десь в полях був наш, український. Вони тоді по суті опинилися в оточенні, бо знаходились між Краматорськом та Слов’янськом, цими двома українськими містами, які на той момент були під окупацією. І тоді я вирішила, що оскільки я не можу знімати на тій території, де російські війська, бо без акредитації це неможливо, то зніматиму наших військових поблизу Слов’янська.

Першого разу я виїхала до них і пробула там чотири дні, повернулась в Донецьк. Потім зібралась в другу поїздку. Але з неї я вже повернулась не одразу, бо потрапила в полон.

Тоді не ходив ніякий громадський транспорт і під Краматорськом таксист здав мене сепаратистам. Він сказав, що я з українськими військовими. Мене витягли з таксі. Вони навіть не ставили питань про те, чи я знімаю кіно, чи взагалі що я роблю. А одразу сказали, що я снайпер. А ще вони дивувались, що я не плакала.

Допит

Сепаратисти змушували мене майже сідати на шпагат і били по ногам. Було дуже боляче. Але в мене було таке емоційне заціпеніння, що я ніби застигла в цьому моменті і не відчувала ні болю, нічого. Я думала тоді, що треба заплакати, але просто завмерла.

Потім приїхали червоні жигулі, в яких були дві жінки, що повезли мене на допит. Поруч зі мною був ще якийсь сепаратист і він казав тим жінкам, що до допиту мене не можна бити, щоб я була «свіжа».

Провели мене через коридор ганьби під адміністрацією, потім почався допит. Там був російський офіцер, який так і представився. Він сказав, що був головою контррозвідки. Мене почали залякувати і говорити, що будуть відрізати мені вуха. Також лякали, що зроблять щось зі Стефаном [партнером] і посадять його на підвал.

Коли допит закінчився, офіцер вивів мене на вулицю. Ми вийшли з адміністрації, біля якої вже майже нікого не було, лише постові з автоматами, і я зрозуміла, що на дворі глибока ніч. Підійшли до машини, він посадив мене поруч (машина була явно «віджата» у когось з місцевих). Поставив диск Океану Ельзи і сказав: «Бачиш, ми не звірі. Дивись, вашу музику слухаю. Ми ж братні народи».

Потім він повіз мене на квартиру, змусив прийняти душ, але двері до ванної кімнати не закривав. Просто заходив і дивився на мене. Після ванни не дозволив мені одягтися і приніс маленький рушник. Посадив мене поруч із собою на кухні, наливав коньяк, казав, що йому дуже сумно і треба із кимось поговорити. А ще він увесь час чистив свою зброю.

Коли я сказала, що піду спати, він відповів, що буде спати зі мною. Я попросила аби бути наодинці, бо мені немає куди тікати: без документів я навіть блокпости не проїду. Він погодився. А потім просто прийшов вночі і почав мене ґвалтувати. Тоді я розплакалась.

Наступного дня офіцер знову повіз мене в адміністрацію. Був допит. Він почав на мене кричати. Я пробула там до ночі. Мене постійно охороняли різні чоловіки з автоматами. Далі знову відвіз мене в цю квартиру, я ще два дні там була. Коли відпускав мене, то сказав, що мене мали розстріляти, тому я маю йому подякувати, що взагалі вижила.

Тягар всередині та вистава

Я просто пішла на маршрутку. З Краматорська поїхала до Донецька і потім останнім потягом — в Київ.

Про те, що сталося, я не сказала Стефану. Розповідала про елементи полону, але про все інше не сказала. Я подумала: все, що зі мною там сталося, заховаю у дальні шухляди своєї пам’яті. І воно забудеться. Але так не працює: чим довше ми щось намагаємося забути, тим воно глибше проростає в середину.

Тоді це було психологічне табу. Я нікому не говорили, взагалі нікому. Мої рідні і близькі також боялися запитати. А я боялася розповісти, навіть не через сором, хоча він також є, але я ніби не хотіла на них вішати якийсь тягар. Ніби якби я з ними поділилася, то теж повісила цей біль і на них. Я подумала, що я залишусь сама з цим і буду справлятися.

І порушувати свою мовчанку я почала через Театр переселенця, який започаткували німецький режисер Георг Жено разом з українською сценаристкою Наталкою Ворожбит.

Мені було цікаво: як ще, окрім кіно, можна переосмислювати цю реальність, яка зі мною відбувається? А як ти прорефлексуєш досвід полону? Тоді я думала про форму документального театру, роботу з текстом та свідченнями інших, які теж пережили полон.

Я тільки зараз розумію результат того, що в Театрі переселенця я почала говорити. Це була так цінно, адже я проламала свої кордони і поговорила з собою. Інакше не знаю, як би це все було. Але це був початок шляху і він завжди найважчий.

Я написала виставу разом з Георгом Жено, в якій сама грала, і вона була побудована на подіях одного дня мого полону. В театр, на українську прем'єру вистави, прийшов Стефан, брат та інші близькі мені люди.

Брат після перегляду вийшов з очима повними сліз. Стефан також був шокований.

Із цим спектаклем ми їздили у 2016 році в Німеччину. Там була світова прем'єра. Але на цьому німецькому фестиваль були лише ігрові вистави. А наша — документальна. І німці були впевнені, що те, що я показую — це також ігровий твір. Вони не вірили, що таке може відбуватися в центрі Європи. Полон і насильство для них взагалі були шоком.

Стіна мовчання

Потім я давала свідченням правозахисникам і запитала: чи багато таких історій вони вже задокументували? І вони сказали, що я перша. Але додали, що вони знають про багато жінок, які це пережили, та ніхто так відкрито про це не говорить.

Була стіна стигми мовчання.

Тоді спрацював ефект доміно. Громадська діячка Ірина Довгань, яка також мала досвід полону, запросила мене на зустріч жінок, які зазнали сексуального насильства під час війни. Зустріч проходила в Києві. Нас було 15 представниць. Організатором були представники Фонду доктора Дениса Муквеге, це відомий гінеколог і лауреат Нобелівської премії миру. Він допомагав жінкам, які зіштовхнулись з сексуальним насильством під час війни в Конго.

У них був досвід роботи в таких випадках і вони хотіли допомогти запустити в Україні мережу жінок, які будуть одна одну підтримувати і адвокатувати свої права. Там я відчула посестринський зв’язок. Усі жінки на зустрічі були різного віку і мали різний досвід. Так все почалося і запустилося.

Нам важливо було порушити цю тишу про сексуальне насильство і зберегти пам’ять про історії постраждалих. І ми тоді одразу проговорювали для себе, що одним із інструментів буде документальне кіно. Але тоді я ще боялася братися за це.

Почалося повномасштабне вторгнення і очільниця нашої спільноти Ірина Довгань почала документувати історії після звільнення Київщини. Тоді я зрозуміла, що вже час. Ми зрозуміли, що саме таке кіно може стати тим гучномовцем, який порушує тишу і завдяки ньому ми будемо боротися за справедливість.

Коли ми записували історії жінок, то у нас був інший тип діалогу із ними. Бо я мала такий досвід. Це принцип спільної роботи «рівний — рівному». Я знайомилась із жінками і хтось від початку був готовий відкривати обличчя та говорити. Комусь потрібен був довший шлях. У однієї з героїнь її свідчення мені було першим, вона вперше про це розповіла саме нам.

Перемога на Берлінале

Для мене було неймовірно важливо, що цей фільм на Берлінале, що ми можемо привезти туди усіх наших героїнь. У мене вже було відчуття перемоги в день світової прем'єри. Це був неймовірний момент щастя і гордість крізь сльози.

Глядачі аплодували стоячи, і я бачила, що фільм справді зворушив людей. До нас підходили присутні в залі, обіймали. І майже всі казали, що, незважаючи на дуже важку тему, наш фільм дарує світло і зцілення, наповнює силою — імпульсом до дії. І тоді я зрозуміла: ми це зробили. Після прем'єри в Берліні, разом із героїнями, я повернулась додому, в Київ.

Коли ми отримали глядацький приз в програмі «Панорама», організатори зв’язалися з продюсерами, а ті вже сказали мені. У мене було 15 хв вирішити чи їхати на церемонію нагородження. Я думала не їхати, бо це дуже важка дорога. Але потім вирішила, що не кожен день все ж перемагаєш на Берлінале.

Мають пройти роки, щоб розбити цю стигму сорому стосовно тих, хто пройшов через сексуальне насильство на війні. Ми в цьому плані не унікальна країна. В Боснії жінки через 10−20 років почали про це говорити. Ми швидшими темпами пройшли цей шлях, у нас ще триває війна, а жінки вже почали свідчити. Ми розбиваємо світову практику, коли жінки довгий час мовчать.

Є віра, що ми можемо зробити більше. І ми відчули емпатію не жалю, а емпатію стати разом і боротися. Цей фільм — тріумф гідності над злом. Цей фільм про силу цих жінок.