Молоді вдови. Як живуть українки, які втратили чоловіків на війні, чому їх не розуміють, чим дратують та за що часом навіть хейтять

Марина і її сила

Марина Сахарова, 38 років, Київ

Марина була заміжня двічі. Перший чоловік — Андрій, разом вони виховують двох доньок. Другий — Михайло, з яким познайомилися вже після 2022 року в наметовому таборі.

Тоді Марина жила в Києві, Михайло — у Черкасах.

«Михайло був дуже уважний, і я настільки впевнено себе ніколи і ні з ким не відчувала, — розповідає жінка. — У нього була звичайна робота, він робив металопластикові вікна, але завжди дарував мені подарунки і носив мене на руках, навіть не знаю, де він брав на це гроші».

Марина та Михайло одружилися у січні 2024-го, коли чоловік уже мобілізувався. Час, коли він був в армії, жінка описує, як «епопея з палатками»: вона їздила на побачення всією Україною, коли йому давали вихідні.

Коли Михайло служив на донецькому напрямку, Марина почала їздити до нього ранковим потягом із Києва до Краматорська. Остання з цих поїздок відбулася у травні 2024 року.

«Ми домовилися, що я приїду, — згадує жінка. — Пишу йому, що виїхала. Він не відповідає. І в повідомленні немає другої галочки, тобто в нього немає зв’язку. Через декілька годин мовчання я починаю переживати і пишу його побратимам, але вони теж не відповідають».

Коли Марина приїхала в Краматорськ, на пероні її ніхто не зустрів. Вона посиділа якийсь час у парку. Потім знайшла квартиру, щоб заночувати.

Увечері того ж дня Марині відповів командир чоловіка. Сказав, що Михайло з іншими солдатами пішов на позиції, де з ними зник зв’язок. Слідом пішла інша група.

«На ранок командир написав мені повідомлення зі співчуттями», — розповідає киянка.

У перші тижні після смерті чоловіка Марина багато спала, бо уві сні могла втекти від реальності. А коли прокидалася, то прокручувала у голові думки про те, як усе могло бути інакше.

Зрештою жінка вирішила проживати своє горювання так, щоб ставало легше, а не так, як суспільство того від неї чекає. Вона не носила чорної хустки і вирішила вбиратися у гарний одяг.

Через рік після загибелі Михайла Марина завантажила застосунок для знайомств і з його допомогою познайомилася із своїм теперішнім хлопцем Юрієм.

Ще на етапі листування Марина розповіла йому про свого чоловіка.

«Відчуття любові залишається назавжди, — пояснює жінка. — У моєму серці до нього є любов. Мені було важливо, щоб мій новий чоловік розумів мої емоції і те, що у мене була велика емоційна втрата, яка мені болить».

Юрій відповів Марині: «Я відразу зрозумів, що ми будемо жити втрьох».

«А я йому сказала, що ні, ми не живемо втрьох, — розповідає Марина. — І якщо мені скажуть, що я коза драна, яка забула про чоловіка, то я не сприйматиму ці слова близько до серця. У мене багато внутрішніх опор. Ніхто не знатиме про мене краще, ніж я. Бо ніхто не знає, як би він зміг прожити те, що і я, коли б зіштовхнувся з такою трагедією, як у мене».

Тамара і закон збереження енергії

Тамара, 27 років, Львів (попросила не вказувати прізвище)

«В школі вчителька казала, що енергія не береться нізвідки і не зникає в нікуди. Мені здається, що любов така сама енергія, яка не виникає з нічого і не зникає в нікуди. Вона стає інакшою і стає ніби односторонньою. Тобі ніхто не зможе відповісти, але ти живеш з нею далі», — розповідає Тамара.

Тамара працює у сфері комунікацій і регулярно відвідує психолога та психіатра. Останній сказав, що в неї посттравматичний стресовий розлад. Разом зі спеціалістами дівчина зрозуміла, що отримала його через загибель свого хлопця.

«Через те, що Іван дуже раптово загинув, мій мозок не може це прийняти. Оскільки ці стосунки не завершилися нормально, вони для мене ніби і не завершуються взагалі», — пояснює Тамара.

Іван служив у піхоті. Брав участь у Курській операції. У лютому 2025 року російський дрон влучив у його машину. Забрати тіло побратими відразу не змогли, бо навкруги було поле і все контролювали росіяни.

Про загибель Івана Тамара дізналася одразу. І зрозуміла, що аби забрати тіло, треба чекати поганої погоди.

«Я пам’ятаю ті дні. Саме їхала з Чернівців у Київ, і десь у районі Вінниці був такий густий-густий туман. Подумала: от би було добре, щоб такий туман і туди дійшов, де Іван. І щоб його забрали».

Після смерті хлопця Тамара хотіла сховатися і від світу, і від розмов із рідними про його смерть — їм вона навіть заборонила про це говорити.

Дівчина ставила собі завдання і рухалася від планування одного до завершення іншого. У процесі контактувала з військовими, коли тіло забирали з поля бою, потім чекала на результати ДНК-експертизи.

«Мені не хотілося взагалі спілкуватися з людьми, і мені було краще бути закритою, бо люди висловлюють багато співчуттів, але ти їх не сприймаєш, бо це просто слова, — пояснює Тамара. — Так, якби тебе просто привітали з днем народження, бо це треба зробити».

Перед тим, як звернутися до психолога, дівчина відчувала різкі стани агресії навіть до незнайомих їй людей. Найпростіший шлях її вивільнення вона вбачала в Інтернеті. Писала гострі коментарі. Особливо реагувала на жартівливі дописи про те, що жінкам треба тримати «демографічний фронт», тобто народжувати дітей.

«Мене це найбільше зачіпає, бо це мої нереалізовані мрії», — додає Тамара.

Авіаційна родина

Анастасія Рикова, 29 років, Вінниця

Уранці 7 лютого 2024 року чоловік Анастасії Рикової Владислав, пілот штурмовика Су-25, пішов гуляти із собакою. Пес чомусь укусив господаря, і Анастасія заходилася перев’язувати рану на пальці та перепитувати — чи зможе він іти з цим на службу?

Владислав пішов.

Це була їхнє останнє прощання: того ж дня командир підрозділу повідомив Анастасії про загибель її чоловіка.

«Перше, що я відчула, — порожнеча і безвихідь. Мій світ крутився навколо нього», — каже жінка.

У перші години їй довелося повторювати знову і знову знайомим і рідним — «так, загинув». Це було важко.

Після похорону до Анастасії приїхав брат — допомагав по господарству та доглядав за їхньою з Владиславом донькою.

Перші пів року після втрати чоловіка Анастасія прожила в постійній тривозі: відчувала, що всередині все стискається і не можна ані дихати, ані спати. Тому вечорами жінка почала пити алкоголь.

«І всі хочуть тебе пожаліти, — розповідає вона. — Ти хочеш із цього вийти, а тебе постійно про це питають. Лише побратими Владислава, його авіаційна родина, могли якось розрадити, — щось розповідали або жартували».

Знайомі почали рекомендувати Анастасії влаштуватися на роботу чи поїхати у подорож. Але від цих розмов їй навпаки ставало ще гірше — яка подорож, якщо вона ледве могла приготувати собі сніданок.

Пізніше жінка звернулась до психіатра, і той поставив діагноз: важка депресія, яка потребує медикаментозного лікування.

«У мене забрали сили. Я така людина, яка завжди може постояти за себе. Я могла поставити людей на місце, — розповідає Анастасія. — Але в мене досі немає тієї опори, яка була раніше».

«Був випадок, коли ми зібралися з друзями і дружина одного з військових запитала мене: чи я ще плачу за чоловіком? А тоді вже пройшло дев’ять місяців після похорону, — пригадує жінка. — Я не змогла їй на це нічого відповісти — просто намагалася якось перевести розмову в інше русло».

Дівчинка Юстина

Ірина Іванова, 24 роки, Львів

Невдалі поради й недоречні запитання можуть збивати з ніг, розповідає Ірина Іванова.

Із Павлом, пілотом винищувача F-16, вони одружилися в березні 2025-го. За два тижні після весілля чоловік пішов на бойовий вихід. Ірина навіть не встигла сказати йому, що чекає на дитину.

Дівчинку, яку Павло так хотів.

І яку назвали так, як він і мріяв, — Юстиною.

Павло Іванов родом із Миколаївської області, і поховали його там же — неподалік від Очакова.

Ірина із донькою, яка народилася наприкінці минулого року, не можуть відвідати могилу — місто перебуває під постійними російськими обстрілами. І жінка боляче сприймає той факт, що в неї забирають можливість прийти на місце поховання чоловіка.

«У нашій частині це [загибель пілота] не перший випадок, і нам організовували зустрічі з іншими вдовами, — розповідає Ірина про перше побачення з жінками загиблих побратимів чоловіка. — Це виглядає дуже страшно, бо тобі потрібно вижити, але ти не розумієш: як і для чого?»

«Зв'язок між удовами важко пояснити, але він дуже сильний», — додає вона.

У перші тижні після похорону Ірина шукала літературу, яка б розповідала про те, що відбувається з жінками, які починають горювати. Друзі розповідали, що позаочі люди питали: як вона самостійно справиться з вихованням дитини?

«Часто підтримка для вдів виглядає не як підтримка, а як емоційне навантаження. Якось психолог сказав, що будуть етапи, вони не послідовні, але в кінці все має бути добре і ти ніби кульку в небо запускаєш. Мені стало через це боляче, бо як це відпустити? Забути? Ця людина — частина тебе, — розповідає Ірина. — Ця любов не минає, вона стає невидимою, але вона стає теплом у середині тебе. З цим можна навчитися жити. Хоча легше з часом не стає».

«Відмінниця» з тривоги

Марія Малишева-Кочубей, 36 років, Кам’янець-Подільський

Через пів року після поховання чоловіка Марія Малишева-Кочубей стояла на дитячому майданчику і дивилася, як грається її син. До неї підійшов чоловік у літах, вони розговорилися. Жінка розповіла йому про чоловіка та його загибель.

«Гроші хоча б дали?» — запитав незнайомець, маючи на увазі, чи виплатила держава родині її чоловіка Івана компенсацію після його загибелі.

«Від тих, хто хоче поспівчувати, іноді не вистачає залученості, не вистачає поваги до кордонів, — пригадує Марія. — Далекі люди можуть запитувати безтактні речі».

Чоловік Марії пішов у військкомат їхнього рідного Глухова 24 лютого 2022 року. Був стрільцем, служив у піхоті. Подружжя часто зідзвонювалося-листувалося. Організм жінки настільки виробив механізм реакції на повідомлення чоловіка, що вона прокидалася за декілька хвилин до того, як той напише. Інколи чоловік довго не виходив на зв’язок, бо мав бути на позиціях у дві зміни. І пояснював дружині, що на війні не вистачає людей.

«Я пам’ятаю, що в жовтні 2023-го ми були разом у відпустці. Він подивився, скільки людей на вулиці, і сказав мені: А нам кажуть, що немає нас ким міняти», — згадує вона.

Іван загинув 12 березня 2024 року від поранень, які отримав під час мінометного обстрілу.

Найбільше Марію лякало, як можна прожити решту життя без нього.

Свій стан після смерті чоловіка — відсутність надії та відчай — вона описує як течію, коли на будь-яке запитання вона відповідала «я не знаю».

«Тебе в той час засуджують за все, — пояснює Марія. — Я перестала спілкуватися з психологом і стався відкат — мені сказали «чого ж ти перестала ходити на психотерапію?». А коли я продовжувала говорити із ним, то сказали «щось ти довго спілкуєшся з психологом».

Та саме в спілкуванні з психологом Марія почала проявляти емоції. Колись той показував жінці тести, аби зрозуміти рівень її тривоги. І Марія скрізь обирала максимальну 5. «То я відмінниця», — крикнула я тоді і засміялася", — згадує вона.

Три коти, собака і ремонт

Марія Скуратівська, 20 років, Київ

Мама Марії Скуратівської — архітекторка. То ж дівчина каже, що до творчості її підштовхнула саме вона. Адже після школи Марія почала вчитися графічного дизайну.

Зі своїм хлопцем Євгеном вона познайомилась у 2024-му в соцмережах. Уже тоді той служив у війську — був оператором дронів, перебував на позиціях.

«Ми просто спілкувалися. Потім Євген приїхав у відпустку, ми декілька днів провели разом. Набили йому татуювання», — розповідає дівчина.

Перед Новим роком Марія та Євген вирішили, що будуть парою. Хоча, коли вона приймала це рішення, то розуміла, що вони не будуть часто бачитися.

За час їхніх стосунків вони провели разом спочатку 10 днів, потім іще 10 днів, а у вересні 2025-го Євген отримав поранення і лікувався спершу у шпиталі в Дніпрі, а згодом — у Києві. Для пари це був найдовший період удвох — три місяці. «За час спільного проживання ми встигли завести собаку. Це була мрія Жені», — пригадує Марія.

Після реабілітації хлопець повернувся на службу. І загинув 23 січня 2026-го.

Євгена поховали в його рідному Павлограді.

«Я була на похороні, і місцеве медіа зафіксувало, що я була присутня. Було доволі багато [моїх] крупних кадрів на відео. Я не бачила, коли вони знімали, — розповідає дівчина. — Було не дуже приємно».

Зараз Марія опікується трьома котами та робить ремонт.

«Пес поки у моєї мами живе, бо я не витягую і його гуляти, і себе збирати докупи», — додає дівчина.